Як много душ зібралося на паперті…

 

 

Віктор БАРАНОВ

 

НАОДИНЦІ З КОХАНОЮ  Й ОСІННЮ

Ліді

Це ще одна осінь,

це ще одна осінь, кохана,

згорає на ватрі у колі братів-місяців.

Це ще одна зграя,

теплом даленіючим гнана,

дрібною сльозою у хмари сповзла по щоці.

 

Сповзла – і розтала,

немовби ковтнув її протяг,

що вистудив літо, блават обернувши на дим.

Оце б нам, кохана,

вгорнутися в слово, як в одяг…

Але мовчимо. Адже й слово буває не тим.

 

Мовчім, коли драма довкіл –

що куди там театру!

Коли без антрактів поволі вмирає пора,

жертовно зійшовши

на нею ж запалену ватру,

яку не згасити всією водою Дніпра.

 

Чи й з нами так само?

Чи й в нас, може, щось відгорає,

лишаючи в попелі приск нетривкого тепла?..

Ти бачиш, кохана, –

розтала іще одна зграя,

холодному сонцю торкнувшись крильми до чола.

 

Чи й ми відлітаємо

кожної осені в ірій

і там полишаєм назавжди прожиті літа?..

Ти можеш не вірити:

тільки ж у зграї тій сірій

хтось лад розладнав, хтось уперто назад поверта!

 

О ні… Те вертання –

то тільки пекуча омана.

Ми старші за птахів, ми знаємо добре в цей час:

то ще одна осінь,

то ще одна осінь, кохана,

згорає – і ніби пощади вимолює в нас.

 

***

Ми переходимо літами,

Неначе теплими житами,

Де все рясніше під ногами

Цвітуть волошки пізніх мрій,

Котрі не справдяться ніколи,

Лиш запечуться білим болем.

І знову слатиме нам поле

Своїх мигтючих днів сувій.

 

Отак – що далі, то яріше –

Нам нездійсненне в очі дише.

Воно колошкає нам тишу,

І як ми журимось тоді,

Коли купальськими вінками

Усе, що вимріяне нами,

Пливе кудись між берегами

По темній мовчазній воді.

 

Стаєм тоді до себе чулі,

Наївно віримо зозулі,

Шукаєм зорі у намулі,

Яких там зроду не було.

Та й живемо під сонцем далі,

Лиш помічаємо в печалі,

Як зморшки сітями вуалі

Густіш лягають на чоло.

 

А поблукавши над рікою,

Між зорями і між водою,

Вертаєм тихою ходою

У дім, де ясно сплять сини,

В чиї досвітні сни і спокій

Ще не забродять синьоокі

Волошки мрій, що через роки

Їх рвати підуть і вони.

 

***

Поворожи мені на вранішній зорі,

Чи на сузір’ях, де найкраще видно приму,

Чи на сосновій чорній репаній корі,

Де знак запікся від чорнобильського гриму;

 

Поворожи мені на відблиску дзеркал

Озерних вод Волині й річкових у Пслові;

Поворожи на камені, з якого п’єдестал

Однаковий що в Києві, що в Харкові чи Львові;

 

Поворожи мені на святості святих

І на гріхах найтяжчих грішників у світі;

На скорбній пам’яті про убієнних – тих,

Чиїм катам і досі кулі не відлиті;

 

Поворожи мені на страхові дітей

За мамине життя ціною в півполушки;

На маминім безсонні в чорноті ночей,

Коли весь світ стоїть біля її подушки;

 

Поворожи мені на учорашнім дні,

В якому я не жив, а тільки, може, дихав;

Поворожи на темнім лісовому пні,

Де місяць-самотин лаштує ложе стиха;

 

Поворожи мені (аби я ще пожив)

На пелюстках ромашки, лілії чи рожі;

Поворожи мені! Лиш правди не кажи,

Бо правда тільки те, що ти мені – ворожиш…

 

***

З вереснем вас, доброчинні сади!

З росами вас, помірковані луки!

Ген журавлі вже беруться за руки –

Це ж ви куди?

 

З вереснем будьте здорові, поля,

Будьте здорові, долини, з туманом!

Гурт журавлів на чолі з отаманом

Хай погуля.

 

Мамо і тату, із вереснем вас…

Боже, та ж мами і тата нема вже!

Лет журавлів. З ними рідні – назавжди.

Час, діти, час…

 

Отже, пора нам навчатись пісень

На розставання, а не на стрічання.

З літа пір’їна летить – не остання.

Вересень. День.

 

Вересне, будь же здоров нам із днем,

З луками й садом, піснями й туманом!

Гоїмо душу свідомим обманом –

Ще поживем.

 

***

Сад золотий щось нашіптує стерплій душі.

Сад – золотий!.. А душі до усього байдуже.

Тлусті шпаки не поділять ніяк бариші;

Сердиться сад на шпаків, та не справді й не дуже.

 

Ходить між яблунь тремке все, ще мокре лоша –

Мами шукає. А мама його десь шукає.

В сад золотий приблукала неждано душа.

Що їй до саду – й сама вона добре не знає.

 

Сад золотий, діаманти в густім спориші –

Янголи в небі аж плачуть від раю земного!

Щось ожило, ворухнулося щось у душі,

Скрикнуло птахом… Та тільки навіщо? Для чого?

 

Швидше, хутчіше цей сад золотий перейти!

Шепотів саду підступних – не чути, не чути!

…Виснуть за садом обірвані черви-дроти,

Тягнуться вниз насмоктатися вволю цикути.

 

Будні одвічні стоять на горбах, як орда,

Стріл у них повно і ситі, вгодовані коні.

В мертвій ріці витікає у безвість вода.

Мертвий рибалка сидить на холоднім бетоні.

 

Місяць і сонце крізь хмари бредуть навмання.

Небо в калюжах свої роздивляється слайди.

Ходить між буднів мале козеня-душеня –

Стежки шукає до саду. Та тільки чи знайде?..

 

***

Вночі не спить самотній херувим.

Вдивляється, вслухається недремно,

Як на асфальті вітер-зух натхненно

Гуляє з листям – жовтим і сухим.

 

Цей жовтий лист! Цей цвіт і плід весни,

Жага вчорашня, вицвіла на шерех,

До дна, до денця висушений келих,

Осінній винуватець без вини.

 

Ось так і я: зірвався – і лечу

З жорстоким часом, з вітром навперейми.

Ми всі колись у жовтий лист перейдем,

Весною не упившись досхочу.

 

Та що мені з пекучого жалю

І що мені з пекучого відчаю?

Вже вкотре осінь щемко зустрічаю –

Лечу, горю, згораю і люблю.

 

***

В полях прочахлих оселився звук –

Ледь чутний спів самотньої сопілки.

Він мовби кличе до своєї спілки

Всіх, перед ким каштан упав на брук;

 

Усіх, кого провідав трем розлук

Гіркавим димом спаленої  гілки,

Для кого дні – суцільні понеділки,

І не дається синій птах до рук.

 

А що ж моя знетямлена душа?

Чого тремтить, але не поспіша

В солодкий бран бальзамового звуку?

 

Вона щось зна й підказує мені,

Що ми, хоч і обоє в сивині,  –

Ще не рідня каштанові із бруку.

 

***

День хилиться на пруг, а мусив би – на плуг.

Та ж бач, така біда, що день цей – недолуг,

Бо з ночі вийшов, наче із дурдому.

І теше він мене, як деревину струг, –

То й я такий самий у дневі цьому.

 

І каже хтось мені: «Не буде інших днів!

Живи в яких вже і Господа не гнів.

Бо чим ти заслужив хоч трохи кращих…»

Отож і вийшло так: собі я долю сплів

Із недолугих днів, хоч думав – з непропащих.

 

Але ж були, були і в мене інші дні!

Я в них палав, горів у трепетнім огні!

Я світ перевертав – і світ корився!..

Аж бачу: все  воно приснилося мені,

І та омана сонна – до пори вся.

 

Тепер готов і я на плуга налягти –

Та пізно: ген стоять од вічності свати,

Які ніде не звикли довго ждати.

І я кричу до дня у три роти:

«Який ти є – не йди з моєї хати!»

 

Та коли йти – то вдвох. І не товкти горох,

А стерти з лемешів іржу ледачу й мох,

І свіжою упитись борозною.

А що було до днесь – нехай розсудить Бог:

Він знає, що робити з днем і мною.

 

***

Зупинюсь, постою і помрію –

уявлю себе тим журавлем,

у якого ми дедалі рідше

до ції землі любов берем.

 

Нам би теж у вирій полетіти

і лишити хоч пір’їну тут,

щоб до неї знову, як до літа,

із доріг нерідних завернуть.

 

А над сонним і сповитим світом

докором за зраду проліта

павутиння бабиного літа –

як весни розпущена фата.

 

***

Душа іще не настраждалась

І через те іще жива…

Сховавши під коріння жалість,

Трава рости не забува

І світ отавами дивує,

Себе в них вкотре воскреша.

Либонь, таки ж болить не всує

Її невидима душа.

 

Долоню простягну гарячу,

Погладжу сторожко траву –

І не зомлію, не заплачу,

А тільки серцем оживу.

Мов до іконки, нахилюся

До лику впертого стебла

І помолюся, помолюся,

Аби отава ще жила.

 

***

Ніяк не звикну до жорстоких снів,

Які мене щораз ведуть на страту;

Із ночі в ніч переживаю втрату

Себе самого. І немає слів,

 

Хоч би й чаклунських, із яких би сплів

Щонайміцнішу сіть своєму кату.

Таку мені присуджено розплату

За цілий міх призбираних гріхів.

 

Ізвідкіля ця люта ненасить

До катувань, в яких душа горить,

З якими ночі дружбу водять вперто?

 

Прокинувся, а тиша аж дзвенить,

І сон іще в мені триває мить –

Настільки, щоб у нім я встиг не вмерти.

 

***

   Валентині Давиденко

 

Поволі, по крихті, по краплі стікає печаль

В урочище пам’яті й там залягає, мов полоз.

І ті будяки, об які ми колись покололись,

Уже перейшли в кольорову, на глині, емаль

 

І світяться свято на тлі пережитих річниць,

Сумних роковин, у які не заходити двічі.

Притихла печаль, мов дитя, заглядає у вічі,

Невизрілу тайну ховаючи в схронах очиць.

 

А десь через простір, невидимий звідси, з вікна,

Викреслює шлях для майбутніх щасливчиків долю.

Я їхньою радістю туги своєї не вволю –

І нота не та, і не та в мене арфа й струна.

 

Не журиться ж небо, що в ньому блакить одцвіта!

Й листок, що на воду упав, ще поплавати мріє.

І радість про себе сказати уголос не сміє,

І полозу лінь розтуляти холодні уста.

 

08.08.2013

Київ

 

***

Осінь, осінь!.. Слово як наркотик,

Гіпнотичний звук на два склади.

Найщемкіший в цілім році дотик,

Зблиск весла прощальний край води.

 

Затужу, на осінь захворію,

Наберусь мовчання у весла

І піду в багряну веремію

Спалювати спогади дотла.

 

І у цю дорогу без вертання

Хай мене ніхто не проведе,

І моєї не взискує тайни,

І мені не стрінеться ніде.

 

Лиш хіба що покрадьки, назирці

Піде вслід мені моя любов

З хитрою обачністю лисиці,

З мудрістю тисячолітніх сов.

 

Стишу крок, щоб наче випадково

Наздогнать мене вона змогла,

Щоб єдине проказала слово

Й далі замість мене в світ пішла.

 

06.08.2013

Ровжі

 

***

Теодозії Зарівній

Так, мої любі: мете сніговій, замітає

Чорне й червоне, і біле забілює теж.

Казка – то вигадка, міф. Та вже й казки немає –

Тільки бенкет сніговійних січневих пожеж.

 

Так, мої горді: на мордах орди – вічний іній.

Б’ється розпачливо в шибку пташиний відчай.

Десь там озветься весна голосами іриній,

Лясне над нею зими замашний малахай.

 

Ні, мої добрі: сивинами час не торгує –

Зовсім інакші у нього маркетинг і крам.

Півчі сльозу витискають тонким “Алилуя!”,

На казино все відвертіш позиркує храм.

 

Ні, мої мудрі: було все не так і не з нами.

Ми розминулися з тим, що для когось було.

Чорне й червоне палало б оце над світами

(Ой, як палало б!..) – та тільки його замело.

 

***

Це відчуття несправжності прожитого,

Несправжнього вінця передчуття…

Чию недолю ще так фатум шитиме,

Як цю, що не давалась до шиття?

 

В душі розламах – попіл ще з Везувію,

Якому й наш, батуринський, рідня.

Хто скаже, нащо все життя везу його,

Батожачи себе, немов коня?

 

Цей вічний попіл – наче сутність пам’яті,

Неначе присуд, підпис і печать.

Як много душ зібралося на паперті!

Зійшлись докупи, стали і – мовчать.

 

Такі однакі, мов з одного кореня:

Що з вірою у спас в раю, що без.

Це відчуття несправжнього сотворення

Земної тверді і благих небес.

 

Погляньте, як несправжні зорі падають,

Не годні розчорнити тло пітьми.

Аж дивно, що про себе ще нагадують

Зухвальці вперті – молоді громи.

 

Дивлюсь на лики: що там, за портретами?

З яких людей їх писано, богів?

Ця хитра вічність за півнями третіми,

Яку іще ніхто не перебрів,

 

До дна не спив із черепа, налитого

Чаклунським пійлом, трунком забуття.

Оманлива реальність пережитого…

Несправжнього вінця передчуття…

 

***

Смеркається… Заходить день за праліс,

і ніч ховає всі його гріхи.

Тремтливі зорі з космосу прорвались

крізь хмар невмитих темні порохи.

 

Стає невидне все недавно видне.

Природа сліпне, терпне і болить.

Надійде сутінь – геть з очей все видме,

коронувавши власну ненасить.

 

І, загубивши в сутіні розлитій

себе самого (де ж моя рука?!),

шукаю порятунку у блакиті,

а та між хмари в безвість витіка –

 

І витекла. І впала чорна пустка,

накривши світ німотним ковпаком.

Останній вечір. Скінчена відпустка –

трудів і днів невикінчений том.

 

Тут завтра день воскресне синім ранком,

і світ вбереться в звичні кольори,

і жовтогрудка пролетить над ґанком,

і серпень скине очі до гори –

 

І не згадає ні вчорашню втому,

ані мене у сутіні липкий.

Я розумію: час мені додому,

у осінь і усе осіннє в ній.

 

Квітень, рік 96-й

З ким ти далі, чорнобильське небо?

Хто усі ми тепер під тобою?

Десять років… як-небудь, як-небудь…

При Днепрі з неживою водою.

 

З ким ви далі,  птахи перелітні,

І які несете нам привіти?

Перед світом у чорному квітні

Стали ми як без матері діти.

 

Світ – великий, та тісно у ньому,

Хто там жде ту нещасну Вкраїну…

Можна вивезти з власного дому

Україну – хіба в домовину.

 

То із ким же ти, світе жорстокий?

За яку нелюдську нагороду

Ти  й не кліпнеш  зачумленим оком

На щезання країни й народу?

 

І невже нам – у воду із мосту?

І кому розказати, що нині

Самосели чорнобильські – ось хто

Ми усі по усій  Україні?

 

Світ – великий… Прости йому, Боже,

Рот неситий і вуха із вати.

Нас же й далі лиши, коли можеш,

Біля рідних могил доживати.

 

Тут Дніпро наш і тут наше небо –

Ми із ними щасливі навзаєм.

Ми вже, Боже,  – як-небудь, як-небудь.

Ми про себе іще нагадаєм.

 

***

Не розлюбив, і не забув, і не відрікся,

а тільки так чогось… немов би здичавів.

Ми всі вже там – за каламутним чорним Стиксом.

Назад його ніхто не перебрів.

 

Все так, як і колись. Дзвенять гаї осінні,

гудуть АЕСи, ГЕСи й ХТЗ.

Ми нібито ще тут: від тіл ще видно тіні,

А душі вже ТУДИ Харон везе.

 

Вам треба та душа з печаткою Харона?

Ви маєте снагу вернуть її назад?..

В чорнобильський туман посвистує ворона,

стоїть за ним – весь у жоржинах!  – сад.

 

Вам хочеться за руку, як малу дитину,

мене узяти й повести туди?

Чорнобильські вовки нам дивляться у спину,

важкої нахлебтавшися води.

 

Шкода мені вовків! Для їхнього бенкету

ми навіть на десерт не годимось.

Іще кричить душа: «Карету!.. Ну ж – карету!»

У відповіть Харон: «А я вже ось».

 

Ні, об його слова я зовсім не обпікся,

лиш мудрості позичів у сови.

Пробачте, що оті чорнющі води Стикса

побачив я раніше, аніж ви.

 

Та все ж повірмо: ні, не напослідок

нам падає з пташиних крил пірце.

А що не розлюбив – тому Господь є свідок.

Спитайте в нього. Він потвердить це.

 

***

Убратися в чорне і йти повз розкидані вежі

нездійснених мрій (а вежі мовчать).

Ніхто не пригорне: ти бачив коли на пожежі

цілунки мов стій?! (Хто в чорному – тать).

 

Лиш спогадів пастки чигають на пам’ять сльозливу.

О, пам’ять сльози! (Уклякни й замри).

Іти і не впасти у цю закоцюблену зливу

від шаблі сльози (регочуть вітри).

 

У чорне вдягтися – то вихід і шанс не останній:

що хочеш даси (жебрак навпаки).

Від Дону до Тиси гудуть про майбутнє повстання

потяті ліси (бруньки – кулаки).

 

Та серце зомліле ще кров’ю блакитною марить

з небес і озер (кисневий синдром).

Яке кому діло, що вежі простояли марно

(руїни тепер), напоєні сном!

 

Не нам і не нами заведено вічні дзиґарі,

то й час – не для нас (крізь пальці пісок).

Піти між димами, згубитися десь у Сахарі –

солодкий наш спас (прискорити крок!).

 

***

У нашій юності щасливій,

В саду щасливих наших душ,

В щасливих днів солодкій зливі,

Приємній, наче теплий душ;

 

У щасних днях, цілунках, квітах,

В перехлюпі шампанських вин,

У побажаннях і привітах

Навзаєм одному один;

 

У нескінченнім нашім щасті,

По вуха в солоді, піснях,

В яких рефрени надто часті

Вели нас на безжурний шлях;

 

В щасливих долях, мов у скриньках,

Де сотня мліє не одна, –

Між нас ходили вже навшпиньках

Нещастя наше і вина.

 

Щасливі аж до отупіння,

До глухоти, до сліпоти,

Ми не діждалися прозріння

І не розгледіли мети.

 

І ось тепер, коли залляті

Бідою гони сущих днів,

Ми в нашій юності проклятій

Шукаємо своїх слідів.

 

Нещасні перед цілим світом

До волосини, до рубця,

Ми кленемо себе привітом

Геть збанкрутілого гравця.

 

…В ніч новорічну вийти з хати

І, не чекаючи до дня,

Коня гнідого наздогнати –

Того останнього коня,

 

Яким з чорнобильського шляху

Трюхика склеротичний вік,

Щоб скласти голову на плаху

У межиріччі давніх рік,

 

Де він із лютістю тирана

Поставив світ на край буття,

Де вже не вигоїться рана

Ні від чийого каятття!

 

Добірку підготувала

до друку Лідія Баранова

 

№20 (182) 14 жовтня 2016

Залишити коментар