З амальгами

141

ВІЗІЯ УКРАЇНИ

І

Від едельвейсів на альпійських луках

по зворах і ущелинах повз гори,

де стигне крига і стрілець із луком

у зоряного зубра зір націлив

на яблуневих пагорбах Шаяна,

між стовбурів високодзвонних бука

виходиш ти

 

в угорському намисті, у русинській

тканині з льону, в хустці і в намітці,

гірський ручай і сріберні дзвіночки

на усміх твій озвуться плахти сплеском,

в місцевій церкві на акафіст — «Отче!..» —

на світлій зелені її теменним глибом

відтінені святі перезирнуться.

 

А на вечірній службі у соборі

в підгір’ях, у містечку під горою,

твій голос буде в янгольському хорі

із вітражів над садом шелевіти

з добою Реформації як форма,

ти бганок злотом зір Його засліпиш

і Він опустить очі Свої долу,

і кров з-під цвяхів буркутами зволиш.

 

І вирине із-під склепінь дугастих

у темряві твоє тонке обличчя

під брижами століть на оболоні

дзеркальній, гейби вимитій сльозами…

 

— Так, начебто…

                               так,
начебто, але могло б інакше.

 

ІІ

Узбіччям йдеш зміїстої бруківки,

що полозом із замку вислизає,

атласом суконь з ізмараґдом сяєв,

сережок дужок і коштовних вкраплень —

ти камінь найкоштовніший корони,

країни, що за хмарами злітає;

 

твоя карета і твої клеврети

пружинисті, ресори і колеса

на виріст, фаетонова сильвето,

як піт твого міжперся луговою

духмяністю і золотим ефесом

для ясновидця — той, хто за тобою

в заштореній кареті їде з меси;

 

я бачу діл і далеч з туманцями

над пасмом гір і мури над горою,

де квітом різнобарвним ломикамінь

стеблиться, намагнічений тобою;

на бантинах, у соколиній башті,

на ретязях колодязних у небо

з дном Всесвіту, де зорепадні башлі

згорають, долітаючи до тебе,

 

з дном Всесвіту в туманностях батисту

домежно неосяжного, якого

не купиш діамантовим намистом,

і аргамака золота підкова

нехай там як — зловісно чи провісно —

видзвонює…

 

Про вогнище і про вигнанця мова.

 

Ти не зійдеш на вогнище, згоріти

тобі судилось тільки від кохання

і з королем вигнанця порівняти,

і проміняти розкіш на вигнання,

з вигнанцем не зустрітись в Цареграді…

 

Країна, яка в оболок вростає,

без армії, без прапора і сурем,

що за сурмою вій твоїх злітає,

крон-принц із Відня, з караван-сараєм

султан і візир, монструазний мурин —

ти залишаєш все це поза краєм,

точніше, поза муром над горою.

 

— Так, начебто…

                               так,
начебто, але могло б інакше.

 

ІІІ

Принцесою батярського застілля,

укохана і випещена діво,

сама в хмелю від піни пійла, пива,

дубовими ослонами й столами

оточена з розсипаною сіллю.

 

Ти вгору йшла на вранішню молитву —

на гору, де собор святого Юра,

і місто Лева рухалося левом

у затісній ущелині вольєра:

внизу була його архітектура,

що змішувалась вранішнім туманом

і Моцартом, і скрипалем з Потоцьких

палацу, і з підвальних буцегарень,

пекарень і цирулень, і каварень

 

в гримучу суміш, галицька красуне;

вино з Молдови, штофи венеційські,

гірський кришталь зі слів католікоса,

слід бедуїна в червонястій глині

в Успіння храмі, в ратуші, на вежі

гуцул і лемко в планах Барбаросса,

під смолоскипом, де в сліди ведмежі

лев ставить золоту свою лабету,

де гармаші і квіти на лафетах,

де від вождів приймають естафету

і де сильфіда з молодим поетом

із філіжанок п’ють громокиплячу

смолу…

 

Я вранці поміж янголів побачу,

як ти, зникома, в газовій сорочці

ідеш над містом, як ідуть із прощі,

і як щезаєш біля кнайпи, в точці,

де змалюються до кобіт звичайних;

 

ти в сукні черемхово-фіалковій

до ресторану входиш на Валовій

в старі даґеротипні інтер’єри

і чути звідти, як спадає одяг,

і голою виходиш до портьєри

і відтуляєш… дивишся на мури

і на бруківку мокру, і на лева

із Моцартом, який в соборі Юра

наповнив твою плоть вогнем відправи,

немовби відіграв святкову п’єсу,

яка сприя засвоєння процесу,

як сік селери й дух міцної кави,

й на простирадлах боротьбі з лукавим.

 

— Так, начебто…

                               так,
начебто, але могло б інакше.

 

IV

Меч Вітовта і Гедиміна погляд,

підйомний міст при Любартовій брамі,

де кірха лютеранська й православна

каплиця, де костьол і караїмська

кенаса, де качки летять над містом,

з’їзд королів у вічності в оглаві.

 

Ти камінь неба в золотій оправі,

де блискітки зірок вросли у кобальт,

в часи, коли нові авторитети

збираються в будинку відпочинку

і творчості, як королі, на стрілку,

ти світишся, як Світязевих течій

прозорі бганки, і вугрів придонних

святкового вбрання являє вечір

над водами, з яких у ніч виходиш,

далека скрипко, примх скрипкових

шалом ламка у таємницях лабіринтів

гольфстрімних течій і підводних тягів,

магнітна буре барв і форм різьбярських;

і все ж таки прозорої білизни лиш перша оболонка

над тобою і тіло, що незайманим лишалось

по грюнвальдських баталіях і штурмах

твердинь твоїх, фортець, садиб і замків;

а друга оболонка — та корсетом

стискала стереоскопічність ліній,

домежно наближаючи тканину

із синіх вод і чорних стріл вугрових

в розламах тектонічних до єднання

дна озера із океану дном — слов’янський первень,

від якого відходиш із відпливом і припливом

і повертаєш Мавчине єство з метаморфоз,

що спричиняють цикли взаємовпливів

трьох космічних тіл…

 

                                     Волинських
замків

спольщена краса — це третя оболонка,

гаптований атлас і оксамит

доби Могили й Радзивілла. Віньєтки

і заставки стародруків, довгі пальці

на клямрах золотих Письма Святого

і вітер унії у храмині, свічками

віск гарячий на аркушах Мелетія і на ажурі

візерунків, нетлінна плоть озерної красуні

у некрофільських мріях єзуїтів,

бум конфесійних битв…

 

віск від свічок, дощ воску, віск ліпить,

заліплює до стану експонату у музеї мадам Тюссо

на асамблеях королів і в дні русалій.

 

— Так, начебто…

                               так,
начебто, але могло б інакше.

 

V

Вона прийшла з холодного Поділля,

коли на Нивках ожеледь стояла,

а йшла мостом світлин старого міста,

де урвище внизу…

                                 Дністер і
Хотин,

де шаблю з рук Жолкевського

Могила узяв, аби лишить спокусу

мистецтва фехтувального зі смертю

своєї віри лютим опонентам…

 

а йшла вона, заскочена моментом,

коли її небесний голос рвався,

вглиб океанських вод ще міг пройти

у серцевину, голодом кисневим

легені замикалися і слухом

проходив айсберг товщу водяну.

 

 

Була вона у чорному пальтечку

із соболиним коміром, вуздечку від золотого

ланцюжка тримала, і змійка золота

із чорнотою довершувала строгу рівновагу

на

                   з Аттики чорнофігурній вазі.

 

Коли вона ішла, а той, хто бачив,

у батискафі, одірвавшись, падав

на дно, вгорі звучало «ave», плач і

«ave
Maria», «ave», й Вілла-Лобос

за нею в небо підіймавсь, одначе

він голосом її земної кулі

торкався і зникав, як від козулі

зі снігового пилу тінь зникає в лісі

чи Уліссова тінь в давноминулім.

 

Чи не в поліських пуштах аріанців

своїх братів на бій скликав Немирич,

а ти в керсетці й макових сап’янцях,

не Ганська, й не рівня її псявірам,

йшла як собор навстріч домініканцям,

 

і як собор із вранішнім туманом

щезала, розпадаючись на коней

і вершників, і в сукні, тонкостанна,

гарапником прискорювала охляп

на білій хмарі опір і повстання

 

між язиками, що лизали небо

над лісом і в дзеркальній оболоні,

де з небом, т.б.м., прощався Немо,

з вогню у воду почережно коні

перетікали, вершнице, в затоні —

 

нова зоря з’являлася, що далі

ти з табуном горизонталь долала

і невблаганно йшла до вертикалі.

— Так, начебто…

                               так,
начебто, але могло б інакше.

 

VI

Щоб у покоях гетьманських на горах

серед клейнодів і універсалів

засяяти — так сяють чорні зорі! —

як чорний оксамит з піддонням синім —

матерією у подобі горній,

де велич і трагізм, як на запоні —

ніч українська, ночі в Україні,

у Києві, із мерами із Марса,

де бородато досі ще від Маркса! —

під шиєю сяйнистим діамантом

рубіновим на траурній фелоні —

 

попам дарунок, їхнім хіромантам

з чужинців, за який ясиром брали,

ловили в полі і каргу ребрасту

з косою попід двері і до брами,

звідкіль вона виходила, штовхали.

 

До різьбленості вишукана врода,

до снів спудейських, як з іконостаса,

переданого армії і флоту,

ні з перископа, ні від ватерпаса

невидна і невловна і незгасна,

до різьбленості вишукана вродо

від доньок Ярослава до гетьманських

дочок і жон, завидної статури,

була і є тим садом Гетсиманським

і садом Академії Платона —

у Галшці чи в Раїні Могилянці

лиш зблимнувши, дійшла Архипентури,

архипенкових ню, площин зі сталі,

у форми перейшла тривкі і сталі

горизонтальних поз і вертикалі.

А спектр голосовий колоратури

її до Бога піднімав і далі.

І вбрана у хітон зело багряний,

дивилася з Кирилівської церкви

із Немовлям, провіденційно рани

тим зором обмиваючи, і тіло

вгортаючи у плащаницю…

 

Від Всіхсвятської церкви, з Видубичів,

від Архангела Михаїла вона прямує розарієм,

понад Байковою горою поміж статуй

вночі проходить, одна з най-най, над Аскольдовою

йде Печерськом і входить до зали,

де на неї вже й не чекали…

 

Де Лаврентіївна в нержавіючому металі,

яка завжди мислиться тільки по вертикалі,

декілька дам з перешитими пичками

мастодонистих, маскоподібно застиглих

як на карнавалі у Воланда + декілька

мініатюрних модниць у вбраннях німфеток

і полководиць типу офелій і д’арк жанн

(улюблениць парижан), декілька транвеститок

і один одесит (з групи підтримки провідної партії),

і городніх опудал, запудрених, як Іуда,

до повної розмитості індивідуальних рис,

вивантажених з карети швид. допомоги «Борис».

 

— Так, начебто…

                               так,
начебто, але могло б інакше.

 

VIІ

Купальниці в шишацькому тумані,

в одежі із води Сули і Ворскли,

травневі ночі, розкоші русалій,

гаптований під папороть сріблястим

узором і вогнями дрібноквіту

Уляни і Варвари оксамитний

сміх і відлуння… у церковних дзвонах,

у дукачів подзвонюванні в далеч.

 

У течіях, бистринах Псла і Ворскли

тіла, в яких вогонь тугий і щільний,

тіла для рук, що легко розгинають

підкови і шляхетну кров по жилах

женуть мов коней до нових ристалищ,

цілющих перехресно-генних версій,

до благості, яка на лезі шаблі

від близькості духовних катастроф

у засвіти зануриться на плесі.

 

Із вервій верес і течійних версій

палац Трощинського, Янівка у вогнях,

Яреськи з яблуневими садами,

на пагорбах шишацьких НЛО,

на псьольських звишах для нагірних спічів

і проповідей, з одкровень посталих

від споглядання зоряної ночі,

посланець космосу з родиною Вернадських.

 

У шемранні очеретів й рогозу,

в Сорочинцях у церкві над укосом,

у доморобнім полотні і прядках

з піснями веретільниць і на ятках

ярмаркарів серед намист з привозу,

у зорях над Великим Перевозом

із «Кобзаря» Семенка паровозом,

що поріднився з Гоголем й Трощинським,

у заростях шипшини і ліщини,

фамільних знаках із шабель і стріл

на лезі Ворскли голубій бистрі,

у серпні із мережив барокових

струміннями гаптованих смоковниць…

поміж дубів диканських Кочубея

і Василя Капніста дивних од

до вольності і де новий рапсод

 

Вергілія у шаровари вдяг,

де з люлькою козацькою Насон

обнюхав би Семенків паротяг,

лаштуючи свій римський баритон

до мови скіфів; тут звалився плуг

із неба і шубовснув у затон

ворсклянський, розливаючи по Пслу,

Сулі, Орелі й Мерлу золоте

 

відлуння сміху двох полтавок-пань

й пересміхи всіляких потороч

розходились мов кола по воді —

весь бестіарій пекла і ковбань,

вся мотор-січ і моторошність дій,

весь Гоголь без цензурних розкуроч

 

і без купюр та ін., та ін, короч…

ріка дороги до Петлюри прощ,

мазепинців кісток і круглих площ

між Гадячем й Зіньковом, де ткання

і орнаментика напрочуд просто

перетікають в однотонний колір

із металевим відблиском й загадки

дзеленькання, хитросплетіння в’язі,

набір космічних знаків цифр і чисел

з водою, кальцієм, із винаходом

плоті, пронизаної всесвітом судин,

з дзеркалами глибинних відображувачів,

 

системою себе-відтворення, з інстинктом

сил притягальних і відштовхувальних,

з глибоким кодом саме-тут і саме-так,

з найкращим прорахунком пропорцій тіл

земних жінок, наближених до ідеалу,

все вони скидають і перетворюються

на жінок на Пслі в тумані

спеки і жаги початку серпня

і входять в неопізнаний об’єкт під стріхою,

за пульт сідають, виглядом

подібним до ткацького верстату

ногами богинь їм руху надають

і під гудіння, що віддалено нагадує

хурчання прядки, злітають вгору…

 

— Так, начебто…

                               так,
начебто, але могло б інакше.

 

З АМАЛЬГАМИ
ПОЧАЙНИНСЬКИХ ЛЮСТР

І

Він побачив, як із Почайни

плес у промінні сонця, яке сідало,

смуги під оболонню

мечами прошили глиб,

у лусці велетенський ящер:

спалахнуло під амальгамою

й так садонуло в скроню,

як динозавра схлип,

і побачив — сонце

сідає в пащу.

 

ІІ

Вони жили у курних

хатах

при болотах, у лісах

і в степах на латках

піль підіймали злаки

і гинули всі, коли

насувався жах

колесом навал із безодень

простору, вогняні атаки

полоза

заганяли їх далі й далі

у непролазні хащі,

і тоді — з води

золоті мечі

і червона безодня

пащі.

 

ІІІ

Йому давали

данину,

приносили жертви на

олтарі, та

було замало борошна і вина,

і тоді, щоб не згоріти

від вогню його пащ,

наготували пращ,

стріл міднокутих, мечів булатних

і з’явився латник

Ілля (кажуть, з неба прийшов),

обрав для оселі острів

Муром і як за муром

зеленим, за гаєм

дістав його гарпуновим

краєм,

за вістря крильця

і на три його рильця

вогнедишні

вдарив тризубом

Трійці

у триєдності

як Всевишній.

 

ІV

Ну, а що ж

Добриня, Попович?

Яка була їхня роль?

Трибогатирство на три голови дракона.

Закон трибратства

і та ікона —

в печерах тобі пояснять

багато що з того,

що в лабіринтах міста

німого Іллю з Тезеєм,

а змія до Мінотавра

і над хаосом — дар з Влахерни,

щит Іллі від

мечів, що Почайну

крають вночі —

Лавра.

 

V

Муром

лаврським оточений град,

під кам’яницями карстові

порожнини,

коридори, де він без лат

у кольчузі літ перед

людом свят

на коні зі списом як базальт

в амальгамі

почайнинських люстр

ловить сяйво мечів і луски

електричних розрядів —

луски відбитки,

злитки

сяйва, за якими

провалля, аще

гірше за смерть,

аще

диявола многозівна

паща.

Аще

Аще

Аще

 

VI

Не буває й дня

для його коня,

щоби він спинив

біг,

швидше за стріли,

за списа в леті

летить

Ілля.

І-л-л-я.

А під ним земля.

Б’є в дих

вогневий

змія.

І-л-л-я.

 

VII

У почайнинських

заводях

тиша дзеркал —

гуси-лебеді

чистять

пір’я.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!