З околиць Європи

212

З ОКОЛИЦЬ ЄВРОПИ

Та жінка з околиць Європи – хіба можна про неї не думати,
прокидаючись,

і якось увечері пізно?

Думати замість молитися – їй так потрібні сила і зміст
великих любовей,

коли вона знову сама у своєму майже палаці за містом…

Хіба можна про неї не думати, багато від чого
відмовившись?

 

Думки, повні смутку і пам’яті, – і не тому, що довкола
неї – лише минуще.

Нічого вічного – басейн з підігрівом, галявина з
водограєм,

міні-студія фітнесу – можна не виїжджати. І не
засмучуватись –

шкільний автобус поверне увечері сина, якщо уранці його
забирає.

 

Вона усе це витримує, це я – запальна й нетерпляча.

Словами не передати, а так, обійнявши на відстані її
газони доглянуті,

її чоловіка, що знову у рейсі, її очі, які ніколи за ним
не плачуть,

(я кілька разів їх бачила і вже полюбила цю барву у
власній пам’яті),

 

посидіти з нею увечері – лікер, нісенітниці, жіночі
історії, може …

Та жінка з околиць Європи – жодних причин для смутку.
Тільки навіщо,

він так часто і так надовго її залишає – її, на жодну
іншу не схожу?

Тим більше на мене, свавільну порушницю тиші.

 

Зникнути, дати їй спокій, звільнити у пам’яті місце –

так багато інших облич, інших куточків світу…

Більше не чути, як дощ у саду її

котиться листям у трави під місяцем,

і вітер весь час південний, південний вітер.

 

ПРИТУЛОК

Молоко і печиво снідання,

колючі й задушливі светри,

грубо тесані меблі – мій дитячий притулок.

Те життя я могла б назвати – одне з багатьох минулих,

відділених снами, кодами, кілометрами, смертю.

 

Те життя, у яке ти прийшов по мене.

Як воно зараз дивно – одного дня я не рушала з місця

довго – поки в тебе на грудях раптом не опинилася.

І пусткою стала повна людей кімната,

і голоси віддалялися, мов швидкої сирена.

 

«Навіщо йому мої блакитні долоні, мої губи потріскані?» –

питала себе і міцно до тебе горнулася.

Зачинивши за нами двері, ти йшов коридором – темні стіни
і стеля –

між майбутнім моїм і минулим.

І той просвіток вдалині, до якого ти ніс і ніс мене…

 

Воно мені світить, тепле й сумне споглядання колишнього.

Хіба  із цього
життя, з цього світу шкідливих звичок,

а людей і копалин – корисних,

ти зможеш мене забрати,

вирвати,

висмикнути,

і провести за руку безкінечно темною тишею?

 

ТРАВА

Аби падав дощ – просто на голови, а не за вікнами,

нам, які опинились від усього далеко, лише не

від цієї трави, у якій розкидані, наче іграшки, наші
втомлені черевики,

і шелесту в ній шитва, що колише тебе, колише мене…

 

У якій це буде країні, на околиці якого міста –

старовинного чи сучасного і печального?

Де віднайдемося ми, зліплені, може, з одного тіста,

аби дихати і мовчати, дихати і мовчати?

 

По хлібі й вині повітря тепле і сонне.

І дощ загусне у ньому павутинням таким сріблястим…

Аби лише нас не помітили і не попросили з газону –

таких нетутешніх у щасті.

 

ЧАС

…підкрадається час

і вона стає непотрібною

їм – кожному з них окремо

усім загалом…

 

він загусає чорнилами чи повидлом

так що брів не здійняти

не здивуватись чолом…

 

навколо неї

спокусливо-недосконалої

жінки в собі

жінки для когось іншого

 

він гусне

цей час

 

і вона… вона не сказала б

що за кимось сумує чи хоче розлущити тишу

 

коли голоси і обличчя боляче близько –

записи і портрети

учителів і учнів…

 

так її серцю між ними –

коли воно міцно стиснуте

маніакальними неминучостями –

 

так її серцю – шкода завмерлих сюжетів

силуетів рослин у гербаріях

експонатів кунсткамер

 

коли час підкрадеться –

жовті очі

повзучий шепіт –

чим вона відповість

коли він сипоне пісками

до глибоких дзеркал

де ночами темрява світиться…

 

тож

коли він підступить

так що плесо не сколихнеться

вона рушить до краю

тонкою

цівкою місяця

йтиме легко

як ще не було у неї на серці

 

 

ДАРУНОК

Ти той звір, що приніс на хвості мені зиму…

Хижий звіре, напрочуд сумний і хороший…

Дім, з якого я вийти до тебе не можу – 

в лікоть стіни…

 

Я шкребтиму велику і вимерзлу тишу,

її хворі хребці,

її зморшки коричневі –

хай на виході ти мені пальці оближеш

і зігрієш обличчя…

 

І зупиниш солону свободу падіння,

розстеляючи ніч під хурделиці місиво.

Ти той звір, що мене понесе на спині

у замети сині

під сонним місяцем.

 

І, у тебе вірячи щохвилини,

я шкребтимуся в тишу свою і душу.

Ти той звір, що приніс у дарунок зиму,

як старий Миколай – під високу подушку…

 

МОЯ ВЕНЕЦІЯ

Моя Венеція давно на дні –

тримається за весла, засинає…

Сніг, мандрівний і юний, укриває

тьмяну засмагу витончених ніг.

Дубову мідь – раптовість білопінна…

Вслухаємось, впиваємося в час

повільними ковтками капучіно.

Із неба посміхається до нас

дзвіночками венеціанська маска.

Час карнавалу – значить хтось із нас

їй відповість крізь марлеву пов’язку…

 

 

ЗАЛИШИСЯ

1.

Чекала з молоком вечірня кава. Вона  і я – не спати цілу ніч. Тому що я до березня
не спала. Від січня. Карнавал твоїх облич. Парад твоїх необережних рухів. Кіно
твоїх страшних і ніжних слів. Усе життя їх чути і не слухати. Усе життя
дивитися цей кліп. Не вірити йому, бо він правдивий. Звабливий, мов чужа тобі
земля. Цей епізод – вовки і з ними Київ. І мови світу, мовчимо якими. Мовчу.
Без молока. Вечірня я.

 

2.

Я – не я. Ти зникаєш уже. Чи тебе забуваю. Заборонено
сни, заборонені сни-конвалії. Я – не я. Лиш надтріснуте скло. Медитацій тепло у
жилах. Опускаюсь в метро, де з тобою жили і любили. З нього вихід один –
переміщення тіла вгору. Мій тунель – мого духу годинник – твоє надзвичайне
горе. Це якийсь дискурсивний обман, обезглавленність долі… Я – не я.
Починається стан, де суцільні бемолі. Самогубці-тварини. Плантації всохлих
каштанів. Летаргійне кохання. І Київ – зміїний камінь.

 

3.

Відкриваю розлуку… Крізь мене текла ріка. І мене залишила
остання її рибина… Позостався хвилястий пісок. І жорстка осока. І поранені нею
печальні мої коліна. Ти зайшов мені в кров. Ти у неї забрів до брів. Вони стали
відтоді здивованими й чужими. І пульсуючий шов, і душа, що стікає шовком – все
відтоді, як я загинула…

Коли світло далеко й оманливо потече, і долоні
замерзнуть, як вишні в зимі безсніжній, – вже ніхто не відніме у мене земної
тиші – найкоштовнішої, найбільшої із забутих тобою речей…

 

ТЕМНІ ПОЛОТНА

Останнього літа

я плакала над «Лолітою».

Всьому виною

постійна туга за Гумбертом…

Приватність його колекцій

мені замикає губи.

Я думаю – це надовго…

А потім – навіщо все-таки

мені життя 
нудьгувати, неначе лекцію?

 

Жовтки кульбаби –

його засліплені мандри.

За ними жаби

ставки переполоскочуть…

 

Дуби і граби

опустять від сорому очі,

коли він опустить

свої безпритульні фарби

на темні полотна

першої ночі літа,

втомлений Гумберт

втраченою Лолітою.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!