Ядерна зима

150

Я і гадки не мав,

що так швидко мине

все оте

головне  і важливе.

Дістаю із кишені

старе портмоне −

десь на споді

квиток був щасливий,

 

що я витяг його

на одній з лотерей

і радів, як дитина,

удачі.

Та сказав лотерейщик,

геть сивий єврей:

− Не радійте надміру,

юначе.

 

Що квиток? Усього лиш

малий папірець,

покладатись на нього −

химера.

Можна звести

життя молоде нанівець,

як повіриш

казенним паперам.

 

Та й отим, хто їх плодить,

ви віри не йміть,

то п’явки

на державному тілі.

Свою справу, юначе,

як треба робіть,

бо ж кругом

ледацюги невмілі.

 

Я повз вуха пустив

халамидні слова,

невеселі оті

настороги,

і наміряв − так з кожним,

напевно, бува −

небувалі

в майбутнє дороги.

 

Що ж, усяке спізнав

на своєму віку,

найчастіше

велося не з медом,

та в солодку хвилину

й хвилину гірку

утішався

щасливим білетом.

 

Так, людина завжди

легковірна була,

вірю досі

в щасливі прикмети,

хоч певніше

сталевій потузі ствола

довіряти

свого пістолета.

 

Заповім Україні

щасливий квиток −

може, врешті

і станеться чудо:

дорогий  і
цілющий  свободи

ковток

їй наповнить

відвагою груди,

 

і старе портмоне

кину я у смітник

 і забуду

про всі забобони −

лиш царюй,

дорога моя земле,

повік

на народом поставленім

троні.

 

***

Олексі Довгому

Червневий теплий день. І незборима лінь.

Черешню стиглу бачиш − не зриваєш.

Сховаєшся, як  в
мушлю, в тиху тінь,

сидиш, од суєти відпочиваєш.

 

І так тобі − неначе ти в раю.

Метелики манюсінькі літають

у червня на самісінькім краю −

щасливі, бо не знатимуть й не знають,

 

що вже крильцята їхні відцвіли,

що літо випускає махаонів…

Ледачі дні у червні. Царська лінь.

Бджола сидить на слові, як на троні.

 

СПОВІДЬ ЗНАЙОМОГО

Це інший світ. Його наймення старість.

Там все не так. Там час тече навспак.

Там Окуджава грає на гітарі,

Там юний Ступка приміряє фрак.

 

Там темряві старечої уяви

себе являють привиди. Вони,

немов фантом пропащої держави,

зневіри додають і сивини.

 

Там не майбутнє живить, а минуле,

там кволий зір затемнює сльоза,

і множаться в печальнім караулі

ті, що повік не вернуться назад.

 

Це світ безжальний, мстивий, безнадійний.

Все без ілюзій. Ядерна зима.

І мовчки ждуть на бровці рідні діти,

коли скінчиться фінішна пряма.

 

ПАМ’ЯТІ ТАТА

Сюжетик, врешті, 
тривіальний:

у ньому він, вона, вони

і час летючий, проминальний −

була війна, нема війни.

 

Все починалося спочатку,

відтанула ізнов любов,

сміється жадане дитятко,

життя розпочалося знов…

 

Жах, скільки є у цім сюжеті

архаїки… Німе кіно.

Неначе запонки в манжетах

геть безрукавних кімоно.

 

ДЕНЬ КИЄВА

Одгриміли салюти. За північ.

Порожні пляшки із-під пива.

Двірники з матюками

звільняють Хрещатик від бруду.

По фонтанах майдану

бреде покоління щасливе −

ну, неначе нашестя відьом

і синів алконавтів та вуду.

 

У вагонах метро

хазяйнує голіма босота з околиць,

на кінцевих зупинках

гримлять, вибухають петарди,

і на  шиях дівочих
синіють

японські наколки −

паспорти з ієрогліфів,

тавра голодних бастардів.

 

Фейєрверк запізнілий

розцвіта на горі Щекавиці −

ніби місто святкує,

що врешті позбулось навали,

і на стінах Софії

вдивляються в темряву лиця

тих святих,

котрі Київ колись рятували.

 

***

Відпочинь. Не жалійся нікому,

що туман на душі, каламуть.

Ще не крапка. Означ собі кому,

ні до чого ні спокій, ні лють.

 

В цьому світі спокус премного,

і дорога до них легка.

Відпочинь сам від себе самого,

відпусти себе з повідка.

 

Тож зухвала хай буде кома,

а не крапка. Триває ніч.

І шовкова відсунулась ковдра

із гріховних жіночих ніг.

 

***

Вже не знаю тепер, чи варто

довіряти спромозі слів.

Чи клинопис країни Урарту

зберегти державу зумів?

 

Чи почули хмільні хозари

слово-спротив слов’янських князів?

Мовчкома сарана яничарів

жерла людність козацьких степів.

 

Демагогія всіх революцій

пожинала лиш кров і пітьму.

Піна закликів і резолюцій

не спинила фашистську чуму.

 

І медовий, і полиновий

смак поразок і перемог.

Все ж − найперше у людства Слово,

і те слово довіку Бог.

 

***

Знов безконечна ніч, заплетена у сни.

Від них на ранок − хоч би тіні сліду.

Лиш перегіркле відчуття вини.

А перед ким? Хіба що Гераклідом,

 

філософом наївним. Він вважав,

що наші душі зіткані з ефіру.

Аби ж то так. На превеликий жаль,

вони здебільша з дубленої шкіри,

 

як і моя, навикла до гризот,

що їх все множить сірих днів облуда.

Іду у ніч, немов на ешафот,

уже не сподіваючись на чудо −

 

що темрява від снів убереже,

які, мов іній, розтають під ранок.

…Немов мініатюра Фаберже,

як подарунок − золотий світанок.

 

***

Не перейдіть межі. Іще не час.

Там, за межею, вже нема нічого.

Я не про те, коли не буде нас −

ростимуть покоління, слава Богу.

 

Не перейдіть межі. Забудьте гнів.

Забудьте недругів. Не забувайте друзів.

Є рівновага. Є безпечність снів.

Іще роса не висохла на лузі.

 

Не перейдіть межі. І не кажіть,

що все в житті якось не так, як треба.

Ліфт, що униз не поспіхом летить,

водночас нас підносить − чи й до неба..

 

Не перейдіть межі. Там, за вікном,

тепер цвіте, а згодом родить вишня.

Допийте за вечерею вино

і жінку пригорніть − вона не винна,

 

що думка про межу турбує вас.

Для неї ви щось на зразок надії.

Межі не переходьте. Ще не час.

жита пісенні досі половіють.

 

КАРТЯР

Ковток сигаретного диму,

ковточок розчинної кави −

і знову ходжу з бардадима

в картярськім азарті лукавім.

 

Йде гра за великим рахунком,

поставлено много на карту.

Мій ангел мовчить в постерунку,

не схвалює, мабуть, азарту.

 

Ну що там таїться в колоді,

Чекає афронт чи удача?

Невже на самісінькім споді

не туз − знову шістка чортяча?

 

Блефує суперник чи, раптом,

і справді тузів там, як маку?

Кому − валер’янові краплі,

кому − переможна відзнака.

 

Здається, все в мене до масті.

Розклад на столі розстеляю.

Ну що там казала та Настя?

І − хай би там що − далі граю!

 

МОТИВ ВІСЛАВИ ШИМБОРСЬКОЇ

Нескладно примиритись з тим, що є,

бо, зрештою, кінець усім відомий,

і нитку Аріаднину снує

одна з сестер її. Впустила долі

 

і задрімала старша із сестер,

бо їй настільки все уже набридло −

і вказівки із щонайвищих сфер.

і пика Зевса, з давніх пір огидна…

 

Прокинулась і глянула між вій,

взяла до рук знов нитку від сестрички,

й незручно стало − вічній − їй самій,

що віра в міфи все-таки не вічна.

 

***

Вередливе дитя моє,

вірш, заблукалий у місті,

лист пожухлий на липі,

посадженій перед зимою,

приморожених ягід калини

забуте у парку намисто,

підсвідомий переспів

пісень Сааді а чи Цоя,

 

вихлюп ніжності, що ожила

під льодами утрат і зневіри,

ромен-зілля надії

у натрищах чортополоху,

горопашний підранок,

дурного мисливця офіра,

перелітна пір’їна

у небі чавуннім епохи,

 

не тікай, не зникай десь за рогом,

присядь на лавицю,

дай спочити хоч римам твоїм,

зледенілим й упертим…

У дворі перед хатою в мене

горить помаленьку кабиця −

може, вернеш сюди,

як без марки вертають конверти.

 

***

Тихше: хмару ведуть на
вузду

О. Мандельштам

 

На загнузданій хмарі

повсідались її меценати.

Ловлять неводом вітер,

дощем накривають народ.

Коли хмарі небесній

повіддям свободу відтято,

то вже годі чекати

на друге пришестя свобод.

 

А кипіло й гуло,

Заповітні слова аж горіли,

Стадіони збирались,

Орлами поети були.

Де й коли надірвались,

Яка химородна Сивіла

Нам наврочила неміч?

І де ті колишні орли?

 

Тихше: хмару ведуть за вузду −

чи сама попливла без принуки

отуди, куди велено −

хмари слухняні − зручні.

І не знати, на жаль,

чи спроможуться наші онуки

розгнуздати і хмари, і долю,

і власні співати пісні…

 

***

Не переймайтесь. Нині негаразд −

то завтра пощастить. Найперш у тому,

що не зневірилися у святому,

хоч гемонська спокуса − і не раз −

 

з’являлася, облесниця ага,

і сумнівів отруту в чашу віри

потроху підливала − не надміру,

а так, аби притлумилась жага

 

до чину, що його імення честь,

до слова, не надгризеного фальшем,

і щоб життя здалося вам пропащим,

як знищений інфляцією чек.

 

Не переймайтесь. То туман з боліт.

І в жебрака не відбереш Вітчизну.

Хто дорікає їй − таких завізно.

Навряд чи їм аж так вона болить…

м. Київ

 

 

***

Прикро, звісно, але щось посутнє таки забуваю,

схаменусь, а воно − вже молю − та, на жаль, не вертає.

Щось таке, що, вважав, не полишить ніде і ніколи,

та забулось, хоч клич помогти у біді чудотворця Миколу.

 

Я і гадки не мав, що загрузну в подібну халепу,

не відчепиш її, як закохану в тебе настирну дурепу:

двері й вікна замкни − через комин у хату залізе,

спробуй їй доведи, що не віриш в любов  по ленд-лізу,

 

що намарне старається − ліжко твоє не для неї,

і що ти взагалі кандидат в депутати від геїв…

Що ж воно − те забуте, що множить собою гризоти,

що шукаєш його, як загублену вчора останню  банкноту,

 

і не спиш по ночах, і думки йдуть по хибному колу,

не радієш ні друзям, ні чарці, і навіть − повірте − футболу?

Пригадаю, напевно, коли вже поставлять до стінки

і затворами клацнуть…Авжеж, пригадаю ту жінку,

 

котра світлом була серед ночі, надією, горем і щастям,

причастилися ми потаємним гріховним причастям,

а життя нам натомість вділяло утіхи на самому денці −

так, напевно, судилося всім на землі потаєнцям.

 

Я лукавив, на пам’ять діряву поскаржився дарма.

Може, й справді така в мене кручена доля і карма −

незагоєні спогади хочу у плинному часі втопити,

та безглуздо без них, виявляється, жити на білому світі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!