***
а
що було б, якби
замість «розпни!»
той натовп прокричав
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Помилувати!»,
як
пішла б історія?
Маяк
у світовому океані
так спалахнув би, що
на всі віки
минущі
і
прийдешні
дорога світла зринула б,
і
йшла б,
і
йшла б
від неба до землі,
і
всі малі
зробились би великі,
дволикі Януси
запалися б у смерть,
ущерть
би
виповнилася Ґрааля чаша
вином любові. / Готові випити любов до дна?
*
Щоґ
нам
розп’яттям Сина
показали?
що ми невільні вибирати шлях?
і птах
судьби
припнутий до кілочка
і кожному відміряно?
і крам
що для одного буде
завалящим,
а другий не складе йому ціни?
– Розпни! –
гримить реве
понад віками
руками
не прикритись
від каміння
небесного
і
вйсни
й
зими
йдуть і йдуть і йдуть
несуть
невідворотності поклажу
аж тоскно часом жили
загудуть
від пожадання
кров навспак погнати
*
Не, знати,
що
сказати нам хотіли.
Що тіло –
то всього лиш добрий глек
з вузенькою шийкою?
По краплі цідиться життя,
а як загусне, ствердне –
каяття
тонісінькою цівкою
сочиться.
Навчиться (врешті)
хоч би хтось
читати й між рядків
посланія Господні?
На споді
істина –
не на вершечках.
На сонячних вервечках
зависнув час
і косить, косить…
Лиш той,
хто добре плаває,
із дна
предивні перли істини виносить.
17.05.12р.
***
В.Стусу
Немовби кущ троянд
пребілих –
цей чоловік.
Не вік,
не два
пішло,
аби потік
думок незвичних
і
любові світло
знайшли свій вияв
та
ім’я –
Василь
із роду Стусів.
*
Яка ж то сила світ цей повела
все косо-криво,
манівцями, вирвами,
що,
як в троянди світло
з серця вирвали,
то він і не зажмуривсь.
Дубалб
лиш ніч знялась,
а
„золоті ножі”
спливли сльозою.
а
чи
то
роса Господня?
*
Зі споду
тисяч літ
підноситься
золотоглавий міт.
*
Під Василя
мав вимінитись
світ.
9.02.12
ПАМ’ЯТІ В.СТУСА
І.
„Просвітлої дороги
свічка чорна”.
*
Очі болять дивитись,
мов гори горнуть,
а
не
кадри.
Квадри
Стусового Храму Болю.
*
По полю,
Ой та по запустілому
полю
вітер тернину жене.
Хто що сіє,
то те і жне.
Тільки сходить не зразу
те,
що
сіється.
І жати приходиться
іншим,
якщо
знайдеться
серп.
*
Стерпла
земля
розпрощує жменю
збілілу.
О, як боліло!
Як
ця
білота болила!
Зімліле
небо
всею вагою впало
на груди своїй дитині.
Навіки вічні.
Во ім’я Отця
і
сина.
ІІ.
В.Попелюх – дружині
В.Стуса.
Про що
ця жінка
слухала,
руками впавши
на труни віко.
Про те,
що вона –
Евридіка
і
навіки
буде немилосердно
жаданою?
Про те,
що ждати –
її приділ,
і
смисл,
і
мука?
*
Стукає
під віком
його жива пам’ять
і,
мов руки жінки,
тріпоче.
*
Бог
не
витримує –
відводить Очі.
20.11.11.
***
і
що б воно було,
якби ти був живий?
Що ти робив би,
вінчаний зі смертю,
у світі, де розмінною
монетою, –
душа
і
честь,
і
хоч ти „звіром вий”,
ніхто
не поведе
ані бровою,
і
несть числа
поклонним словесам.
Ти – сам.
Один.
На цілий світ –
один.
*
а
що з тобою
світ оцей робив би?
Розбив би
в кров
твердий низький свій лоб
об
сто твоїх подоб,
підбив би
лезо, на якім стояв ти,
аби утяти
й тіні тіні тінь,
щоб і відлуння,
а не то що звука
не позосталося
від слів.
*
Ти б не зумів
брести спокійно луками,
допоки муку
хоч один
носив би хтось в собі.
*
а
на горбі
камінний хрест стоїть.
Пустив коріння.
Сам собі
і
квітка,
й крона,
й стовбур.
*
до одуру
розколихалась віть
надламаного вечура*.
*
Століть
спливає крівця у свічу
в свічаді.
Синіє вічність,
мов пір’їна качура.
*
Бандура
срібно грає ув очу.
*
Що б ти робив,
як жив би
досхочу?
08.02.12.
*вечур (діал.) – вечір
***
Один
на цілу осінь
квітує терен.
Не боязко.
Але й не пишно.
У тиші
золотого мерехтіння
кожніська квітка
відкидає тінь.
Видзвонюють краплини
дощу осіннього,
ачи роси,
чи сліз.
Узвіз
Чумацький
зорями всенощними
обсіює гілля квітуче.
Учта
осіння
і
білюній цвіт.
Це – виклик світові?
Та чи ж то він почує?
Чи зможе чути?
Хіба що промінь,
в колючки узутий,
десь там,
поміж пелюсток,
заночує.
6.02.12.
м.Луцьк