Як жаль свій, у косу вербову лілеї білі заплету

ПЕРОН

Малюється
мені вокзальний начерк –

Зелений
потяг, хвіст і голова.

Ось вже його
нема, та на пероні плачуть

Сирітські,
непригорнуті слова.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Дитинство –
шпали в креозоті, рейки

І збиті ноги,
верстані по них.

І в голові несамовитий
рейвах,

Думки
товклись, неначе  барани.

Не відалося,
та всього кортіло –

І малювать, і
трохи римувать.

У геніїв
скількох я перевтілювавсь,

І потай
праглося передувать.

Нічого з того
не досяг насправді.

Об`їхав,
обіплив наскільки зміг.

Аби себе засіяти,
знов вперто й радо

Орю в самого
себе переліг.

Свічусь на
все довколишнє екраном.

Можливо сліпо
часом, як сова.

Душа ж
чутлива стала, як мембрана,

І ловить,
вмотивовує слова.

 

НА ТОМУ БЕРЕЗІ

Веслую в молодість до тебе.

Духм`янить вечір золотий.

Нападало у плесо неба –

Усі відбилися світи.

На тому березі до скрику

Ти тішилася залюбки,

Як золоту піймали рибку,

Що потім сплеснула з руки.

До того берега звикалось.

Там, на пліткарський водевіль,

Ми розділилися думками

В наївній юності своїй.

На берег той не випадково

Пливе мій човен між латать.

І розтають від весел кола,

Мов перегорнуті літа.

Зітхну з вербою, мов з тобою,

Згадавши й рибку золоту.

Як жаль свій, у косу вербову

Лілеї білі заплету.

 

РІЗДВ`ЯНИЙ СНІГ

Ще сніг минав десь перевали,

Ще місяць пристрасно горів

І ми зіркам колядували

Тут, на Батиєвій горі.

Мороз розпусником лукавим

Пролазив до твоїх тілес.

Та вже, погравшись з двірниками,

Сніг руки нам лизав, як пес,

Був з нами в радощах нарівні,

Пухнасто  величав себе,

Наче різдв`яна Україна

Росла крізь нього до небес.

І стало тепло. Сніг слухняно

Йшов, наче розповідь свята

І наче нас аж до веснянок

У кокон ніжно загортав.

 

***

На збурений вагонний диспут,

Під гомінку коліс розмову

Крізь лісосмугу, вже безлисту,

Сміється в шиби день, мов клоун.

Поближчали на овид села.

В золотограй по перегонах

Хтось кличе в мандри до Мойсея,

Хтось прагне свого Вашингтона.

А в просвіти полів розкрилля,

Неначе в сяючій погоні,

Як в кінострічці мерехтливій,

Біжать, біжать махновські коні.

І переблискує проміння

Колесами швидких тачанок.

То пам`ять вже із безгоміння

Тріпоче поміж віт пручавих. 

 

ГРОЗА

Бриніли нерви, лопались дроти,

І розбивались громовиці ницьма.

І конче праглось в тишу увійти

І душу лікувать біля божниці.

В таку грозу ти люто воював.

У Чорнім лісі від стрільби
світало.

І пам`ять вибухає від заграв,

Тобою убієнних вигортає.

І за роки не вгамувався ти.

На серці приколисуєш руїну.

Кричиш – то був обов`язок святий,

Відлунює – то все за Україну.

Ще в хату дико рвалася гроза,

Ще витрясалось давнього чимало.

Спалахували лики в образах,

Неначе все на себе переймали.

 

***

Замрячило роздуми і злаки.

Холод обійняв не на порі.

І не гріють придорожні маки

Маєвом забутих прапорів.

А було на цих полях усяко,

Славилось і гіркло в полині.

Так жертовно пломеніють маки

На своїм зеленому вогні.

Прихилюсь, та не нагрію руки.

Доторком лиш пелюстки скарав.

І щемка, невпорана розпука

Десь пливе душею через край.

 

***

Немилосердно ще з дитинства

Зурочив нашу долю час.

Вертаєм з міст в облозі тисняв

Лише на поминки щораз.

І додають глибокий смуток

Свіжофарбовані хрести.

Розчулить вкрай кульбабок

жмуток

Якоїсь дальньої версти.

Серпанок обрію засклиться

Прозорим холодом слюди.

Ми, як сліпці, десь там колишні,

Намацуєм свої сліди.

І, може, в тиші серед ночі,

Торкнувши спогадів блават,

Кохання перше прошепоче

Забуті й вигаслі слова.

І засміється біла хата,

Де вже давно чужий замок.

І знову ми, немов крилаті,

По стежці щастя біжимо.    

 

***

Ще наче ноша за плечима

Орнаменти обдертих стін.

Хати порожніми очима

В жаливі блимають густій.

Наче не квітли в них привітно

Голівки всміхнених дітей.

Закреслили ікси на вікнах

Все радісне і золоте.

І протяг зчитує вустами

Щось ветхе, давнє, як латинь.

І дограє печаль останню

На сивих струнах павутинь.

І та печаль тобі як бранка

В журбі зозуль і солов`їв.

І не позбудешся до ранку

Її на поверсі своїм.

 

ПОМИНКИ

Дітвора і горобці цвірінькають.

Поминальний день без нарікань.

Ветерани два поміж барвінками,

Крашанка і чарка у руках.

Молодість ген прогула за далями

З ризиком й завзяттям молодим.

До війни прищеплені медалями,

Бадьоряться всміхнено діди.

Прогрібають спогади ковіньками,

Креслячи передову й тили.

Біль гортав сторінку за сторінкою,

Доки смуток очі застелив.

Але берегла їх Богородиця.

Скільки ще стопталося стежок…

За межу відкланялися родичам,

Й до села повів їх моріжок.

Біля ставу звабило їх кумкання,

Сіли відпочити на човна.

І спадає, як завжди, на думку їм,

Чи була потрібна та війна.

 

***

Ніч
купальська ще з давен дрімучих

Пригортає в сон мій княжий Київ.

Звабливий перестрах невідлучний

Потайки у душу перекинувсь.

Луни гучно бігли по діброві,

Ряст
купальський в росах толочили.

Полум`я багать бродило в крові

І шукало звільнення хоч чимось.

Прогорнуть язичницькі загати,

Де жахтить чаклунство і цикута.

Долю чи недолю цілувати

І спалить у любощах покуту.

Хтивий сон пропав у хороводах.

А натомість, повз моє сум`яття,

Ніч Узвозом до Дніпра відходить

І волочить Перуна прокляття.

 

***

Під цвіріньчання горобине

Дірявий дах тобі тягар.

З модрини зроблена драбина

Важка, як зеківська нудьга.

З кимсь тайгову розділиш тугу,

Лишень ступивши на щаблі.

Старенька хата – як наруга,

В якій недогляд відболів.

Ти зваживсь і той аркуш вирвав,

Що доля чорним нарекла.

Ти скасував свій давній вирок,

Що хтось на тебе переклав.

Ще на роки зозуль кування

Над плесом в свічечках латать.

І пригортаєш силкування

І дах, і долю залатать.

 

***

У сиву безвість тоне далеч,

Шоферський будячи психоз.

Туман черідку викрадає

Із метушливим пастухом.

Здається – ніби до палітри

Художник фарби не добрав.

Ключами замкнуте безвітря

Павла святого і Петра.

Щоб не згубитися, у полі

Перев`язалися стовби.

І я, задивлений довкола,

Неначе дещо загубив.

Назустріч – сонях золотистий

З мішком туману на плечах.

Агов, агов, моє дитинство, –

Кортить у безвість прокричать.

 

***

Все відбулося, немов не гадалось,

В розпач зайшли наші дні золоті –

Вісь переважила осінь плодами

І прихилилася до холодів.

Бабиним літом себе не обдурим.

Шастає вітер, невтомний кур`єр.

Часом у соснах на клавіатурі

Літу осанну свою дограє.

Дятел уважно для нього простукав

Клавіші в тишу запалих дерев.

Крукові лиш на узліссі простуднім

Протяг відчайдушно горло дере.

 

***

До краю літо звідалось на смак

І в крилах
розпростерлося бузькових.

Вже до булав долепетався мак,

Про лірику забувши пелюсткову.

Вже й осінь мітингує навкруги,

Осяяна, як втіха наркотична.

Забулося нардепам про борги,

Під купол
Ради заховавшись звично.

Вже порожньо
й деревам в головах,

Все протягами звіялося з листям.

І всім отим, що визріло в слова,

Німуєш важко, щоб не поділиться.

 

***

Каліграфії краса –

Про думки молочні

Хтось покоси написав,

Наче твір заочний.

На покосах, на сінах

Шемряє осоння.

Я довкола одинак,

Мов язик у дзвоні.

Пригортається здаля

Радість хлібороба.

Вислизає давній шлях,

В`юниться за обрій.

З того шляху я колись

Манівці розвідав,

Назавжди переплелись

Радощі і біди.

А як вітер перемін

Дико шастав полем,

Серцем в цей блакитний дзвін

Я вдаряв на сполох.

 

***

Не ганьбіть своїх поетів, люди,

Вже з олжею відійшли вони.

Не кладіть на зболені їх груди

Крем`яні слова, як валуни.

З віршів їхніх, гнаних на поталу,

Час лиш слід обскубаний лишив.

Золото тичинівське розтало,

Мов димок той
прикрий від машин.

Мабуть гнана сталінським алюром

Плакала поезія в ті дні,

Як душив себе щораз Сосюра,

Стиснутий в сорочці гамівній.

Люди, люди, адже душам тужно,

Коли сієм, попри казна-що,

Ниву ту, що виорав нам Плужник

І в північну безвість відійшов.

Під химерні большевицькі сальви

Виростав безжально ниций звіт.

В білі ночі і полярні сяйва

Звіявся наш український цвіт.

Не ганьбіть, не нарікайте, люди,

Не покласти все на терези.

Бо печаль торигає у груди

Й біль приходить стежкою
сльози. 

 

ПАСТУХИ

Ти знову хлопчик і до свого лісу

Біжиш у переляк отой, коли

Гримучий спалах дуба опалив,

Гірлянди смерті на гіллі розвісив.

Вогонь додав зелу своєї масті.

Переридали втрату, все в одно…

Зібрали рештки у цупке рядно,

І нічого Івасеві вже пасти.

Рудавий німець, може ненароком,

Для тебе також «іграшку» лишив.

Вона собі притаєно лежить

І зваблює твої несмілі кроки.

І переляк востаннє відпружинить,

І витече невпорана снага…

І важко й страшно думці сновигать

Узліссям переплетеним в ожині.

А потім думку
сон важкий доточить

Та й згубиться у зелені тенет.

Ти знов додому Лиску приженеш,

В якої слізні з блискавками очі.

 

ХИМЕРНА НІЧ

Причаїлася зрадами ніч,

Драматична,
мов сад Гетсиманський.

Заколисаний дух протиріч

Вислизає з прихованих масок.

Десь голками в чаду порохів

Ще клонуються людоподоби.

У конвульсіях звичних страхів

Розпадається в душах Чорнобиль.

І течуть, непоспішні такі,

Чорні ріки зусюди до гирла.

Чорно й
страшно, мов чутно батьків

Перевертання в могилах…

Хтось химери
ще в сон свій припнув,

Але я вже на іншому боці.

Синій досвіток ніч розітнув,

Як просяяний спис Змієборця.