З неопублікованих віршів

Степан Пушик

 

А вечір знов у білім місті в фраці,

У чорнім фраці посеред юрби.

Не хочеться розваг, ані вина, ні танців.

Та друг на вечір тягне до «бабів».

 

Пішов би він!.. Їдальня світить більмами.

Пияк ковтнув чи думку, чи слова

І на буфетницю дихнув: «Налийте білої…

Налийте білої, бо трісне голова».

 

Куди подітись від держави-ватянки?

Зрівнялівки, страхів і бутафорних крил.

Найвище щастя – сорок градусів у затінку

Від Світязя і Тиси – до Курил.

 

Потрібен владі не народ, а вівці,

Не велети відважні – карасі.

А мислячих потоплять у горілці:

Усі як всі. Усі як всі. Як всі.

 

Сидять Ікари. Прометеї вимерли.

Пішов Антей на службу в КДБ.

В кривих дзеркалах, у потворнім вимірі

Ти є – й нема тебе. Нема тебе!

6.06.1969

***

Де ж ти нині, справжня синя пташко?

Дія – лік. Не так при ній болить.

Став би я опришківським ватажком,

Бо цей світ міщанством аж смердить!

 

І козак тепер чомусь не в моді,

Злодій править. Час як баламут.

Не цвітуть троянди на болоті

І сади на твані не цвітуть.

14.09. 1976.

 

***

Сонце й зелений вітер

Тихо трави колишуть.

Прагнуть заснути віти –

Вітер не хоче тиші.

 

Птаства далекий гомін.

Хмари, як білі пави.

«Хто ми? А хто ми? Хто ми?» –

В неба питають трави.

 

А під крутою горою

Вбиті лежать герої.

Небо питає: «Хто я?»

В Бога питає: «Хто я?» –

 

…Плаче карпатська Троя…

21.05.1981

 

***

Про нас мовчать – і хай собі мовчать.

Ми слід залишили. Ми головаті.

Хай краще критики похвалять онучат

У дев’яностих і вісімдесятих.

 

А ми раніш за них на світ прийшли.

Щоб культ зробити з вірності та книги

Ми, як підсніжники весняні, зацвіли

На острівцях хрущовської відлиги.

 

У сімдесяті ми були такі ж –

Романтики наївні світанкові!

Та з люттю брали словотвір під ніж

Байстрята Мільмана чи ба, – Маланчукові.

 

Не вдалося! Бо оновилась кров,

Бо час новий пропахся іншим духом,

Бо тюрми взяв і відчинив Хрущов,

А ключ від них сховав під капелюхом.

 

Нехай ростуть онуки, як орли,

І вірять, що минуть часи куревські.

І знають, що завжди у нас були

Великі Нестори, Шевченки й Котляревські.

29.05.1986

***

Читає дощ літописи в гаю,

Листки йому перегортає вітер,

І слухають в сльозах веселі квіти

Історію Вкраїни і мою.

 

Ні, я в житті нікого не убив,

Бо я людей і білий світ любив,

Міста і села, гори і степи.

Я серцем серцю говорив: «Не спи!

 

Ще поки в домовині не зогнив,

Дерзай того, чого у мріях снив!

 

Не трать ні дня, бо вороття нема!

Не любить степ, ні море, ні Карпати

Отих, що вміють нити і зітхати

І намагаються прожити задарма».

  1. 06. 2011

БИКІВНЯ

Невже цей ліс для того ріс,

Щоб тут зробили огорожу

Й тіла праправнуків Дажбожих

Із Києва звезли в цей ліс?

 

Єжов і Берія, і Сталін –

Криваві ниці упирі.

Сім грамів кинутим в підвали

Гарантували на зорі.

 

Чекіст – це той, хто шито-крито

Вбиває, плодить сатанят,

Що мріяли вокзал зробити,

Де цвинтар в’язнів – Биківня.

 

Брехали, злочини фашистів

Німецьких. Ні, свої страшніш.

– Коли ж ти їх засудиш, Христе? –

Питає Биківнянський ліс.

 

Бо що трава? Бо що слова?

Глуха, німа й сліпа Москва,

Коли Вкраїна запитала,

За що синів її вбивала

І дочок, то вона не знала!

Про це не знала ані-ні!

Бо як свинюка у багні,

Напевне, сном катівським спала?!!

 

Але на сполох вдарив дзвін:

То мій народ устав з колін.

Він запитає! Запитає!

А хто забув, тим нагадає

Від Тиси, Сяну – аж за Дін.

2016

 

Залишити коментар