ВІЗІЯ УКРАЇНИ
І
Від едельвейсів на альпійських луках
по зворах і ущелинах повз гори,
де стигне крига і стрілець із луком
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
у зоряного зубра зір націлив
на яблуневих пагорбах Шаяна,
між стовбурів високодзвонних бука
виходиш ти
в угорському намисті, у русинській
тканині з льону, в хустці і в намітці,
гірський ручай і сріберні дзвіночки
на усміх твій озвуться плахти сплеском,
в місцевій церкві на акафіст — «Отче!..» —
на світлій зелені її теменним глибом
відтінені святі перезирнуться.
А на вечірній службі у соборі
в підгір’ях, у містечку під горою,
твій голос буде в янгольському хорі
із вітражів над садом шелевіти
з добою Реформації як форма,
ти бганок злотом зір Його засліпиш
і Він опустить очі Свої долу,
і кров з-під цвяхів буркутами зволиш.
І вирине із-під склепінь дугастих
у темряві твоє тонке обличчя
під брижами століть на оболоні
дзеркальній, гейби вимитій сльозами…
— Так, начебто…
так,
начебто, але могло б інакше.
ІІ
Узбіччям йдеш зміїстої бруківки,
що полозом із замку вислизає,
атласом суконь з ізмараґдом сяєв,
сережок дужок і коштовних вкраплень —
ти камінь найкоштовніший корони,
країни, що за хмарами злітає;
твоя карета і твої клеврети
пружинисті, ресори і колеса
на виріст, фаетонова сильвето,
як піт твого міжперся луговою
духмяністю і золотим ефесом
для ясновидця — той, хто за тобою
в заштореній кареті їде з меси;
я бачу діл і далеч з туманцями
над пасмом гір і мури над горою,
де квітом різнобарвним ломикамінь
стеблиться, намагнічений тобою;
на бантинах, у соколиній башті,
на ретязях колодязних у небо
з дном Всесвіту, де зорепадні башлі
згорають, долітаючи до тебе,
з дном Всесвіту в туманностях батисту
домежно неосяжного, якого
не купиш діамантовим намистом,
і аргамака золота підкова
нехай там як — зловісно чи провісно —
видзвонює…
Про вогнище і про вигнанця мова.
Ти не зійдеш на вогнище, згоріти
тобі судилось тільки від кохання
і з королем вигнанця порівняти,
і проміняти розкіш на вигнання,
з вигнанцем не зустрітись в Цареграді…
Країна, яка в оболок вростає,
без армії, без прапора і сурем,
що за сурмою вій твоїх злітає,
крон-принц із Відня, з караван-сараєм
султан і візир, монструазний мурин —
ти залишаєш все це поза краєм,
точніше, поза муром над горою.
— Так, начебто…
так,
начебто, але могло б інакше.
ІІІ
Принцесою батярського застілля,
укохана і випещена діво,
сама в хмелю від піни пійла, пива,
дубовими ослонами й столами
оточена з розсипаною сіллю.
Ти вгору йшла на вранішню молитву —
на гору, де собор святого Юра,
і місто Лева рухалося левом
у затісній ущелині вольєра:
внизу була його архітектура,
що змішувалась вранішнім туманом
і Моцартом, і скрипалем з Потоцьких
палацу, і з підвальних буцегарень,
пекарень і цирулень, і каварень
в гримучу суміш, галицька красуне;
вино з Молдови, штофи венеційські,
гірський кришталь зі слів католікоса,
слід бедуїна в червонястій глині
в Успіння храмі, в ратуші, на вежі
гуцул і лемко в планах Барбаросса,
під смолоскипом, де в сліди ведмежі
лев ставить золоту свою лабету,
де гармаші і квіти на лафетах,
де від вождів приймають естафету
і де сильфіда з молодим поетом
із філіжанок п’ють громокиплячу
смолу…
Я вранці поміж янголів побачу,
як ти, зникома, в газовій сорочці
ідеш над містом, як ідуть із прощі,
і як щезаєш біля кнайпи, в точці,
де змалюються до кобіт звичайних;
ти в сукні черемхово-фіалковій
до ресторану входиш на Валовій
в старі даґеротипні інтер’єри
і чути звідти, як спадає одяг,
і голою виходиш до портьєри
і відтуляєш… дивишся на мури
і на бруківку мокру, і на лева
із Моцартом, який в соборі Юра
наповнив твою плоть вогнем відправи,
немовби відіграв святкову п’єсу,
яка сприя засвоєння процесу,
як сік селери й дух міцної кави,
й на простирадлах боротьбі з лукавим.
— Так, начебто…
так,
начебто, але могло б інакше.
IV
Меч Вітовта і Гедиміна погляд,
підйомний міст при Любартовій брамі,
де кірха лютеранська й православна
каплиця, де костьол і караїмська
кенаса, де качки летять над містом,
з’їзд королів у вічності в оглаві.
Ти камінь неба в золотій оправі,
де блискітки зірок вросли у кобальт,
в часи, коли нові авторитети
збираються в будинку відпочинку
і творчості, як королі, на стрілку,
ти світишся, як Світязевих течій
прозорі бганки, і вугрів придонних
святкового вбрання являє вечір
над водами, з яких у ніч виходиш,
далека скрипко, примх скрипкових
шалом ламка у таємницях лабіринтів
гольфстрімних течій і підводних тягів,
магнітна буре барв і форм різьбярських;
і все ж таки прозорої білизни лиш перша оболонка
над тобою і тіло, що незайманим лишалось
по грюнвальдських баталіях і штурмах
твердинь твоїх, фортець, садиб і замків;
а друга оболонка — та корсетом
стискала стереоскопічність ліній,
домежно наближаючи тканину
із синіх вод і чорних стріл вугрових
в розламах тектонічних до єднання
дна озера із океану дном — слов’янський первень,
від якого відходиш із відпливом і припливом
і повертаєш Мавчине єство з метаморфоз,
що спричиняють цикли взаємовпливів
трьох космічних тіл…
Волинських
замків
спольщена краса — це третя оболонка,
гаптований атлас і оксамит
доби Могили й Радзивілла. Віньєтки
і заставки стародруків, довгі пальці
на клямрах золотих Письма Святого
і вітер унії у храмині, свічками
віск гарячий на аркушах Мелетія і на ажурі
візерунків, нетлінна плоть озерної красуні
у некрофільських мріях єзуїтів,
бум конфесійних битв…
віск від свічок, дощ воску, віск ліпить,
заліплює до стану експонату у музеї мадам Тюссо
на асамблеях королів і в дні русалій.
— Так, начебто…
так,
начебто, але могло б інакше.
V
Вона прийшла з холодного Поділля,
коли на Нивках ожеледь стояла,
а йшла мостом світлин старого міста,
де урвище внизу…
Дністер і
Хотин,
де шаблю з рук Жолкевського
Могила узяв, аби лишить спокусу
мистецтва фехтувального зі смертю
своєї віри лютим опонентам…
а йшла вона, заскочена моментом,
коли її небесний голос рвався,
вглиб океанських вод ще міг пройти
у серцевину, голодом кисневим
легені замикалися і слухом
проходив айсберг товщу водяну.
Була вона у чорному пальтечку
із соболиним коміром, вуздечку від золотого
ланцюжка тримала, і змійка золота
із чорнотою довершувала строгу рівновагу
на
з Аттики чорнофігурній вазі.
Коли вона ішла, а той, хто бачив,
у батискафі, одірвавшись, падав
на дно, вгорі звучало «ave», плач і
«ave
Maria», «ave», й Вілла-Лобос
за нею в небо підіймавсь, одначе
він голосом її земної кулі
торкався і зникав, як від козулі
зі снігового пилу тінь зникає в лісі
чи Уліссова тінь в давноминулім.
Чи не в поліських пуштах аріанців
своїх братів на бій скликав Немирич,
а ти в керсетці й макових сап’янцях,
не Ганська, й не рівня її псявірам,
йшла як собор навстріч домініканцям,
і як собор із вранішнім туманом
щезала, розпадаючись на коней
і вершників, і в сукні, тонкостанна,
гарапником прискорювала охляп
на білій хмарі опір і повстання
між язиками, що лизали небо
над лісом і в дзеркальній оболоні,
де з небом, т.б.м., прощався Немо,
з вогню у воду почережно коні
перетікали, вершнице, в затоні —
нова зоря з’являлася, що далі
ти з табуном горизонталь долала
і невблаганно йшла до вертикалі.
— Так, начебто…
так,
начебто, але могло б інакше.
VI
Щоб у покоях гетьманських на горах
серед клейнодів і універсалів
засяяти — так сяють чорні зорі! —
як чорний оксамит з піддонням синім —
матерією у подобі горній,
де велич і трагізм, як на запоні —
ніч українська, ночі в Україні,
у Києві, із мерами із Марса,
де бородато досі ще від Маркса! —
під шиєю сяйнистим діамантом
рубіновим на траурній фелоні —
попам дарунок, їхнім хіромантам
з чужинців, за який ясиром брали,
ловили в полі і каргу ребрасту
з косою попід двері і до брами,
звідкіль вона виходила, штовхали.
До різьбленості вишукана врода,
до снів спудейських, як з іконостаса,
переданого армії і флоту,
ні з перископа, ні від ватерпаса
невидна і невловна і незгасна,
до різьбленості вишукана вродо
від доньок Ярослава до гетьманських
дочок і жон, завидної статури,
була і є тим садом Гетсиманським
і садом Академії Платона —
у Галшці чи в Раїні Могилянці
лиш зблимнувши, дійшла Архипентури,
архипенкових ню, площин зі сталі,
у форми перейшла тривкі і сталі
горизонтальних поз і вертикалі.
А спектр голосовий колоратури
її до Бога піднімав і далі.
І вбрана у хітон зело багряний,
дивилася з Кирилівської церкви
із Немовлям, провіденційно рани
тим зором обмиваючи, і тіло
вгортаючи у плащаницю…
Від Всіхсвятської церкви, з Видубичів,
від Архангела Михаїла вона прямує розарієм,
понад Байковою горою поміж статуй
вночі проходить, одна з най-най, над Аскольдовою
йде Печерськом і входить до зали,
де на неї вже й не чекали…
Де Лаврентіївна в нержавіючому металі,
яка завжди мислиться тільки по вертикалі,
декілька дам з перешитими пичками
мастодонистих, маскоподібно застиглих
як на карнавалі у Воланда + декілька
мініатюрних модниць у вбраннях німфеток
і полководиць типу офелій і д’арк жанн
(улюблениць парижан), декілька транвеститок
і один одесит (з групи підтримки провідної партії),
і городніх опудал, запудрених, як Іуда,
до повної розмитості індивідуальних рис,
вивантажених з карети швид. допомоги «Борис».
— Так, начебто…
так,
начебто, але могло б інакше.
VIІ
Купальниці в шишацькому тумані,
в одежі із води Сули і Ворскли,
травневі ночі, розкоші русалій,
гаптований під папороть сріблястим
узором і вогнями дрібноквіту
Уляни і Варвари оксамитний
сміх і відлуння… у церковних дзвонах,
у дукачів подзвонюванні в далеч.
У течіях, бистринах Псла і Ворскли
тіла, в яких вогонь тугий і щільний,
тіла для рук, що легко розгинають
підкови і шляхетну кров по жилах
женуть мов коней до нових ристалищ,
цілющих перехресно-генних версій,
до благості, яка на лезі шаблі
від близькості духовних катастроф
у засвіти зануриться на плесі.
Із вервій верес і течійних версій
палац Трощинського, Янівка у вогнях,
Яреськи з яблуневими садами,
на пагорбах шишацьких НЛО,
на псьольських звишах для нагірних спічів
і проповідей, з одкровень посталих
від споглядання зоряної ночі,
посланець космосу з родиною Вернадських.
У шемранні очеретів й рогозу,
в Сорочинцях у церкві над укосом,
у доморобнім полотні і прядках
з піснями веретільниць і на ятках
ярмаркарів серед намист з привозу,
у зорях над Великим Перевозом
із «Кобзаря» Семенка паровозом,
що поріднився з Гоголем й Трощинським,
у заростях шипшини і ліщини,
фамільних знаках із шабель і стріл
на лезі Ворскли голубій бистрі,
у серпні із мережив барокових
струміннями гаптованих смоковниць…
поміж дубів диканських Кочубея
і Василя Капніста дивних од
до вольності і де новий рапсод
Вергілія у шаровари вдяг,
де з люлькою козацькою Насон
обнюхав би Семенків паротяг,
лаштуючи свій римський баритон
до мови скіфів; тут звалився плуг
із неба і шубовснув у затон
ворсклянський, розливаючи по Пслу,
Сулі, Орелі й Мерлу золоте
відлуння сміху двох полтавок-пань
й пересміхи всіляких потороч
розходились мов кола по воді —
весь бестіарій пекла і ковбань,
вся мотор-січ і моторошність дій,
весь Гоголь без цензурних розкуроч
і без купюр та ін., та ін, короч…
ріка дороги до Петлюри прощ,
мазепинців кісток і круглих площ
між Гадячем й Зіньковом, де ткання
і орнаментика напрочуд просто
перетікають в однотонний колір
із металевим відблиском й загадки
дзеленькання, хитросплетіння в’язі,
набір космічних знаків цифр і чисел
з водою, кальцієм, із винаходом
плоті, пронизаної всесвітом судин,
з дзеркалами глибинних відображувачів,
системою себе-відтворення, з інстинктом
сил притягальних і відштовхувальних,
з глибоким кодом саме-тут і саме-так,
з найкращим прорахунком пропорцій тіл
земних жінок, наближених до ідеалу,
все вони скидають і перетворюються
на жінок на Пслі в тумані
спеки і жаги початку серпня
і входять в неопізнаний об’єкт під стріхою,
за пульт сідають, виглядом
подібним до ткацького верстату
ногами богинь їм руху надають
і під гудіння, що віддалено нагадує
хурчання прядки, злітають вгору…
— Так, начебто…
так,
начебто, але могло б інакше.
З АМАЛЬГАМИ
ПОЧАЙНИНСЬКИХ ЛЮСТР
І
Він побачив, як із Почайни
плес у промінні сонця, яке сідало,
смуги під оболонню
мечами прошили глиб,
у лусці велетенський ящер:
спалахнуло під амальгамою
й так садонуло в скроню,
як динозавра схлип,
і побачив — сонце
сідає в пащу.
ІІ
Вони жили у курних
хатах
при болотах, у лісах
і в степах на латках
піль підіймали злаки
і гинули всі, коли
насувався жах
колесом навал із безодень
простору, вогняні атаки
полоза
заганяли їх далі й далі
у непролазні хащі,
і тоді — з води
золоті мечі
і червона безодня
пащі.
ІІІ
Йому давали
данину,
приносили жертви на
олтарі, та
було замало борошна і вина,
і тоді, щоб не згоріти
від вогню його пащ,
наготували пращ,
стріл міднокутих, мечів булатних
і з’явився латник
Ілля (кажуть, з неба прийшов),
обрав для оселі острів
Муром і як за муром
зеленим, за гаєм
дістав його гарпуновим
краєм,
за вістря крильця
і на три його рильця
вогнедишні
вдарив тризубом
Трійці
у триєдності
як Всевишній.
ІV
Ну, а що ж
Добриня, Попович?
Яка була їхня роль?
Трибогатирство на три голови дракона.
Закон трибратства
і та ікона —
в печерах тобі пояснять
багато що з того,
що в лабіринтах міста
німого Іллю з Тезеєм,
а змія до Мінотавра
і над хаосом — дар з Влахерни,
щит Іллі від
мечів, що Почайну
крають вночі —
Лавра.
V
Муром
лаврським оточений град,
під кам’яницями карстові
порожнини,
коридори, де він без лат
у кольчузі літ перед
людом свят
на коні зі списом як базальт
в амальгамі
почайнинських люстр
ловить сяйво мечів і луски
електричних розрядів —
луски відбитки,
злитки
сяйва, за якими
провалля, аще
гірше за смерть,
аще
диявола многозівна
паща.
Аще
Аще
Аще
VI
Не буває й дня
для його коня,
щоби він спинив
біг,
швидше за стріли,
за списа в леті
летить
Ілля.
І-л-л-я.
А під ним земля.
Б’є в дих
вогневий
змія.
І-л-л-я.
VII
У почайнинських
заводях
тиша дзеркал —
гуси-лебеді
чистять
пір’я.
м. Київ