ПЕРОН
Малюється
мені вокзальний начерк –
Зелений
потяг, хвіст і голова.
Ось вже його
нема, та на пероні плачуть
Сирітські,
непригорнуті слова.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дитинство –
шпали в креозоті, рейки
І збиті ноги,
верстані по них.
І в голові несамовитий
рейвах,
Думки
товклись, неначе барани.
Не відалося,
та всього кортіло –
І малювать, і
трохи римувать.
У геніїв
скількох я перевтілювавсь,
І потай
праглося передувать.
Нічого з того
не досяг насправді.
Об`їхав,
обіплив наскільки зміг.
Аби себе засіяти,
знов вперто й радо
Орю в самого
себе переліг.
Свічусь на
все довколишнє екраном.
Можливо сліпо
часом, як сова.
Душа ж
чутлива стала, як мембрана,
І ловить,
вмотивовує слова.
НА ТОМУ БЕРЕЗІ
Веслую в молодість до тебе.
Духм`янить вечір золотий.
Нападало у плесо неба –
Усі відбилися світи.
На тому березі до скрику
Ти тішилася залюбки,
Як золоту піймали рибку,
Що потім сплеснула з руки.
До того берега звикалось.
Там, на пліткарський водевіль,
Ми розділилися думками
В наївній юності своїй.
На берег той не випадково
Пливе мій човен між латать.
І розтають від весел кола,
Мов перегорнуті літа.
Зітхну з вербою, мов з тобою,
Згадавши й рибку золоту.
Як жаль свій, у косу вербову
Лілеї білі заплету.
РІЗДВ`ЯНИЙ СНІГ
Ще сніг минав десь перевали,
Ще місяць пристрасно горів
І ми зіркам колядували
Тут, на Батиєвій горі.
Мороз розпусником лукавим
Пролазив до твоїх тілес.
Та вже, погравшись з двірниками,
Сніг руки нам лизав, як пес,
Був з нами в радощах нарівні,
Пухнасто величав себе,
Наче різдв`яна Україна
Росла крізь нього до небес.
І стало тепло. Сніг слухняно
Йшов, наче розповідь свята
І наче нас аж до веснянок
У кокон ніжно загортав.
***
На збурений вагонний диспут,
Під гомінку коліс розмову
Крізь лісосмугу, вже безлисту,
Сміється в шиби день, мов клоун.
Поближчали на овид села.
В золотограй по перегонах
Хтось кличе в мандри до Мойсея,
Хтось прагне свого Вашингтона.
А в просвіти полів розкрилля,
Неначе в сяючій погоні,
Як в кінострічці мерехтливій,
Біжать, біжать махновські коні.
І переблискує проміння
Колесами швидких тачанок.
То пам`ять вже із безгоміння
Тріпоче поміж віт пручавих.
ГРОЗА
Бриніли нерви, лопались дроти,
І розбивались громовиці ницьма.
І конче праглось в тишу увійти
І душу лікувать біля божниці.
В таку грозу ти люто воював.
У Чорнім лісі від стрільби
світало.
І пам`ять вибухає від заграв,
Тобою убієнних вигортає.
І за роки не вгамувався ти.
На серці приколисуєш руїну.
Кричиш – то був обов`язок святий,
Відлунює – то все за Україну.
Ще в хату дико рвалася гроза,
Ще витрясалось давнього чимало.
Спалахували лики в образах,
Неначе все на себе переймали.
***
Замрячило роздуми і злаки.
Холод обійняв не на порі.
І не гріють придорожні маки
Маєвом забутих прапорів.
А було на цих полях усяко,
Славилось і гіркло в полині.
Так жертовно пломеніють маки
На своїм зеленому вогні.
Прихилюсь, та не нагрію руки.
Доторком лиш пелюстки скарав.
І щемка, невпорана розпука
Десь пливе душею через край.
***
Немилосердно ще з дитинства
Зурочив нашу долю час.
Вертаєм з міст в облозі тисняв
Лише на поминки щораз.
І додають глибокий смуток
Свіжофарбовані хрести.
Розчулить вкрай кульбабок
жмуток
Якоїсь дальньої версти.
Серпанок обрію засклиться
Прозорим холодом слюди.
Ми, як сліпці, десь там колишні,
Намацуєм свої сліди.
І, може, в тиші серед ночі,
Торкнувши спогадів блават,
Кохання перше прошепоче
Забуті й вигаслі слова.
І засміється біла хата,
Де вже давно чужий замок.
І знову ми, немов крилаті,
По стежці щастя біжимо.
***
Ще наче ноша за плечима
Орнаменти обдертих стін.
Хати порожніми очима
В жаливі блимають густій.
Наче не квітли в них привітно
Голівки всміхнених дітей.
Закреслили ікси на вікнах
Все радісне і золоте.
І протяг зчитує вустами
Щось ветхе, давнє, як латинь.
І дограє печаль останню
На сивих струнах павутинь.
І та печаль тобі як бранка
В журбі зозуль і солов`їв.
І не позбудешся до ранку
Її на поверсі своїм.
ПОМИНКИ
Дітвора і горобці цвірінькають.
Поминальний день без нарікань.
Ветерани два поміж барвінками,
Крашанка і чарка у руках.
Молодість ген прогула за далями
З ризиком й завзяттям молодим.
До війни прищеплені медалями,
Бадьоряться всміхнено діди.
Прогрібають спогади ковіньками,
Креслячи передову й тили.
Біль гортав сторінку за сторінкою,
Доки смуток очі застелив.
Але берегла їх Богородиця.
Скільки ще стопталося стежок…
За межу відкланялися родичам,
Й до села повів їх моріжок.
Біля ставу звабило їх кумкання,
Сіли відпочити на човна.
І спадає, як завжди, на думку їм,
Чи була потрібна та війна.
***
Ніч
купальська ще з давен дрімучих
Пригортає в сон мій княжий Київ.
Звабливий перестрах невідлучний
Потайки у душу перекинувсь.
Луни гучно бігли по діброві,
Ряст
купальський в росах толочили.
Полум`я багать бродило в крові
І шукало звільнення хоч чимось.
Прогорнуть язичницькі загати,
Де жахтить чаклунство і цикута.
Долю чи недолю цілувати
І спалить у любощах покуту.
Хтивий сон пропав у хороводах.
А натомість, повз моє сум`яття,
Ніч Узвозом до Дніпра відходить
І волочить Перуна прокляття.
***
Під цвіріньчання горобине
Дірявий дах тобі тягар.
З модрини зроблена драбина
Важка, як зеківська нудьга.
З кимсь тайгову розділиш тугу,
Лишень ступивши на щаблі.
Старенька хата – як наруга,
В якій недогляд відболів.
Ти зваживсь і той аркуш вирвав,
Що доля чорним нарекла.
Ти скасував свій давній вирок,
Що хтось на тебе переклав.
Ще на роки зозуль кування
Над плесом в свічечках латать.
І пригортаєш силкування
І дах, і долю залатать.
***
У сиву безвість тоне далеч,
Шоферський будячи психоз.
Туман черідку викрадає
Із метушливим пастухом.
Здається – ніби до палітри
Художник фарби не добрав.
Ключами замкнуте безвітря
Павла святого і Петра.
Щоб не згубитися, у полі
Перев`язалися стовби.
І я, задивлений довкола,
Неначе дещо загубив.
Назустріч – сонях золотистий
З мішком туману на плечах.
Агов, агов, моє дитинство, –
Кортить у безвість прокричать.
***
Все відбулося, немов не гадалось,
В розпач зайшли наші дні золоті –
Вісь переважила осінь плодами
І прихилилася до холодів.
Бабиним літом себе не обдурим.
Шастає вітер, невтомний кур`єр.
Часом у соснах на клавіатурі
Літу осанну свою дограє.
Дятел уважно для нього простукав
Клавіші в тишу запалих дерев.
Крукові лиш на узліссі простуднім
Протяг відчайдушно горло дере.
***
До краю літо звідалось на смак
І в крилах
розпростерлося бузькових.
Вже до булав долепетався мак,
Про лірику забувши пелюсткову.
Вже й осінь мітингує навкруги,
Осяяна, як втіха наркотична.
Забулося нардепам про борги,
Під купол
Ради заховавшись звично.
Вже порожньо
й деревам в головах,
Все протягами звіялося з листям.
І всім отим, що визріло в слова,
Німуєш важко, щоб не поділиться.
***
Каліграфії краса –
Про думки молочні
Хтось покоси написав,
Наче твір заочний.
На покосах, на сінах
Шемряє осоння.
Я довкола одинак,
Мов язик у дзвоні.
Пригортається здаля
Радість хлібороба.
Вислизає давній шлях,
В`юниться за обрій.
З того шляху я колись
Манівці розвідав,
Назавжди переплелись
Радощі і біди.
А як вітер перемін
Дико шастав полем,
Серцем в цей блакитний дзвін
Я вдаряв на сполох.
***
Не ганьбіть своїх поетів, люди,
Вже з олжею відійшли вони.
Не кладіть на зболені їх груди
Крем`яні слова, як валуни.
З віршів їхніх, гнаних на поталу,
Час лиш слід обскубаний лишив.
Золото тичинівське розтало,
Мов димок той
прикрий від машин.
Мабуть гнана сталінським алюром
Плакала поезія в ті дні,
Як душив себе щораз Сосюра,
Стиснутий в сорочці гамівній.
Люди, люди, адже душам тужно,
Коли сієм, попри казна-що,
Ниву ту, що виорав нам Плужник
І в північну безвість відійшов.
Під химерні большевицькі сальви
Виростав безжально ниций звіт.
В білі ночі і полярні сяйва
Звіявся наш український цвіт.
Не ганьбіть, не нарікайте, люди,
Не покласти все на терези.
Бо печаль торигає у груди
Й біль приходить стежкою
сльози.
ПАСТУХИ
Ти знову хлопчик і до свого лісу
Біжиш у переляк отой, коли
Гримучий спалах дуба опалив,
Гірлянди смерті на гіллі розвісив.
Вогонь додав зелу своєї масті.
Переридали втрату, все в одно…
Зібрали рештки у цупке рядно,
І нічого Івасеві вже пасти.
Рудавий німець, може ненароком,
Для тебе також «іграшку» лишив.
Вона собі притаєно лежить
І зваблює твої несмілі кроки.
І переляк востаннє відпружинить,
І витече невпорана снага…
І важко й страшно думці сновигать
Узліссям переплетеним в ожині.
А потім думку
сон важкий доточить
Та й згубиться у зелені тенет.
Ти знов додому Лиску приженеш,
В якої слізні з блискавками очі.
ХИМЕРНА НІЧ
Причаїлася зрадами ніч,
Драматична,
мов сад Гетсиманський.
Заколисаний дух протиріч
Вислизає з прихованих масок.
Десь голками в чаду порохів
Ще клонуються людоподоби.
У конвульсіях звичних страхів
Розпадається в душах Чорнобиль.
І течуть, непоспішні такі,
Чорні ріки зусюди до гирла.
Чорно й
страшно, мов чутно батьків
Перевертання в могилах…
Хтось химери
ще в сон свій припнув,
Але я вже на іншому боці.
Синій досвіток ніч розітнув,
Як просяяний спис Змієборця.