Ти із природи і підеш в природу.
Мов подорожник в сонце золоте.
А поки що очима ти цвітеш
і дивишся: за обрій плинуть води.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А в водах тих стрімкі жита ростуть,
біліють хмари й музикують птахи.
Та прокидаються всесвітні страхи
і шириться потопна каламуть.
Це життєсуть земних одвічних станів:
вечірній час був полудневим, раннім
і поле перейшов чи переплив.
Зітхнуло дерево глибинним віком.
Інстинкт пташиний в нім гніздечко звив.
Присутність втрат не відає вже ліку.
Вхопитись хочеш за стебло трави.
***
Вхопитись хочеш за стебло трави,
щоб від землі вітри не відірвали,
бо ти один такий – багато й мало –
уродженець гірський чи степовий.
Рослинний дух струмує навкруги
і хто на нього пильно так полює.
Невже спасе тварина чи почуєш
останній зойк з-під наглої ноги.
А дикий біль зело і переповнив.
Змістились геопатогенні зони.
І дзвін глухий, немов блаженний ходить.
Хоч мовчки вий або зайдися криком:
породо, вовчі ягоди не рви,
бо заяча не зійде конюшинка!
Вжахнутись можна: обміліли води.
***
Вжахнутись можна: обміліли води,
джерельця пощезали невідь-де.
Ліси у вирій канули, зате
вернулись їхні привиди безплотні.
Дуб жолудів наплодив дуже мало.
З каштанів осипається іржа.
Не дочекатися концерту жаб.
Кудись хрущі басисті мігрували.
У гості знов іде кислотний дощ,
який із хмалолому варить борщ
і в лютій повені танцює з лихом.
І танець цей його такий кривий,
що блискавка стирчить із голови.
І як бриніти материнці тихо?
Озонова діра і чорний вир.
***
Озонова діра і чорний вир.
І ядерний страшний димить могильник.
А ти на кроці кожному будь пильний
і родовідну нить не обірви.
Ніде не заховаєшся від того,
що дихає уранова руда.
Дає й бере життя ота вода.
Криниці висихають – очі Бога.
Та хочеться пітьмі наперекір
живлющим світлом на планеті жити
і чути серце дерева в гілках.
І відчувати зерна у руках,
і щедро сіяти пшеницю й жито
із маками й волошками до зір.
А де сріблиться річечка-ріка?
***
А де сріблиться річечка-ріка –
колишуть небо кришталеві хвилі,
і риб, і раків, бабок синьокрилих
сторожить гостролеза осока.
Це рай сонцевеселих промінців,
і світять камінці на дні зірками.
Линів, йоржів, в’юнів і окуньців
гора така, що хоч лови руками.
Немов потрапив в задзеркальний світ
чи полонив фантазії політ,
і аж самі собі не вірять очі:
ти у раю, якого час не вкрав,
чи ти у сні, якому снитись хоче
віджила річечка в країні трав.
Там коники на березі цвіркочуть.
***
Там коники на березі цвіркочуть,
і перша блискавка, і перший грім
під оберегом ярої зорі
йдуть на язичницьку зелену прощу.
А тут нагадують: люби травинку,
не плюй у джерело, не знищуй цвіт.
Та хто не чує – і тому горить
від чорної хвороби рід рослинки.
На павутинці білий світ завис –
шафран, суничник, дзвоники, нарцис,
полин, росичка, ковила – наврочені.
Чекати що із чотирьох сторін,
коли диявол множить потороччя, –
мутантів горобців чи снігурів?
І соняшник всі видивився очі.
***
І соняшник всі видивився очі:
нема того, кого терпенно ждав.
І зажурився: знов якась біда
похмурістю скаженою прискочить.
Числом комусь вже зникнення грозить,
за ним полюють моторошні тіні.
Застиг в молитві пізньоцвіт осінній.
Порізалось повітря до коси.
Полікував би чистотіл цю рану,
та молочко руде його туманне
і сила підірвалася в листках.
Але кому чиїсь цікаві скарги,
що виживати – надто річ важка.
І назирці ступає рівновага
за сонцем, що блукає по стежках.
***
За сонцем, що блукає по стежках,
журливим оком водять журавлина
і сірий журавель на ніжці дивний,
і журавець – герань квітострунка.
І може, це останні з могікан
дрізд чорний, кропив’янка, завирушка –
чиясь така мала й велика душка,
кому зозуля накувала ран.
Вони співають гімн всевишній силі
і чортів гриб, й косарики безкрилі,
розлога анемона, білий сон.
Благає просьба кетягів калини –
не змінювати код її родини –
гірких червоних працілющих грон
з вогню, води, повітря й тиші глини.
***
З вогню, води, повітря й тиші глини
крислатий дуб, високий бук і тис.
Сокира і пила зайшли у ліс
і з лісу випливають домовини.
Це дім вини дерева проводжає
до чорної безмежної межі.
І постріли у небо комишів
нечутними громами слух вражає.
І хто би пояснив жахливий сон,
в якому плаче вепр, мовчить бізон.
Фантомні жолуді – дрібні піщини.
Бо з простором пересварився час.
Отруйна прошиває всіх краплина.
Строкатий вуж втікає в молочай.
Проникливий заведено годинник.
***
Проникливий заведено годинник.
Легка тверезість, ейфорійний хміль.
Занурений в рожеву квітку джміль,
щоби пізнати справжній дух рослини.
Та є на світі безліч заборон.
Сльозі раптовій вистачає болів.
Насіяв вітер маку і коноплі
і судить суд його за вітрогон.
Розносить вісті на хвості сорока,
що алергія близиться жорстока –
тополя пушить і трава цвіте.
І за якісь гріхи така покара
дев’ятим валом у красі іде,
і крик душі про порятунок марить.
А ти його не слухаєш ніде.
***
А ти його не слухаєш ніде,
цей голос совісті, що і не чути,
і так, як всі, готовий перебути
руїнний час, який крізь жах веде.
Чи спиниться той камінь, що паде?
Чи не пора прийти траві до тями?
Орлів мізерна зграйко, що із вами?
Чи око соколине ще росте?
Але протоптують свої стежки
червоні, чорні, білі мурашки,
не скаржачись на щастя і на горе.
А голосів марнотних цілий ліс
знайшов десь крапельку роси прозору.
І знає порошинка водозміст.
Ти в морі і в тобі бездонне море.
***
Ти в морі і в тобі бездонне море,
від черепашки нігтя до сльози.
І ти його завжди в собі носив –
смиренний штиль і штормонепокору.
Змістився з часом блиск зелених хвиль,
бо вітер вимів золото з комори.
А кінь морський на дні городи оре
і сіє перли, та збирає сіль.
У солі тій живий природний йод.
Від малоумства і спасен народ.
Гріхи йому простить Господь, пригорне.
А смітники диявольських свавіль
принаджують подобія й потвори.
І розтікається по древу мисль.
Вустами листя істина говорить.
***
Вустами листя істина говорить:
пристосуватись до усіх умов,
якщо й не володієш тьмою мов,
є міміка і мімікрія скора.
Тому й зламались запахи в траві.
Не пахне шкірка яблука, як пахла.
І зменшилось пісень спокутних у птахів.
І деревом назвався деревій.
Падуть у засвіт квіти-відчайдухи,
а ти їх ще не бачив і не нюхав,
і вже ніде ніколи не знайдеш.
І не зморгни: тремка блакитна зірка
на гілочці цикорію цвіте.
І їй відміряна таємна мірка.
Ідеш до неї, час крізь тебе йде.
***
Ідеш до неї, час крізь тебе йде,
а істина земна завжди небесна
жадає правди, крові, муки, стресів
і каяття за обраний тотем.
І за Едем, де вигасає сад
чума безчумна невидимим лезом.
Одні вже щезли, інші ще на черзі.
Карає за усі гріхи краса.
Листочку подорожника, прости.
Клітиночко життя, живих спаси:
не відають, що на планеті творять.
А петрів хрест у дзвін тривоги б’є,
бо в хаотично мішаному хорі
сорокопуд і тьохнув солов’єм.
Ярозоря і скрип незримих жорен.
***
Ярозоря і скрип незримих жорен,
які стирають гострий кут в овал.
Терпить безвихідно матеріал.
І хтось когось, напевно, переборе.
Якби воскрес один хоч тур гірський
і відродився молодильний корінь –
нехай би існувала всі віки
таємна змова білого із чорним.
Ховайся, горицвіте, щоб не міг
тебе знайти радіаційний сніг.
Заклякли ясні зорі й тихі води.
Який в наборі хромосом народ?
Червона книга вже аж чорна ходить.
Метелика змахнув бездушний чорт.
Ти із природи і підеш в природу.
***
Ти із природи і підеш в природу.
Вхопитись хочеш за стебло трави.
Вжахнутись можна: обміліли води.
Озонова діра і чорний вир.
А де сріблиться річечка-ріка,
там коники на березі цвіркочуть.
І соняшник всі видивився очі
за сонцем, що блукає по стежках.
З вогню, води, повітря й тиші глини
проникливий заведено годинник,
а ти його не слухаєш ніде.
Ти в морі і в тобі бездонне море.
Вустами листя істина говорить.
Ідеш до неї, час крізь тебе йде.
Ярозоря і скрип незримих жорен.
м. Коломия
на Івано-Франківщині