…Як небу належить поле

200

Старомодний сірий батьків піджак –
як згадка про давнє, де білизна розперла бак,
і на спинці стільця його тінь, він, імовірно, тут;
я взяв землі на полі рівно на один штих,
щоб набути себе, щоби біль той завчасно стих
і якнайшвидше розсмоктався у погляді поля кут.
 
Незбагненна фактура часу, тебе, ріки,
пережиті дні просмоктались вином у думки,
і об’єкт моєї уваги враз змарновано на льоту,
він курив і щоразу пальцем попіл униз збивав,
від життя він домігся багато, але нічого не взяв,
я мав стріти труну з ним у євпаторійськім порту.
 
Докурена цигарка у тамбурі, згаяний переїзд,
слова, що нічого не значать, розтин пташиних гнізд,
і бритва бриє обличчя, вздовж вилиць обережно веде,
свіжа сорочка, як жінка, обмацує кожен м’яз
завмерлого тіла, і жирний чавунний ляск
безугавно повертає в реальність тепер тебе.
 
Хіба ж ти будеш таким, яким був колись він:
дегустатор почуттів, душі та хороших вин,
що полюбляв, до того ж, сорочки з льону й сни
безкраїх розлогих полів і сільських убогих угідь,
одягнутий у пальто, він на лавці заснув на мить,
а я незмигно дивився на синь горішню весни.
 
На випростану руку – падає дощ і сідає птах,
останнє прижиттєве фото – зобразило жах в очах,
мені складно те збагнути, я обіперся ліктем на стіл,
десь із нечуваним перекотом татакав двигун старий:
автомобіль доправив мене до місцевості, хоч здурій,
а я ж кліпав очима і воду з піском усе пив і пив.
 
Зрештою – я озвався зовсім про інше, чого не знав,
спливали останні хвилини в південнім містечку дня,
що лежало сукном полів перед очима, таке пружне,
я затамував подих, ніби нажлуктився перед тим вина,
перед очима було поле й порожнє життя, без дна,
так Amok людину безнастанно вперед жене.
 
Мороз обсипає минуле, що не повернути назад,
санітари сновигають із передпокою до кімнат,
здається, що досі час без угаву тік, а я воду у ступі товк.
Безліч речей стає на заваді, і час припиняє плин,
я завмер за обіднім столом – серветка поверх колін:
я п’ю воду – і хрустить на зубах пісок.
 
PATRICK KAVANAGH
Ти струшував дні, як попіл цигарки, – поле
тебе вабило значно, і в ванній – чавунний бойлер
грів воду не надто швидко – і ржу він лущив;
дорога край моря робилася – вища й вужча,
дороговказ доводив, що вона взагалі скінчилась –
і починалось поле, де вівці знайшли свій випас;
онде стародавній маяк – дивитися дуже смішно,
барви життя мерехтіли довкола мішма;
ти вернуся додому і ліг на підлогу навощену –
у пасмугу світла, в простір кімнати вмощену,
що вимита водою повені, може, й зливи,
під якою діти завжди бавитися любили;
все сіре було: і твій підбитий ватою кітель,
і волосся в свічаді, густо попелом часу вкрите,
і навіть далекий змерхлий нерідний Дублін –
ніби повтори життя і його ваговиті дублі, –
який нагадував наповнену винну склянку,
де в мебльованих кімнатах, було, щоранку
ти голив борлака, – відводячи вправо бритву,
надто довго мив шию, у піну густу сповиту,
щоб не бруднивсь, не лищав комірець сорочки;
ти завжди міркував: ітиму вздовж поля мовчки,
де земля дочекалась нарешті ж – зерна і рала,
де чайка над ріллею довго вві сні кружляла,
а в пальцях твоїх сірник спалахнув-потухнув,
і сон над морем – відлунням торкнувся вуха,
туман, як марля, дерся в ярах – на шмаття,
між тканиною трав – тліло журби багаття;
ти вухо приклав до дошки, ніби до скойки,
під стелею в клітці висіли притихлі сойки,
вони не зчинили галас, коли ти плакав,
світло хиталось над тобою доволі плавко,
і дув із сірого моря у відчинені вікна – вітер,
але того, здається, ти – не вчув, не помітив,
тільки дивився потім на небо, сповите млою,
пригадуючи концерт для скрипки і для гобоя.
 
ФОТОКАРТКА: ISAAC ROSENBERG
Чорне сукно твого капелюха – уже давно потерлось,
замацана пальцями шовкова стрічка лищить так сильно,
матерія простору – як паротяг, що захряс у посохлий верес,
розтята навпіл тиша часу – розуміти життя – не схильна.
Але гнучким і покірним – ніколи не стане єство, бо змоги
не матимеш такої, бо – жаско збиті знаки на перехресті,
закурені польовою спекою, – зблякли, змеркли і змокли, –
як страшно затята пружність волосся, вовни чи шерсті…
Так важко зрушитися з місця – або вже й занадто пізно –
у пекельному клубочищі пообідньої мли і сліпого жару –
дихати жадібно липкою курявою, що оплітає старе залізо,
коли дух забиває навідліг од невимовного жаху й жалю.
Ти знову приїдеш туди, де тебе вже ніхто не буде чекати,
зійдеш у тишу на приміському пустельному полустанку,
і можливо, тоді зникнуть у тобі всі зжиті злуки і жарти,
у тім миршавім готельчику, де спинишся аж до ранку.
У крижанім, посірілім од вечора коридорі знову стрінеш
гарну жінку, яку колись знав дуже добре, але чомусь уже
давно забув про її існування, – і думками у сни поринеш –
ніби ще раз день, що збіг, як літа, у серці зборов і здужав.
Але старе – тобі геть не завадить потім заснути міцно,
не роззуваючись, удягненим, – поверх застеленого ліжка,
і вся марність твого життя – враз набридне й стисне, –
як щоденне ранкове гоління, сніданок або пробіжка.
Чи як стійка надто вправна на руках на підлозі вранці –
як ознака справжньої моці в пекельно-затятій спекоті літа,
металевого ґудзика на горлі миттю розстібають пальці, –
коли шкіра тіла, як осердя дня, буде льодом чуттів зігріта.
Собі опиратися – це жах і зайвість, зацьковані нудом,
так жаско-мерхло яріла трави посохлої гущавінь, а подих
завіс на вікнах був – наче око, яке геть заволокла полуда, –
начебто затята беззастережна віра в звитяжний подвиг.
Але вже вранці – ти просто куритимеш вельми кволо
біля прочиненого вікна і вкотре осягатимеш незбагненне,
до якого належить людська душа, як небу належить поле,
яке ти крізь збіглі й зниклі роки – знову собі повернеш.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!