З неопублікованих віршів

Степан Пушик
 
А вечір знов у білім місті в фраці,
У чорнім фраці посеред юрби.
Не хочеться розваг, ані вина, ні танців.
Та друг на вечір тягне до «бабів».
 
Пішов би він!.. Їдальня світить більмами.
Пияк ковтнув чи думку, чи слова
І на буфетницю дихнув: «Налийте білої…
Налийте білої, бо трісне голова».
 
Куди подітись від держави-ватянки?
Зрівнялівки, страхів і бутафорних крил.
Найвище щастя – сорок градусів у затінку
Від Світязя і Тиси – до Курил.
 
Потрібен владі не народ, а вівці,
Не велети відважні – карасі.
А мислячих потоплять у горілці:
Усі як всі. Усі як всі. Як всі.
 
Сидять Ікари. Прометеї вимерли.
Пішов Антей на службу в КДБ.
В кривих дзеркалах, у потворнім вимірі
Ти є – й нема тебе. Нема тебе!
6.06.1969
***
Де ж ти нині, справжня синя пташко?
Дія – лік. Не так при ній болить.
Став би я опришківським ватажком,
Бо цей світ міщанством аж смердить!
 
І козак тепер чомусь не в моді,
Злодій править. Час як баламут.
Не цвітуть троянди на болоті
І сади на твані не цвітуть.
14.09. 1976.
 
***
Сонце й зелений вітер
Тихо трави колишуть.
Прагнуть заснути віти –
Вітер не хоче тиші.
 
Птаства далекий гомін.
Хмари, як білі пави.
«Хто ми? А хто ми? Хто ми?» –
В неба питають трави.
 
А під крутою горою
Вбиті лежать герої.
Небо питає: «Хто я?»
В Бога питає: «Хто я?» –
 
…Плаче карпатська Троя…
21.05.1981
 
***
Про нас мовчать – і хай собі мовчать.
Ми слід залишили. Ми головаті.
Хай краще критики похвалять онучат
У дев’яностих і вісімдесятих.
 
А ми раніш за них на світ прийшли.
Щоб культ зробити з вірності та книги
Ми, як підсніжники весняні, зацвіли
На острівцях хрущовської відлиги.
 
У сімдесяті ми були такі ж –
Романтики наївні світанкові!
Та з люттю брали словотвір під ніж
Байстрята Мільмана чи ба, – Маланчукові.
 
Не вдалося! Бо оновилась кров,
Бо час новий пропахся іншим духом,
Бо тюрми взяв і відчинив Хрущов,
А ключ від них сховав під капелюхом.
 
Нехай ростуть онуки, як орли,
І вірять, що минуть часи куревські.
І знають, що завжди у нас були
Великі Нестори, Шевченки й Котляревські.
29.05.1986
***
Читає дощ літописи в гаю,
Листки йому перегортає вітер,
І слухають в сльозах веселі квіти
Історію Вкраїни і мою.
 
Ні, я в житті нікого не убив,
Бо я людей і білий світ любив,
Міста і села, гори і степи.
Я серцем серцю говорив: «Не спи!
 
Ще поки в домовині не зогнив,
Дерзай того, чого у мріях снив!
 
Не трать ні дня, бо вороття нема!
Не любить степ, ні море, ні Карпати
Отих, що вміють нити і зітхати
І намагаються прожити задарма».

9. 06. 2011

БИКІВНЯ
Невже цей ліс для того ріс,
Щоб тут зробили огорожу
Й тіла праправнуків Дажбожих
Із Києва звезли в цей ліс?
 
Єжов і Берія, і Сталін –
Криваві ниці упирі.
Сім грамів кинутим в підвали
Гарантували на зорі.
 
Чекіст – це той, хто шито-крито
Вбиває, плодить сатанят,
Що мріяли вокзал зробити,
Де цвинтар в’язнів – Биківня.
 
Брехали, злочини фашистів
Німецьких. Ні, свої страшніш.
– Коли ж ти їх засудиш, Христе? –
Питає Биківнянський ліс.
 
Бо що трава? Бо що слова?
Глуха, німа й сліпа Москва,
Коли Вкраїна запитала,
За що синів її вбивала
І дочок, то вона не знала!
Про це не знала ані-ні!
Бо як свинюка у багні,
Напевне, сном катівським спала?!!
 
Але на сполох вдарив дзвін:
То мій народ устав з колін.
Він запитає! Запитає!
А хто забув, тим нагадає
Від Тиси, Сяну – аж за Дін.
2016