«Бог є
любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!
Любов удосконалюється з нами так, що ми маємо відвагу на день судний, бо який
Він, такі й ми на цім світі. Страху немає в любові, але досконала любов
проганяє страх геть, бо страх має муку.
Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1Іоан. 4:16-18).
Грудень 2013
«А тепер залишаються віра, надія, любов, оці
три. А найбільша між ними любов!» (1Кор. 13:13).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І так хочеться руку тримати твою у
руці,
І так хочеться день розпростертий
на шибці зігріти –
молитвою, видихом, вірою,
прагненням жити…
І нехай кружеляють свічок золоті
манівці.
Прокидатись живою –
із знанням, що любов – то є Бог,
із знанням, що любов – то свобода
у кожній людині,
із знанням, що життя циркулює
неприспана кров,
що горить у мені і відсвічує в
нашій дитині.
Лиш би серцем до серця тулитись,
плечем до плеча,
Лиш би вірити в диво, чекати
щоденно і вічно.
За живими і мертвими світить моя
свіча,
Бо нам плакати зась, нам плакати
зовсім не личить.
2013
З історії
І
Ходить трава під водою
дивиться в себе і крізь себе
майбутніми травами
і тільки очі предків можуть
побачити
що лишилося за плечима у вітру
і тільки голос предків
може витати у тебе над головою
благаючи аби не йшла хрестами
що висять на шиї твого народу
аби сама ти для себе
не стала хрестом.
ІІ
В Саду Гетсиманськім плодами
обвисли сади,
Відточений вечір зернятком
заходить у шпору.
Витирай на Чумацькім шляху криваві
сліди,
Присипані сіллю. Тут вітер гуляє у норах.
Тут ягоди вовчі шукають живої
води.
І воля об волю чухрає подрібнений
камінь.
Безстрашшям і диханням ліплені
наші діди
Тут шлях прокладали кістками.
ІІІ
Відітни мою тінь – вона буде за
мною співати.
Із кулями в скронях заснули батько
і мати.
Хоч жити й не пізно, та видасть
тебе твоя тінь.
Відітни її зараз, а не через
дев’ять колін.
Я розсію дарунок, свій мертвий
цілунок,
свій відголос втрати – по землі,
де хрести
так незримо росли – ті, яких не
підняти.
Бо ніколи не пізно було нам
залізні хрести й дерев’яні
в свої рани поставить – в
найглибші, роз’ятрені рани.
Там, за часом німим, де не кожному
стало завчасно,
догора тінь прабаби, в яку німець
поцілив,
мов в дитину, народжену
передчасно.
Ставши в колі, у сні, в оберезі
священнім,
ніби в волі Господній, тінь у
сльози убрата,
як смерті біла постеля…
Де ті трави, що в вікна дивились
і доростали – до стелі?!
Тут навіки віків баби
своїм голосом і милосердям
малювали хрести
в обгорілих своїх оселях.
2010
***
Що ти хочеш, земний, що жиєш на
землі?!
Хоч не бути тобі на землі Його
Світлом,
Твої кроки – важкі по зимовій
ріллі,
Лиш молитва – твій дім на усіх
мовах світу.
Як тобі, що закутий в гарячу цю
плоть,
Розриваючи пута руками в безсиллі,
Виривати свободу, мов цвяха?! Як
буть,
Сіячем чорнозему? Чи кровію сіять?
Як хрестам твоїм тихим співать у
снігах,
коли кулі збивають із ніг твого
брата,
як устоять тобі на тверезих ногах,
коли кращого сина оплакує мати?!
Що ти хочеш, земний, де чорніш
чорнозему
душі тих, хто тебе нарікає рабом?!
Чи Дніпром довкіл нас розливається
Сена,
Ачи ворог, що ніж устромив під
ребро?
Що тобі, мій земний, коли Бог
навіть Сина
На страждання прирік, аби ми
зберегли
Й у собі народили, як Бога,
Людину…
Божий Син не скорився і нам так
велів.
2014
***
Так виє час безжально у трубі.
Розкрита книжка тріпотить
безшумно,
закрившись. Мов промінням по губі,
ніч промайне підшкірним свистом
вулиць.
Її не зможуть вишні відспівать,
зрослися крони в оці чорно-білім
із глибиною, що ховає тать
у голос, що заріс блакитним
зіллям.
Та ангел за плечима просурмить,
і ти, блаженства розпізнавши
вищість,
відпустиш мить, нехай собі летить
у білий слід, як в люстро,
задивившись.
2014
***
Море тихо стоїть, піднімається
море на пальці,
Аби бачити, що за хиткими плечима
тече.
І слова, ніби голки, устромлені
поміж п’яльців,
І той дах за спиною пливе, мов
біблійний ковчег.
Коливається тіло і вже пророста
крізь каміння,
Ніби вирване з плоті пошерхлих
старих берегів.
Промінь креслить дороги на білій
обвітреній спині
Й голова, мов чужа, у насуплених вигинах
брів.
І чекання моє, як піщані дощі
полуденні,
Вільно сиплеться в очі, і сльози
не втримати вже.
Це чекання моє – синій шрам на
загоєній вені –
Ще нагадує те, що не стрілося з
гострим ножем.
Коливається світ, і душа виколисує
груди,
Виколисують море піднесені лагідні
хвилі.
І, замкнувшись у грудях, вітер
голову мою студить,
І відходить цей день, наче води у
породіллі.
2009
***
«Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка
розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать,
а не очі чужі» (Йов. 19:26, 27).
Над розбитим місяцем
Лежало тіло знесилене –
Біле вугілля тліюче.
У провалля утрат стікали
Обійми гарячі.
І не весільний калач
Лежав на столі святковому,
А пару черлених стрічок,
Що ожили кров’яними потічками
І пішли, ніби сльози, по
Скатертині білій,
Лишаючи ледь помітні сліди.
Так втікають тільки
Ненароджені діти,
Або останні краплі крові,
Настояні на надії,
Народжені в муках
Страшних і гріховних.
І здалося мені, що лежу я
Так близько
Від
Домовини й колиски,
Закута корінням із Дерева Роду
Й дитячим плачем.
І гукала я свого чоловіка
Голосом навіженим
І чим довше гукала –
Тим швидше ставала
Прозоріша і світліша
За пуповину,
Якою прикута до місяця.
І гукала вдруге свого чоловіка,
Аби привів мені тінь мою,
Налиту молоками теплими,
І ставала тонша за промінь.
І гукала втретє свого чоловіка,
Аби поцілунком гарячим
Зав’язав мені руки,
Щоб не мацали люстро розбите
У себе над головою.
Пора годувати дитину,
Бо вже проснулася!
Сказав чоловік, усміхаючись.
Чому я, яку тримаєш в долонях
своїх,
Господи,
Бачила близько від себе
Домовину й колиску?
2010
Дім
Порожній, хоч речам немає ліку,
цей дім мене чекає, кличе, плаче,
руками відчиняючи, мов клітку,
у інший світ запрошує неначе.
Заходить в мене, сповнивши собою,
а у віконнім склі живуть фантоми.
Коли весна співає під корою –
То розцвітає серце твого дому.
Твій дім до мене стукає крізь
відстань
надвечір, як ховається олжа
у темний кокон слова «озовися»,
блищить на краю точення ножа.
Все в тому домі ти, все ти і
тільки,
І я без тебе зайва в домі тім.
Лиш вітер ходить до старої хвіртки
В вікні живе від сонця золотім.
Усе – ніщо, і навіть не колиска,
Що про любов до Бога прорече.
У домі цім до тебе я так близько –
Потойбіч тіла і усіх речей.
2014
***
залишатися бути і легко і дивно і страшно
залишатися бути хоч ніяк і нікуди йти
залишатися бути – це мало би бути прекрасно
мабуть так воно й є
поки десь залишаєшся ти
Юрко Іздрик
Залишатися жити – і легко, і
дивно, і страшно –
Між речей непотрібних, далеких
серцю людей,
І душа відійде від спокуси, а тіло
– від брашни,
Хтось наважиться з нас зруйнувати
святий Колізей.
Залишатися жити – це як покарання
безкарне,
Закликать безнадію у гості, немов
коляду.
Залишатися жити – це ніжно, жадано
і гарно,
Але ти не прийдеш, але я уже теж
не прийду.
І зачинені будуть старі
привокзальні кіоски,
І подивиться Бог на дітей, що
земні і сумні.
Залишатися бути з тобою –
нестерпно і просто.
Ти зі мною – ніколи,
бо ти завжди – у мені.
2014
***
«Слово ж ваше нехай буде: «так-так»;
«ні-ні»; решта усе, – від лукавого»
(2Кор.1:17).
Ти не мій, а слова, мов заходять у
дім,
той, що в часі сховав ти для
чорних подій,
той, що я прошепочу – на відстані
губ –
той, що знає сто тисяч немислимих
згуб,
той, що чує крізь стіни, що чує
крізь час,
той, що нас не чекає й чекає він
нас,
той, де смерть не торкнеться собою
до скронь,
де пливли два човни білих-чорних
долонь,
де на люстрі гойдаються відсвітки
дня,
куди тінь моя прийде уже навмання,
звідки рани початок і де манівець,
звідки я не піду під вінець мов
кінець.
Ти не мій, але мій. І слова – як
трава,
що ростуть від води, від повітря й
тепла.
Так – то «так» буде, ні – то «ні»,
І тобі буде так, буде так і мені.
2014
***
Хай буде ранок.
Я розв’язую петлі доріг,
які ведуть до тебе. Ранкові
циркуляри дощу,
гумові слайди слідів переглядаю
крізь призму вікна.
Хай буде так, як ти захотів. Бо ж
кохаю тебе,
істерично й панічно,
по-жебрацьки й по-царськи
кохаю тебе.
Маю лиш очі, що вишукують у
кімнаті твої сліди,
маю лиш руки,
що прагнуть на клавішах
наближення і віддалення
відтворити музику
твого існування.
Маю лиш місточок в минуле,
просинаючись кожного разу
«завтра»,
із заплющеними очима,
злоякісними пухлинами у серці, бо
в ньому немає тебе.
Тобто, ти є, але за відсутності
твоєї любові у моєму серці
панує буденна механіка і
календарна відірваність.
Я закута у твій паралельний світ
і вже закохана в нього.
Я хочу, аби настав ранок,
розв’язую петлі доріг,
перечитую твої вірші,
одягаю твої сорочки,
у яких мені тепло, здається,
притуляюся до подушки, на якій ти
спав.
У мене є все, що нагадує про тебе,
і цього достатньо, аби вижити.
2012
***
Від пам’яті не звільнитися, від
тебе – мені – тим більше,
Не варто ловити лінії, котрі із
долоней вислизують,
Любов, ніби самознищення, мені ти
для мене залишиш,
Любов – над собою вивищення,
далекозорість лінзи.
Від вікон тонких – на протязі –
квадрати будинків освічені,
І місто з моєї долоні вростає в
безволля стін.
Моє надпрозоре тіло ти знайдеш
потойбіч січня,
І риси мої носитиме в обличчі
дорослий син.
Від пам’яті не відірватися, не
листом, не квітом, вишнями…
Не мислимо, не торкаємось того, що
тече увись.
Залиш мені щось від себе, від мене
мені залиш мені,
Це ж я. Ти мене не бачиш? Це ж я
тобі. Подивись!