З одного ми небесного ковша

Вибухає з-за обрію сонце на сході,

Рве сорочку світанку на білі бинти.

Зовсім близько до Бога тут і до безодні,

Ходять ангели й біси по дну висоти.

 

Землю зранену всю, від Сули і до Сяну,

Забинтовує зболене небо в сніги.

Повесні, як завжди, вони звично розстануть,

Та навряд чи розстануть у млі вороги.

 

Мерзнуть вікна в огні, кров холоне у жилах,

Ранок гасить свічу воскову в бліндажі.

На межі у затворах і душах пружини,

Світ глобальний увесь на вузенькій межі.

 

На хресті перехресть усі згодні й незгодні

Не применшать сльозин гіркувато святих.

Зовсім близько до Бога тут і до безодні,

Ходять ангели й біси по дну висоти.

 

***

Десь немає війни… Важко віриться тут.

На межі між світами – розчахнута рана.

Жалять осами кулі, сичать на льоту,

Рветься небо від болю, ненача мембрана.

 

Розвидняється тиша– радіє цвіркун,

Перемир’ю хисткому сюркоче осанну.

Кулемет притомивсь. Пальці просяться струн.

І душа без броні, мов оголена рана.

 

Сам Мамай постає на духовний престол,

Оживає бандура багатостраждальна.

Прикриває собою, неначе щитом,

Свою землю святу між світами, як рану.

 

***

Кричіть, внучата дикої орди,

Волайте у своїх пустельних душах:

«Кримнаш! Кримнаш!».

А як же: «Не вкради!»?

Колише хвиля спорожнілі мушлі.

 

Об берег б’ються вічні імена,

П`ють скіфську воду скелі Аю-Дагу.

Московське хамство тут не дивина,

Своє возводять ханство усеблаге.

 

Сакральний світ вишукують в світах,

То в Херсонесі, то в степах Трипілля.

Під корінь знов вирубують татар,

Як в болотах колись татарське зілля.

 

Поперек горла – пісня Джамали

Вам стала, бо душа її повстала, –

Вітчизну вкрали – вам це не болить,

Своєї вам завжди було замало.

 

Таких братів не треба й поготів,

Із руських весен бадилиння сходить.

Ви не боги на паперті життів,

Убогі ви й залишитесь убогі.

 

Кричіть, внучата дикої орди,

Волайте у свої духовні мушлі:

«Кримнаш! Кримнаш!».

А як же: «Не вкради!»?

Хто порятує ваші грішні душі?

 

***

Утопія марксизму-ленінізму –

Релігія голодних і рабів.

Це ж скільки душ відправили на тризну,

І оком не моргнувши далебі!

 

Царя – на плаху, хазяїв – до ями!

Безбожників й паяців – на престол!

Вождів своїх зрівняли із богами,

З обителів був вигнаний Христос.

 

Я не берусь судити – Бог розсудить,

Як мріяли, в що вірили діди.

Розтанула утопія облуди,

 

І нібито утоплено вождів,

Та бродять їхні привиди повсюди

І піднімають голови з води.

 

***

Міста мої всуціль, куди не кинь, –

Ломбард старих речей давно забутих.

Живуть в коробках люди-сірники

У сірих буднях вічної спокути.

 

Тут не від сонця багряніє схід,

І не на дощ віщує громовиця.

До краю знахабнів уже сусід,

І мутить воду сита заграниця.

 

Нічому їх історія не вчить,

Не мучить совість закапелки тихі.

Так співчувати – краще помовчіть!

Не вперше нам самим шукати вихід.

 

Торгують вдень, вночі ведуть війну…

Ці лихварі чомусь у нас – еліти.

Трухлявим кріслам й іншому лайну

На смітнику давно пора зотліти.

 

Непотрібом заставили наш дім,

Весь антиквар дідівський – у заставі.

Хоча нема на них уже судів,

А Судний день усе одно настане.

 

Міста мої всуціль, куди не кинь, –

Ломбард старих речей давно забутих.

Живуть в коробках люди-сірники,

Від дотику готові спалахнути.

 

***

Доля встромляє у кожного голку,

Нитку коротку чи довгу пряде,

Білу і чорну, із льону і шовку

Гладдю гаптує чи навхрест кладе.

 

Шви залишає прямі і навскісні,

Навіть виколює в серці тату.

Те вишивання – мелодія пісні,

Вплетена в кожен узор і лиштву.

 

Доля «в прокол» і «в прикріп» нас мережить.

Кожен орнамент – відлуння потуг.

Те рубцювання – як межі безмежні,

Котрі розорює сонячний плуг.

 

***

За В.Висоцьким

Коли із відчаю кидають отчі межі

Й шукають долі у світах чужих,

Я не люблю причин беззастережних,

А більш за все – політиків своїх.

 

Під вівтарем вони святі і чисті,

В житті нікому спуску не дають.

Я не люблю їх за слова барвисті,

Що врозріз із їх вчинками ідуть.

 

Я не люблю отців лишень за сани,

Бо маю Бога за свого Отця.

Якби хто знав, в які сідає сани,

То й манни із небес не обіцяв.

 

Одні свій лик на золоті чеканять,

А інші все розмінюють на гріш.

Гріш їм ціна! Прийде пора смеркання –

І буде суд найвищий нагорі.

 

Я почесті ненавиджу і сурми,

Бо честь свою ціную недарма.

Якщо вартують на бандитів тюрми,

То хто тоді пристане до керма?

 

Я не люблю дволико-щирих друзів,

Срібляник для яких понад усе.

Вони про себе генії і музи,

Насправді кожен генія і ссе.

 

Я не люблю неволі і насилля,

Бо тільки сила волі має сенс.

Коли слова загнали у підпілля,

Христос із мертвих встав.

Христос воскрес!

 

***

З одного ми небесного ковша,

Та рвем чомусь те родичання в клоччя.

Роздвоєна, розхристана душа

Живе у різних вимірах водночас.

 

Григоріанський звичний календар

По всьому світу править, жне і сіє.

Час юліанський має свій вівтар,

І день Різдва вже інший для Месії.

 

В одних ще піст пилипів, як пролог,

А в інших – епілог у єзуїтстві.

Святкує люд, радіє – і дай Бог,

Аби жили у мирі і молитві.

 

Різдвяно-новорічна карусель,

Дволика й гутаперчева причому.

З Нового року починаєм все,

А зі старого – жити по-новому.

 

На два Різдва розділено народ,

Розпилено, розсіяно зумисне.

Під гаслом невтручання і свобод

Дамоклів меч над головами висне.

 

Країну розтинають на шматки,

На схід і захід ділять українство.

Освячують свій хліб єретики

Й благословляють інших на безчинство.

 

З одного хоч небесного ковша,

Та рвем чомусь те родичання в клоччя.

Розхристана для Господа душа

У двох світах вживається водночас.

 

***

Бумеранг виднокола в Господніх руках

На круги повертає своя безупину.

Причаївся за хмарами сонячний птах,

Загубивши в зимі білосніжну пір’їну.

 

Від Різдва до Різдва. Від початку віків

На жар-птицю свою кожен потай полює,

Б’є поклони у храмах і ставить свічки,

Та без храму в душі сподіватися всує.

 

Хай усесвіт стоятиме весь на кону,

Всі принади земні і коралові рифи,

Не усе, слава Богу, ще має ціну,

Задаремні на вільного птаха ловитви.

 

Час у цеглу вросте, крізь бетон проросте,

Всім воздасться колись по ділах і по слову.

…Виє сонце у висі гніздо золоте

І викльовує з льоду зорю світанкову.

м. Житомир

***

Аномальна зима розморозила шлях,

Білі плями снігів розчинила в калюжах.

Аномально у світі побільшало плям,

Від яких усе важче відмитися душам.

 

Ні тепла, ні морозу – по колу нуля

Водить літо прабабине полем озимим.

Омела виє гнізда свої на гіллях,

Відкладаючи яйця у них зозулині.

 

Їх потроху усебіч розносять птахи,

А зелений вампір торжествує, радіє.

Краплі білої крові, неначе сніги,

Прилипають до ніг і вмерзають у тіло.

 

Аномальна зима – то весняний каприз,

Примха пізньої осені безоборонна.

Але вічна душа, що корінням у вись,

І вздовж шляху Чумацького – сонячна крона.

 

***

Зима прийшла. Найкраща із новин,

Що вивела з новинного гіпнозу.

Пухнасті лапки білих хуртовин

Лишили слід від кігтиків морозу.

 

Примерз до сонних вікон сивий дим.

Вогню привиддя – шиби проти сонця.

Всі файли стерто. Вітерець притих.

Я сам на сам із тишею. Збулося.

 

Прозорий лід небес іще крихкий,

Ламається від кучугур на леза.

Іду по них, мов берегом ріки,

Де у душі не замерзають плеса.

 

***

Усе віддати можна у ремонт, –

Авто, годинник, одежину з плюшу…

Але найбільша марнота з марнот –

Полагодити знівечену душу.

 

Замулена у глибині глибин,

Вже не фільтрує – каламутить воду,

І висихає геть до порожнин,

Гуде, неначе комин у негоду.

 

По вінця сажі в тому димарі,

Вона ускрізь – і на руках, і лицях.

У порожнечу плюнути не гріх

Й перехреститись. Бо хіба ж криниця?

 

Але чужа душа і справді мла –

Сліпа чи зряча, добра чи злостива.

Буває ізсередини гнила,

А ззовні, як сльоза сором’язлива.

 

Намарно їй кадити фіміам,

Чи намагатись каменем жбурнути.

Залишим Богу богове, а нам

Не гріх у власні душі зазирнути.

 

***

Ми за круглим столом, де немає кутів, –

Їх і так у житті не бракує ніколи, –

І смакуємо спогади перипетій

Із гірчинкою кави і правди гіркої.

 

Розлетілися десь по далеких світах,

Досхочу наліталися в інших широтах.

Нашим ангелам, мабуть, схотілося так,

Щоб в озерця очей задивлялись навпроти.

 

Випиваємо ніч карооку до дна,

Слів замало стає на розпутті світання.

Не втекти нам із кола вчорашнього дня,

Що уже бадилинням густим заростає.

 

Ти і я – інь і ян, з протиріч і мовчань,

Та за круглим столом оминаєм кути ми.

І сміється в тобі жовтороте дівча,

Від якої не знаю я протиотрути.

 

***

Шахівниця твоя – вже не tabula rasa,

Чорно-білі поля – не рожеві роки.

Королева в душі і душа, як оаза,

Де готові упасти щомить пішаки.

 

Вже ні принц на коні, ані мури і вежі

Не візьмуть у полон твої очі й вуста,

Бо у венах гарячих не кров, а пожежі,

Що любов’ю випалюють цілі міста.

 

Ти сама по собі, наче кішка, розкішна,

Десь пантера комусь, а комусь янголя.

Стерта начисто дошка учнівська торішня,

Час вступати у бій за свого короля.

 

Гра лише почалася. Без жодних поблажок.

Де нема преференцій, а лишень пастки.

Усміхається світ, рукоплеще продажно,

А позаочі миє твої кісточки.

 

Шахівниця життя – контратаки й атаки.

Що горить, те ніколи не зійде на тлю.

Всі хотіли б ділити з тобою світанки,

Та вирішуєш ти:

Шах і мат королю!

 

***

Не введи у спокусу… Провини пробач…

Молитовні слова на вустах розпинаєм.

А самі по життю – то галопом, то вскач.

Час гривастий збиває росу попід нами.

 

І мчимо навпростець від сердець до сердець,

Десь муруємо щось, десь марнуємо долі.

Яскравішим буває ста ват каганець,

Що спалахує враз мимо нашої волі.

 

…Не введи у спокусу. В літа не введи

Без розвеснених зим і натхненної музи.

У любові немає гріха – не суди.

 

Світ без неї – алюром у світі ілюзій.

Не від Бога принади земні і меди,

Та божественний смак у гріха і спокуси.

 

***

Розцвів старий пеньок. Ще як розцвів!

Біс у ребро, хоча увесь посивів.

А був красивий, молодий, – без слів,

Тепер лише синоніми красиві.

 

Колись могутнім деревом зростав,

Тулилась комашня й птахи в міжлисті,

І задивлялись люди просто так,

Але не кожен помисли мав чисті.

 

Одні раділи затінку дібров,

А іншим затуляли вони небо.

Здорожений знаходив тут покров,

Хтось у короні крони мав потребу.

 

Не до снаги вітрам зламати віть, –

Зрубали його молодість зелену.

Тепер пеньком і день, і ніч стоїть,

Своїм корінням підпирає землю.

 

Душа бринитьу ньому, як смичок,

Дрімає молодими пагінцями.

Він знов цвіте, а людям хоч би що, –

Проходять повз з трухлявими серцями.

 

***

Тому, хто розбудив «шестидесятників»,

поетові синіх очей весни та моєму вчителеві

Михайлу Клименку

 

Скучав поет за обрієм, за даллю,

За голосом, і сміхом, і звучанням

Кожнісінького слова чарівного…

Сплітав серця корінням яблуневим

Та мріяв про плоди із того саду.

 

І сад вродив. І він радів дитинно,

У сині очі весен задивлявся,

В зіниць бездоння, у джерельця тиші,

Де проліски у просині цвіли,

А в зболеній душі палав розвидень.

 

В зеленому прозрінні прозрівали

Ранкові роси, сповнені печалі.

У білий світ слова його кричали,

Коли зірки з Чумацького мовчали…

Сивів туман без весел на причалі.

 

Зірвалось стиглим яблуком ярило

І покотилось яром, долиною,

А він – услід за мрією, за обрій,

Предтечою, прологом дня нового,

Із рястом на побачення.

І Богом.

 

***

Якщо талант від Бога у митця,

То й білий світ в багатоцвітті райдуг.

Але насправді у руках Творця

Ми – олівці, заточені на правду.

 

У кожного – свій колір і душа,

Своя ціна добра і милосердя.

Є олівці не варті і гроша, –

Крихкі у них графітові осердя.

 

Трапляються тверді, немов граніт,

Такі не пишуть, а шкребуть по серцю.

М’які також не подивують світ,

Бо тонкощів не знають у мистецтві.

 

Стираються, ламаються одні,

Від монотону тупляться вже інші.

Штрих до штриха окреслюються дні

З усіх відтінків, з голосу і тиші.

 

І кожен з них на ватмані життя

Малює долю, і любов, і зраду.

Над плином часу у руках Творця

Ми – олівці, заточені на правду.

 

***

Мій шлях – ріка, яку долаю вплав

Навстріч подій, відомих тільки Богу.

Супроти течій плавленого скла,

Крізь міражі в далечині дороги.

 

Давно позаду перший марафон

Між берегів безкраїх краєвидів.

На вдих – озон радіаційних зон,

Гірке похмілля стронцію – на видих.

 

Пливу пліч-о-пліч, нарізно, навстріч,

Крізь дні бурхливі, вирви і пороги.

Брехливі залишаються узбіч,

Затягує у мул душевно вбогих.

 

Слабких кудись відносить течія,

Чия вина, що опустили руки,

Або ж дорога стала, як змія,

Від котрої нема протиотрути.

 

Ще скільки їх з дистанції зійде!

А скільки добровільно вмиє руки!

Твердіє скло асфальту і гуде,

Руде вечірнє сонце б’є у груди.

 

Все більшає надуселенських справ,

Коротшає до фінішу дорога.

Мій шлях – ріка, яку долаю вплав

Навстріч подій, відомих тільки Богу.

 

© Михайло ЖАЙВОРОН

 

Довідка про автора: Михайло Жайворон родом із житомирського Полісся. Заслужений журналіст України, почесний професор Житомирського державного інституту культури і мистецтв, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, відмінник енергетики України. Автор двох поетичних збірок «Усе на світі – від любові» (2006) та «Via Dolorosa» (2017), першої книги роману-трилогії «Бумеранг гріха»(2012), популярних посібників для студентів та аспірантів вищих навчальних закладів «Одне із семи чудес» (2002), «Влада слова» (2004),«Формула успіху» (2009), «По вірі буде вам» (2012), співавтор та упорядник цілого ряду науково-публіцистичних та пізнавальних видань.

Залишити коментар