З чернігівських садів, з троєщинських околиць

225

***

І сон мене за руку взяв

Й повів туди, де небо.

Але була слизька стезя –

Без сонця і без тебе.

Коли ж явився інший сон

З надією на Бога –

Спахнула золота вісонь

З убогої вологи.

Та сонця золота сльоза

Мою не змила небудь.

І третій сон мені сказав:

– Навіщо тобі в небо?

1.06.2013

 

***

Коли зацвітає літо

першим червневим днем

І ластівка,

торкнувши крилом зеніту,

Припрошує в літо

мене,

Коли тополині віти

пухові хустки свої

Стелять під ноги вітру

(вітер їм так звелів) –

Линуть птахи і віти,

І світу білого тільки –

Що вітер над цілим світом,

І літо моє черлене

(так жито співу чека перепілки) –

Довірливо літо чека на мене.

 

***

Світ – вічний жид. Щомить летить. І світ –

Пристанище твоє і оберіг.

Фонетику вітрів і синтаксис доріг

Ти пізнавав, як міт.

Але – нестримний біг.

Але – нестримний літ.

І світові ти сам уже як міт.

І міт Шевченка? І Тичини міт?

О світе, зупинись!

1.02.2013

 

***

Опівночі зима до вуст лягає,

Не шелесне надії промінець,

І ти серед боргів, наче вдівець,

Покинутий всіма, усіх благаєш.

І знає тільки слово: тих благань

І тих боргів на світ на всенький стачить.

Серед боргів, де не ступи нога,–

Серед богів неумоленних наче.

Борги-боги, з шапками набакир,

Здається, вже й не збутись їх ніколи.

Вже й обступають із усіх боків,

Вже й замикають непроглядне коло.

Та зблиск зорі – і світанкове соло

На цілий світ, всьому наперекір.

 

***

Тінь без периметра і без прикрас –

Наша тінь навіть там, де немає нас.

– Атас! – хтось кричить незримий…

– Ловіть її… вже за відрогами Криму…

Риму поет спорядив безцінну,

Без тіні сумніву,

            
найгеніальнішу риму

                                          до
Буратіно.

Тільки, халепа,

               в
якімсь зарубіжжі,

                                      дальнім
чи ближнім,

Інший поет

             у погоні
за власною тінню

Свою припасовує вже –

                               
найбуратіннішу  риму

                                                       
до Буратіно.

Спитає критик:

– Чого й навіщо

        печешся,
поете, про власну тінь ти,

                                                 
чого й навіщо?

І той зізнається як на духу, хух:

                     
щоб  не лишитись у тіні іншого.

 

***

Впертістю чи твердолобістю –

Як хоч називайте це,

Та своє додзижчить комар

І лиш по тому загине.

8.07.2012

 

***

Був липень, і дорога неледача

Неслась у світ, не чуючи копит…

Гули мотори, мо’, на цілий світ,

Літак здригавсь, натомлений добряче.

За столиком праворуч про гамбіт

Сперечка професійна і гаряча…

Сусідка зліва щось мені про дачу…

(Дрімав у неї на колінах кіт).

 

Двигтінь моторів, мо’, на цілий світ…

І знов сусідка щось мені судачить…

Я ж подумки задачу-мередит *

Складав… без шахівниці… 
світ-задачу…

Гули мотори, мо’, на цілий світ…

І я сказав сусідці: “Ви пробачте”.

*Мередит – шахова задача, в 
початковій позиції якої від 8 до 12 фігур.

 

***

З фрагментів спогадів-снів

Витягуєш,

Немов рибалка вудкою з-під льоду

Масних коропців,

       які ще вчора
були твоїми друзями

       і які стали
тепер

       директорами і
депутатами;

Плоскогрудих пліточок,

       у яких давно
вже повиростали

голоблі-ноги,

       якраз такі,

       котрі
безсоромно демонструють

на подіумах.

Але раптом, диви,

Клюнула золота рибка –

З самісінького споду снів-спогадів.

І ти чимдуж натягуєш волосінь вудки.

І золота луска

Вже міниться на сонці,

Набуває срібного,

Срібно-стального кольору,

І нарешті…

Стає оперенням

Справжньої щуки.

 

***

В п’ятницю

Народився,

В п’ятницю…

Казали люди:

П’яницею буде.

Лякались мама:

Чи ж то насправді?

В п’ятницю

Народився,

В п’ятницю…

П’ять разів

Сіявся-просівався

На решетах всіх

(Кому лихо,

А людям – сміх).

П’ять разів

Сватався-женихався,

Таки влип

(Вгомонився).

Мій ладо,

Мій місяцю ясний…

В п’ятницю

Оженився,

В п’ятницю.

 

***

Ще холодно. Ще вітер, як вар’ят,

Із-під ворітень зазира в обійстя.

Ще  напівсонний сад,

І лише мріє про зелене листя.

Ще холодно. Ще не пора громам.

Ще не пора  фіалкам і
лелекам…

В томлінні таїни (відкрийсь, Сезам!)

Чиясь любов  на когось
жде далеко.

20.05.2013

 

***

Жінка у чорному чари свої вечорові

Мовби боїться розхлюпати в морі облич…

Вечір сузір’ями жінку вчаровує,

Вечір зваблює жінку у ніч.

Жінка іде. Юна жінка у чорному,

Погляду навіть не зронить навбіч.

Вечір, сповнений буйства мажорного,

Срібно-вуально перетікає в ніч.

Жінка іде, вся у чорному-чорному.

Душу мов присок обпік.

 Жінка печальним
вінцем коронована…

Хто вона? Хто вона? Хто вона? Хто вона?

Вії опущені – мов заґратовано

Погляд навік.

                               7.07.2008

***

Улітку літепло нам душу зігріва,

І восени, коли, бува, й слова –

Не те що почуття – німі та кволі,

Нам літепла потрібно, як ніколи.

В часи смутні, суєтні й недолугі,

В зимові стужі, заметілі-в’юги

Нас від недуг усіх і від душевних мук

Спасає літепло чиїхось губ і рук.

19.03.2010         

 

***

Цей вірш на зорі.

Швидко ніч відліта

І мережить слова…

В кожен звук огорта

І твій стан, і вуста

Там за даллю десь, там…

І поскриптумом ночі – світань.

17.03.2010, Санкт-Петербург   

 

***

З чернігівських садів, з троєщинських околиць

Мені твій голос у ранковий час –

Мов тиха сповідь, сопілкове соло,–

Лише для мене, і лише для нас.

Мені твій голос в середденну пору –

Мов юний подих сіверка, що враз

Хлюпне отак з чернігівських просторів –

Лише для мене, і лише для нас.

Мені твій голос в надвечір’я тихе –

Немов зорі  розлитий
шовк-атлас

В незвіданих садах 
палких бажань і втіхи –

Лише для мене і лише для нас.

                               Липень, 2009

***

Вода мене пестить… Вода обійма…

Нема мені глибу… Купальська вода

В вінки заплела моє тіло й пита:

– Нема тобі глибу? – пита бігома.

Купальська вода… Я навзнак у воді…

На споді праспогаду з праглибини.

Поганських пракоренів спрага в мені

Війнула, згойднула води хлюпотінь.

Радіють воді потерчата 
малі.

Марена пірнула кудись в тартари.

Сто відьом голосить на Лисій горі,

Де духи предобрі і духи презлі.

«Нема тобі глибу?» …Й купальська вода

Мене вже купальським огнем огорта.

 

***

Дихнуло весною, Десною… Над супер-

крутою урбанню… Над біль…

У долі моєї чебрець і канупер

З чернігівських піль.

Дихнуло весною, Десною… над роки,

Що гопки і вскач, та усе невпокір…

У долі моєї вітри крутобокі

З чернігівських гір.

Дихнуло весною, Десною… над тою

Єдиною в світі, що світ.

Де небо між віт – синьота синьотою…

Дихнуло весною, Десною… Де цвіт

І світ яблуневий – чого б ще хотів?! –

З чернігівських весен й садів.

***

Тиша

        така висока –

До неба;

Небо

        таке безмежне

До глибини тиші.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!