Яблука

243

І

Ті яблука не зірвані,

Ті яблука, мов сон.

Промовлене «Повір мені»,

Як з темряви клаксон.

 

Чи вірить чи не вірити, –

Вирішувать пора:

Гуляє мокрим віником

Вітрище по дворах.

 

Ті яблука не зірвані,

Висять і не висять.

Від сумніву надмірного

Горить-палає сад.

 

А гойдалка гойдається –

Робити крок чи ні.

Хтось поглядом прощається

В надвірному вікні.

 

Ті яблука не зірвані.

Ті яблука, мов сон.

Стою немов над прірвою

В мольберті Пікассо.

 

***

Стріла жінка осінь у саду

Ще струнку, але сумну і сиву:

«В тебе я нічого не просила

Ні в негоду, ні в гірку нужду.

А тепер в тобі моя пора

Розпачі й невдачі, наче хащі.

То ж прошу – віддай усе
найкраще

Із твого набутого добра».

 

Зупинилась осінь: «Що ж,
спіши,

Поклади прожите на терези –

Хай вітри потуплять гострі
леза,

Хай зчикрижать, що успіла
зшить.

Неодмінно завжди буде так –

За добро добряча і відплата:

Дні минулі – не празнична
плахта,

А душевні збурення навспак».

 

Голос птахом пурхав у саду

Трясся листям жовтим на
поліччі:

«Ти пізнала руки чоловічі,

Що відводять смуток і біду?

Хоч на мить була щаслива ти

Ув обіймах і німій розлуці,

У жіночій невимовній муці

Чи змогла себе перемогти?!»

 

Жінка аж присіла до землі

Листя огнянисто заметалось.

Яблуко зірвалося з гіллі,

Наче щось під серцем обірвалось.

Стріла жінка осінь у саду.

 

***

У пам’яті, мов сайдаку боліт,

Де стрілами гущавість очерету

Сховало літо голосистий слід

І піднялось на крилах
перелетів.

 

Я поспішав через приціл
рушниці

Орбіту мудрості ватагову
вивчать.

Та зброю зупиняв біля плеча

Мені щораз прощальний окрик
птиці…

 

Але надвечір… Грім гримить
ще й досі…

Гарячий зблиск над плесом
проячав.

Хтось вистрілив.

Хтось цілив у качат…

А на траву упала осінь.

У пам’яті, мов сайдаку боліт.

 

***

В тарелю плеса розрядивсь
дуплет –

І бризнули краплини на осоки.

А був у птаха високосним злет,

І був світанок, чистим і
високим.

 

Прицілу око – і пітьма німа.

Крило лежить, травину
обійнявши.

Світ обертом.

У світі тім – зима.

А тут – содом!

А тут мисливська каша…

 

Гієнний регіт. Хтось ламає
хмиз.

І непомітно в клопотах вечері,

Як той мисливець втупився униз

І наслуха – кишать у грудях
черви.

В тарелю плеса розрядивсь
дуплет.

 

***

На пероні бажань

Ти в осінньому платті.

Доокола лежать

Слів обірваних клапті.

 

Мжичка плечі січе,

Душу ранять образи,

Змій осудливих черг

Підло в душу залазить.

 

Мов на лезі ножа

День у день сновигаю.

Мені боляче й жаль –

Ти чужа. Я вже знаю…

На пероні бажань.

 

***

До хвіртки вже вужчою стежка
стає,

Напружує зір причілкове
віконце:

Неначе й незмінним лишалося
сонце,

І хата, і двір, і дитинство
моє.

 

Дві подруги-вишні навшпиньки
сп’ялись,

А в шибу заглянуть – ніяк не
дістануть.

І шепче шовковиця щемно
листками,

Оте, про що мріялось нами
колись.

 

І згадок криниця ще нами живе

Побачення спрагу водицею
гасить.

Та вже не озветься напруженим
басом

Одноліток батька – старий
журавель.

До хвіртки вже вужчою стежка
стає.

 

***

Ударять литаври. Запитуєм
«Хто?»

І вже витискаєм з душі, мов з
авто.

Спішим через море проблем і
турбот

Аби не спізнитись!

Щоб бачив… народ…

 

А там же спочив заповзятий
косар,

Що в спадок лишив нам і поле,
і сад.

Тепер при дорозі лекала трави

Окреслюють профіль його
голови.

 

Спинюсь, притулюся – і чую
слова

Мені промовляє росою трава.

Повторює їх перепілка й собі.

Бо голос взяла, як знайшов при
горбі…

 

Відтоді гукає вона «тут я,
тут»

І вторять їй діти, що поруч
ростуть.

А ми чи поглухли, чи часу нема

Гукають і просять – усе
задарма.

І зашморгом біль,

І розпачливий тон…

Ударять литаври. Запитуєм:
«Хто?»

 

ІІ

 

***

Цей круг. Це коло. Яблуневий
світ

Вогнів купальських – капища
прозорі.

Бажання вишні, як доспілі
зорі,

Я рвав у кошик молодості свій.

 

«Привіт» – сказала. Одказав
«Привіт!..»

З-під вій шовкових відблиском
узорів.

Цей круг. Це коло. Яблуневий
світ

Вогнів купальських – капища
прозорі.

 

Плодів планиди і дівочих літ.

Плавба у чарах, як у Чорнім
морі.

Нам навіть місяць заздрив

близькозорий,

Коли безтямно кинулись в політ

Цей круг. Це коло. Яблуневий
світ.

 

***

Живемо так: ні солодко, ні
гірко.

Хмільне – не п’єм, квасного –
не дають.

Довкіл тече словесна каламуть

І кожному вливають точну
мірку.

 

Думок шаблони, наче під
копірку –

(Не чути соловейків у саду!)

Живемо так: ні солодко, ні
гірко.

Хмільне – не п’єм, квасного –
не дають.

 

Півдулі здач ховаємо в комірку

А може з них щось виросте в
маю…

Підшукуєм хороми на краю,

Своєї хати крушачи одвірки.

Живемо так: ні солодко, ні
гірко.

 

***

Яблуко місяця в кроні
серпневої ночі

Оком миттєвості в зруба душі
загляда:

Що я надбав, що я можу собою
віддать?

Що загубив, а до чого прудкий
і охочий.

 

Тіні блукають – неначе німі
поторочі:

Руки сплелися дорогою в обрану
даль.

Яблуко місяця в кроні
серпневої ночі

Оком миттєвості в зруба душі
загляда.

 

Як же зірвать, щоб слізьми

не забризкати очі?

Як же цей скарб та чужинській
орді

не віддать?

Вітер шепоче, у скриню думок
загляда.

Тільки на дні щось причинно
регоче…

Яблуко місяця в кроні
серпневої ночі.

 

***

У світі гриму і прикрас

Не відгадать, не розпізнати:

Чи шашіль з’їла шули хати,

Чи то розігрується фарс?

 

Чи пожаліють врешті нас,

Чи зможуть наше нам віддати?

У світі гриму і прикрас

Не відгадать, не розпізнати.

 

А світ таки про все дізнавсь,

Зірвав лакованості лати:

У дзеркалі – ловкач пихатий,

Що вже й пропив за нас аванс.

У світі гриму і прикрас.

 

***

Гриби дощу під самі небеса

Зі шляпками проблем і застороги.

Порвалась нитка знаної дороги

Ніяка Аріадна не спаса.

 

А погляд доброзичливця – куса,

Гілки засохлі – заздрісників
роги.

Гриби дощу під самі небеса

Зі шляпками проблем і
застороги.

 

Не хочеться ж попасти у просак

Так находився, що німіють ноги!

Та в кошика чекання і тривоги

Назбирую про тебе чудеса:

Гриби дощу під самі небеса.

 

***

А ти мене благослови,

Коли ввійду у храм любові.

Налий бажання веселкові

В потири шумовинням вин –

Долонь метелика зловить,

Втопитись в очі загадкові…

А ти мене благослови,

Коли ввійду у храм любові.

 

Поклич, благаю, позови –

Душа освятиться в обнові,

І я воскресну в тому слові

Золотоликом хоругви.

А ти мене благослови.

 

***

«З одного боку – ще зелене
літо,

А з другого – вже осінь
золота».

У вітру стежки так і не спитав

Тому й не знаю: заздрить чи
радіти.

 

Листочки щастя встигли
порудіти,

І вигнулись лекалами питань.

«З одного боку – ще зелене
літо,

А з другого – вже осінь
золота».

 

У погляді твоєму не помітив,

Суниці звуків – відчай
потоптав.

Був колір, світ – а нині
сліпота.

Лиш даленіє у сузір’ї літер:

«З одного боку – ще зелене
літо».

 

***

Всі розшукують душу свою,

Де в півтемряві блима лампада.

В кут забилась дівчатком…
порада

І межа – на межі на краю.

 

В Гетсиманськім саду в сітях
юрб

Наші гени витоптує зрада.

Всі розшукують душу свою,

Де в півтемряві блима лампада.

 

Недолугі волають: «Каюк!…»

Глина лжі підфарбовано пада

Підлабузництвом, наче помада.

І запроданців тіні снують –

Всі розшукують душу свою.

 

***

То пригорщі полови, то зерна

На наші ріллі розсипають
мляво.

Горять плаття осиротілих мавок

Повзе ярами кіптява нудна.

 

Тікають води в каламуть канав,

Реве гальорка, гидомирне
«Браво!».

То пригорщі полови, то зерна

На наші ріллі розсипають
мляво.

 

Одвіятись, очиститись сповна!

Але чатують пильні і лукаві,

Щоб виростали плевелами глави.

Владокнязює псевдоновизна –

То пригорщі полови, то зерна.

 

***

Упирі присмоктавшись до імені

Жлуктять пам’яті праведну
кров.

Лементують – «як мужньо
боровсь…»

І зі стежки – в безодню
колінами.

 

Поле правди – засіяли мінами,

Слову честі – заскотчили рот.

Упирі присмоктавшись до імені

Жлуктять пам’яті праведну
кров.

 

Вже й могили з безпам’ятством
зрівняні.

Слід минулого нищить «пророк».

А зівакам – новітній урок –

Цілять ломом плебейства по
тімені

Упирі присмоктавшись до імені.

 

***

Цей дріб дощу.

Цей шріт пустих вагонів.

І вечір нахромився на ковток.

У грудях біль – хтось вишнею
розтовк

Сльози твоєї сутінки солоні.

 

Слова води стікають по колоні

І розмокає радощів квиток.

Цей дріб дощу.

Цей шріт пустих вагонів.

І вечір нахромився на ковток.

 

В долині квітів кольори
перонів

Валіз колеса чавлять, мов
каток.

Промок цей світ, аж до кісток
промок.

Не треба і трудитися Горгоні.

Цей дріб дощу.

Цей шріт пустих вагонів.

 

***

Осипалося все, згубилося у
листі –

Долоня вітру прикриває лик,

Щоби сніги розлук не замели,

І не спалили вогнища барвисті.

 

Причинний день в жіночому
намисті –

Розп’яттям посивілим ковили.

Осипалося все, згубилося у
листі –

Долоня вітру прикриває лик.

 

Загублені морфеми норовисті

Зшиває погляд, наче скіфа
клин.

Ми вже у пережитому були.

Зайди, знайди. Забудь образи
кислі…

Осипалося все, згубилося у
листі.

 

***

В. Баранову

Порожнеча дощів гуркотить

підвіконнями ночі –

Звозять збіжжя осіннє

мої посивілі думки.

Повертаються в пам’ять

ключів журавлиних рядки

І розтрушують пір’я,

що падає слізьми на очі.

 

Заздрість жирна

єхидно пильнує і дрібно
сокоче.

На узбіччі доріг

піджидають проблем будяки.

Порожнеча дощів

гуркотить підвіконнями ночі –

Звозять збіжжя осіннє

мої посивілі думки.

 

А долоням пече: ескулапи,

волхви і пророчі…

Скільки ліній жалю –

не полічено в світі ніким.

Кварти вип’єм до дна

і скуштуєм пісень залюбки –

Стиглі яблука днів

у діжках сподівання
намочені…

Порожнеча дощів

гуркотить підвіконнями ночі.

 

м. Бориспіль на Київщині

 

Прокоментуєте?