Юзеф ЛОБОДОВСЬКИЙ

Нещодавно минуло 110 років від дня народження одного з найкращих польських поетів ХХ століття Юзефа Лободовського (1909 – 1988). Більшу частину відпущеного долею часу він прожив в еміграції у Мадриді, Власне, цього року можемо відзначати ще одну вагому ювілейну дату в житті Лободовського – 70 років від заснування польської редакції Іспанського радіо, яка несла слово правди слухачам поневоленої комуністами Польщі і в якій багато років натхненно працював поет-вигнанець. Творчість Юзефа Лободовського, який тільки рік не дожив до падіння комуністичного режиму на батьківщині, залишалася замовчуваною в соціалістичній Польщі і в підрадянській Україні. Водночас його шанували й перекладали українські поети в еміграції Святослав Гординський, Леонід Полтава, Яр Славутич. 1996 року у Львові вийшла двомовна збірка «Пісня про Україну», в якій під однією обкладинкою було зібрано дев’ятнадцять віршів Лободовського про Україну. Пропонована читачам «УЛГ» добірка виходить за рамки суто української тематики й покликана розширити наше уявлення про Лободовського-поета.
Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ
 
Юзеф ЛОБОДОВСЬКИЙ
 
ІНВАЛІД
Бідне зменшене тіло тягну на кумедних обрубаних куксах,
залишилися ноги мої, де дротами обплетений бруствер.
 
На криваві цурпалки подерті, лежать у далекій могилі
мої ноги давно у землі перетлілі, давно вже зогнилі.
 
Я ще вчора ходив, як усі, танцював, у футбол міг зіграти,
а сьогодні криваві бинти на мені й просмерділі ці шмати.
 
Я ще вчора молитись Тобі міг у храмі навколішках, Боже,
як же буду молитись тепер, як навколішки стати не можу?
 
МОЛИТВА
Далеке світло над домами міста,
їх огорнула ніч паризька млиста,
на марний труд лягла нічною тінню –
ми довго мовчимо, тремтять в нас руки кволі
п’янке вино і білий хліб, і м’ясо в горлі,
мов кістка стали нині.
 
Пече нас дотик рук, гидка нам радість ница,
і тіні від хором лягають нам на лиця,
поглиблюючи лиш досаду –
а гендлярі, христопродавці, мов на диво,
вже тут як тут і жереб кидають квапливо,
щоб запопасти владу.
 
І всім, хто не поліг, хто вийшов з поля брані,
в сум’ятті голоси співають невблаганні,
віщують вирок грізний –
туман обкутав світ наш сьогочасний,
і кожна думка, наче птах нещасний,
знов лине до вітчизни…
 
Там вітер у шибки розбиті дме сьогодні,
в розпуці матері, бо діти в них голодні,
і руки опадають безпорадно –
і кожен сон, який не зве до бою,
і кожен день, прожитий тут в спокої,
неначе втеча й зрада.
 
А там хрести березові могильні
над тими, хто гріхи спокутували спільні,
загинувши за волю нашу й світу,
дерева там покраяли снаряди,
колючий дріт там сплівся у гірлянди,
птах лісовий там квилить сумовито.
 
Під зіркою полярною туди
в ім’я Твого пришестя нас веди
путь торувати попри втому й ризик –
завзяття відданих сердець Тобі відомо,
тож дай нам сил вернутися додому
наперекір всевладдю крові та заліза.
 
Ту землю, що колись дала життя нам,
хоча хтозна, чи в ній знайдемо смертне ложе –
там темна ніч і ще нескоро світ настане –
верни нам, Боже…
 
Ту землю, що стоптав чужинець вчора,
але вона воскресне й переможе,
пробудиться, мов птах в ранкову пору,
верни нам, Боже…
 
Ту землю, що співає величаво
урочий гімн і вірить в завтра гоже,
найважливішу справу і державу
верни нам, Боже…
 
Ту землю, що живить плуги й плугатарів,
де гордість невисоко цінять, схоже,
де час тяжкий, де морок все накрив,
верни нам, Боже…
 
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Сади вишневі коло хат – над стріхи
з галуззя линуть солов’їні трелі,
вкраїнський вечір, як молитва тиха,
коли дерева і серця в цвіту,
хрущ взяв басову ноту на льоту,
немов торкнув струну віолончелі.
 
Зелений хміль плететься вздовж узгір’я,
вода кринична зашуміла в дзбані
п’янка, немов вино холодне й стигле;
ніч скоро позапалює сузір’я
і сутінь в срібносиньому жупані
спаде, і небо буде срібне й синє,
долине з лук купальський запах сіна…
 
І мовби знову руку до очей
в час надвечір’я
приклала ревна і сумна Оксана.
 
Завією спадає цвіт на вії,
всіває птаством, зорями зловісно.
Жасмини зрошені шмагає лютий вітер,
це ніч чи то горілка з ніг збиває?
Йшов на весілля, опинивсь на тризні,
і кров зацебеніла з короваю.
 
Віз заблукав в степу, і хвиля пісні
його уносить ген у чисте поле
отруйний вітер овіває губи,
важезні ярма на зігнутих карках,
дедалі тихше Умань б’є на сполох,
в руці свячений ніж, знаряддя згуби.
 
Палає Чигирин,
в диму Вапнярка,
така твоя вже неминуча доля.
 
Не вивітрився дух хмільний до рана,
було по вінця крові та горілки!
Сім бур пережила Річпосполита,
і знов на срібних струнах грають ріки,
татарських коней цокають копита,
й до з’явищ і подій нових старанно
прадавні прислухаються кургани…
 
Покриткою пустив тебе хитрий москаль
по світу,
Україно моя, Оксано!
 
Злотисті хмарне небо крають зблиски,
надходить ніч, а з нею звуки різні,
надходить ніч, спів солов’їв киргизьку
пустелю сповнив і злетів під хмари,
мов по бандурних струнах вітер вдарив.
 
Шинель солдатська прикриває спину
сама земля несе його, ласкава,
вертається в співочу Україну
співець звичайний, а який незборний,
мужицький син, а погляд і постава,
мов булаву гетьманську держить гордо.
 
Чий спів полине, як в Єзекіїля,
як в Єремії, зрине плач під хмари?
Лиш вишні у садах в цвітіні білій,
літають золоті зважнілі бджоли,
і одні одних степові примари
лякають, обійнявшись з вітром в полі.
 
Не згине пісня. По лісах і ріках
лунатиме й проникне в землю димом.
Її підхоплять луни стоязикі,
і вже звичайна пісня стане гімном.
І губи, що від бунту вже відвикли,
п’ють знову мед чаклунського тройзілля:
на ярмарках, хрестинах
і весіллях
це наче гасло і до бою клич.
 
Й розриту можна вже могилу вкрити,
бо жив таки немарно,
певна річ.
 
Роки ідуть – шумлять, сурмлять і свищуть,
і – сплячий – вже чимало бачив снів.
Моя могила канівська все вище,
і ніч шепоче до самóго рана
так, як колись під співи солов’їв
шептала ревна й знічена Оксана.
 
ПОСЛАННЯ
Примари нас страшать небезпідставно.
Впав вершник – злодій вмить метнувся спритно.
Свободу нашу й вашу, як і здавна,
притрусить теплий попіл непомітно.
 
Пророк волав на площі надаремно,
ніхто не слухав тих пророцтв про лихо.
Йдучи слідами передвісток темних,
піднесла смерть до рота палець: – Тихо!
 
Та всупереч всім кодексам залізним –
вони, мов хмара над безправним краєм! –
сумні вуста ледь шепотять, що пісня
ніколи не здається, хоч вмирає.
 
Тож хай набуде пісня сили бурі,
і ті слова гіркі, але правдиві,
проречені юрбі в часи похмурі,
колись почує внук у дні щасливі.
 
Коли ж епічний вітер величаво
віллє у жили врешті спів розради,
посвідчи всім, найважливіша справо,
що я в своїх піснях тебе не зрадив.
 
***
Не народився я для битв земних,
але з них жодна не пройшла повз мене,
і вільних слів мелодію даремне
я в ритмах прагнув піднести земних.
 
Коли блукав я, виснажений вщерть,
і цвів бузок на всіх подвір’ях буйний,
з’являлась ти, немов весняна буря,
і кидала мене у круговерть.
 
Як не злітали з губ моїх пісні,
а свист хлоп’ячий рвався сам собою,
ти під вартівню мовчки йшла з юрбою,
ковпак фрігійський тицяла мені.
 
І полюбив я той отруйний хміль,
що ти мені давала, клята дівко,
аби осель міщанських темні вікна
будив і брав щоночі на приціл.
 
Будив я на майданах, мов пророк,
великих міст могильне безгоміння;
я місяць виглядав у височіні,
а бачив тільки скупчення зірок.
 
Терзали серце срібних струн жалі,
гіркими розум сповнився думками.
В огненні рейки били молотками
за вікнами крилаті ковалі.
 
Корчма – паром крізь ніч: навкруг імла,
а там – хмілій у такт з музичним нуртом…
Чим ти була – поезією, бунтом?
І що прийдешнім дням заповіла?
 
Непевної ноги неясний слід,
обпалені війною мрії й пісня,
затьмити вічність прагнуча опісля
тим цілопаленням юначих літ.
 
“Non omnis moriar” – озвалась давнина:
гіркі рядки, тепер вже несуттєві,
де все життя – історія сумна,
розказана на пострах слухачеві.
 
ЖЕРТВИ КОРАБЛЕТРОЩІ
Ми, як Ісус Навин, спинити час
хотіли, щоб його на справи стало.
Та хвиля відкотилася недбало,
вогонь, вночі запалений, погас.
 
Ми спотикались, плуталися в хащах,
ввижались нам страхіття довголапі…
Спинялись ми, хрестилися й, пропащі,
йшли, хоч путі не бачили на мапі.
 
Вдень краще не було. З рудих горбів
руїни бачили, й клубок стояв у горлі.
Ревла худоба. Погляди схололі
туманив пил недавніх ще боїв.
 
Та справу ми продовжили нелегку –
в міраж, як завжди, звівши погляд мрійний –
новий ладнали пліт в мороз і спеку,
вітрило й щоглу, і штурвал надійний.
 
Все більш рішучі й вперті ми, та вітер
нас замете й насипле нам могилу.
Мандрівцю, компас знайдеш там розбитий,
весла уламок,
мапу застарілу.
 
ВЕЧОРОВЕ
В краях далеких і незнаних, бач,
десь квітнуть луки у блакитнім мреві.
Ще жаль бере
й, зачувши флейти плач,
під небом яснозорим ми завмремо.
 
А як же ти, стара моя спонуко,
розсіяна в воді в яскравих барвах?
Надходить ніч,
до губ підносить руку,
сюркоче цвіркунами в буйних травах.
 
В росі розтануть цвіркуни навік,
мов у сльозах,
і ген у хмарах – пір’ї страусинім.
На небо глянеш – там кривавий лик –
кривавий лик на смертній скатертині.
 
Все знає ніч, та їй бракує слів
для нас…
Що їй скажу?.. Як завжди?.. Як надалі?..
Під голови зі спогадів і снів
стругає вітер
тирсу нашої печалі.
 
З польської переклав
Сергій Борщевський
 
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019