І
Ті яблука не зірвані,
Ті яблука, мов сон.
Промовлене «Повір мені»,
Як з темряви клаксон.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи вірить чи не вірити, –
Вирішувать пора:
Гуляє мокрим віником
Вітрище по дворах.
Ті яблука не зірвані,
Висять і не висять.
Від сумніву надмірного
Горить-палає сад.
А гойдалка гойдається –
Робити крок чи ні.
Хтось поглядом прощається
В надвірному вікні.
Ті яблука не зірвані.
Ті яблука, мов сон.
Стою немов над прірвою
В мольберті Пікассо.
***
Стріла жінка осінь у саду
Ще струнку, але сумну і сиву:
«В тебе я нічого не просила
Ні в негоду, ні в гірку нужду.
А тепер в тобі моя пора
Розпачі й невдачі, наче хащі.
То ж прошу – віддай усе
найкраще
Із твого набутого добра».
Зупинилась осінь: «Що ж,
спіши,
Поклади прожите на терези –
Хай вітри потуплять гострі
леза,
Хай зчикрижать, що успіла
зшить.
Неодмінно завжди буде так –
За добро добряча і відплата:
Дні минулі – не празнична
плахта,
А душевні збурення навспак».
Голос птахом пурхав у саду
Трясся листям жовтим на
поліччі:
«Ти пізнала руки чоловічі,
Що відводять смуток і біду?
Хоч на мить була щаслива ти
Ув обіймах і німій розлуці,
У жіночій невимовній муці
Чи змогла себе перемогти?!»
Жінка аж присіла до землі
Листя огнянисто заметалось.
Яблуко зірвалося з гіллі,
Наче щось під серцем обірвалось.
Стріла жінка осінь у саду.
***
У пам’яті, мов сайдаку боліт,
Де стрілами гущавість очерету
–
Сховало літо голосистий слід
І піднялось на крилах
перелетів.
Я поспішав через приціл
рушниці
Орбіту мудрості ватагову
вивчать.
Та зброю зупиняв біля плеча
Мені щораз прощальний окрик
птиці…
Але надвечір… Грім гримить
ще й досі…
Гарячий зблиск над плесом
проячав.
Хтось вистрілив.
Хтось цілив у качат…
А на траву упала осінь.
У пам’яті, мов сайдаку боліт.
***
В тарелю плеса розрядивсь
дуплет –
І бризнули краплини на осоки.
А був у птаха високосним злет,
І був світанок, чистим і
високим.
Прицілу око – і пітьма німа.
Крило лежить, травину
обійнявши.
Світ обертом.
У світі тім – зима.
А тут – содом!
А тут мисливська каша…
Гієнний регіт. Хтось ламає
хмиз.
І непомітно в клопотах вечері,
Як той мисливець втупився униз
І наслуха – кишать у грудях
черви.
В тарелю плеса розрядивсь
дуплет.
***
На пероні бажань
Ти в осінньому платті.
Доокола лежать
Слів обірваних клапті.
Мжичка плечі січе,
Душу ранять образи,
Змій осудливих черг
Підло в душу залазить.
Мов на лезі ножа
День у день сновигаю.
Мені боляче й жаль –
Ти чужа. Я вже знаю…
На пероні бажань.
***
До хвіртки вже вужчою стежка
стає,
Напружує зір причілкове
віконце:
Неначе й незмінним лишалося
сонце,
І хата, і двір, і дитинство
моє.
Дві подруги-вишні навшпиньки
сп’ялись,
А в шибу заглянуть – ніяк не
дістануть.
І шепче шовковиця щемно
листками,
Оте, про що мріялось нами
колись.
І згадок криниця ще нами живе
–
Побачення спрагу водицею
гасить.
Та вже не озветься напруженим
басом
Одноліток батька – старий
журавель.
До хвіртки вже вужчою стежка
стає.
***
Ударять литаври. Запитуєм
«Хто?»
І вже витискаєм з душі, мов з
авто.
Спішим через море проблем і
турбот
Аби не спізнитись!
Щоб бачив… народ…
А там же спочив заповзятий
косар,
Що в спадок лишив нам і поле,
і сад.
Тепер при дорозі лекала трави
Окреслюють профіль його
голови.
Спинюсь, притулюся – і чую
слова
Мені промовляє росою трава.
Повторює їх перепілка й собі.
Бо голос взяла, як знайшов при
горбі…
Відтоді гукає вона «тут я,
тут»
І вторять їй діти, що поруч
ростуть.
А ми чи поглухли, чи часу нема
–
Гукають і просять – усе
задарма.
І зашморгом біль,
І розпачливий тон…
Ударять литаври. Запитуєм:
«Хто?»
ІІ
***
Цей круг. Це коло. Яблуневий
світ
Вогнів купальських – капища
прозорі.
Бажання вишні, як доспілі
зорі,
Я рвав у кошик молодості свій.
«Привіт» – сказала. Одказав
«Привіт!..»
З-під вій шовкових відблиском
узорів.
Цей круг. Це коло. Яблуневий
світ
Вогнів купальських – капища
прозорі.
Плодів планиди і дівочих літ.
Плавба у чарах, як у Чорнім
морі.
Нам навіть місяць заздрив
близькозорий,
Коли безтямно кинулись в політ
–
Цей круг. Це коло. Яблуневий
світ.
***
Живемо так: ні солодко, ні
гірко.
Хмільне – не п’єм, квасного –
не дають.
Довкіл тече словесна каламуть
–
І кожному вливають точну
мірку.
Думок шаблони, наче під
копірку –
(Не чути соловейків у саду!)
Живемо так: ні солодко, ні
гірко.
Хмільне – не п’єм, квасного –
не дають.
Півдулі здач ховаємо в комірку
–
А може з них щось виросте в
маю…
Підшукуєм хороми на краю,
Своєї хати крушачи одвірки.
Живемо так: ні солодко, ні
гірко.
***
Яблуко місяця в кроні
серпневої ночі
Оком миттєвості в зруба душі
загляда:
Що я надбав, що я можу собою
віддать?
Що загубив, а до чого прудкий
і охочий.
Тіні блукають – неначе німі
поторочі:
Руки сплелися дорогою в обрану
даль.
Яблуко місяця в кроні
серпневої ночі
Оком миттєвості в зруба душі
загляда.
Як же зірвать, щоб слізьми
не забризкати очі?
Як же цей скарб та чужинській
орді
не віддать?
Вітер шепоче, у скриню думок
загляда.
Тільки на дні щось причинно
регоче…
Яблуко місяця в кроні
серпневої ночі.
***
У світі гриму і прикрас
Не відгадать, не розпізнати:
Чи шашіль з’їла шули хати,
Чи то розігрується фарс?
Чи пожаліють врешті нас,
Чи зможуть наше нам віддати?
У світі гриму і прикрас
Не відгадать, не розпізнати.
А світ таки про все дізнавсь,
Зірвав лакованості лати:
У дзеркалі – ловкач пихатий,
Що вже й пропив за нас аванс.
У світі гриму і прикрас.
***
Гриби дощу під самі небеса
Зі шляпками проблем і застороги.
Порвалась нитка знаної дороги
–
Ніяка Аріадна не спаса.
А погляд доброзичливця – куса,
Гілки засохлі – заздрісників
роги.
Гриби дощу під самі небеса
Зі шляпками проблем і
застороги.
Не хочеться ж попасти у просак
–
Так находився, що німіють ноги!
Та в кошика чекання і тривоги
Назбирую про тебе чудеса:
Гриби дощу під самі небеса.
***
А ти мене благослови,
Коли ввійду у храм любові.
Налий бажання веселкові
В потири шумовинням вин –
Долонь метелика зловить,
Втопитись в очі загадкові…
А ти мене благослови,
Коли ввійду у храм любові.
Поклич, благаю, позови –
Душа освятиться в обнові,
І я воскресну в тому слові
Золотоликом хоругви.
А ти мене благослови.
***
«З одного боку – ще зелене
літо,
А з другого – вже осінь
золота».
У вітру стежки так і не спитав
–
Тому й не знаю: заздрить чи
радіти.
Листочки щастя встигли
порудіти,
І вигнулись лекалами питань.
«З одного боку – ще зелене
літо,
А з другого – вже осінь
золота».
У погляді твоєму не помітив,
Суниці звуків – відчай
потоптав.
Був колір, світ – а нині
сліпота.
Лиш даленіє у сузір’ї літер:
«З одного боку – ще зелене
літо».
***
Всі розшукують душу свою,
Де в півтемряві блима лампада.
В кут забилась дівчатком…
порада
І межа – на межі на краю.
В Гетсиманськім саду в сітях
юрб
Наші гени витоптує зрада.
Всі розшукують душу свою,
Де в півтемряві блима лампада.
Недолугі волають: «Каюк!…»
Глина лжі підфарбовано пада
Підлабузництвом, наче помада.
І запроданців тіні снують –
Всі розшукують душу свою.
***
То пригорщі полови, то зерна
На наші ріллі розсипають
мляво.
Горять плаття осиротілих мавок
–
Повзе ярами кіптява нудна.
Тікають води в каламуть канав,
Реве гальорка, гидомирне
«Браво!».
То пригорщі полови, то зерна
На наші ріллі розсипають
мляво.
Одвіятись, очиститись сповна!
Але чатують пильні і лукаві,
Щоб виростали плевелами глави.
Владокнязює псевдоновизна –
То пригорщі полови, то зерна.
***
Упирі присмоктавшись до імені
Жлуктять пам’яті праведну
кров.
Лементують – «як мужньо
боровсь…»
І зі стежки – в безодню
колінами.
Поле правди – засіяли мінами,
Слову честі – заскотчили рот.
Упирі присмоктавшись до імені
Жлуктять пам’яті праведну
кров.
Вже й могили з безпам’ятством
зрівняні.
Слід минулого нищить «пророк».
А зівакам – новітній урок –
Цілять ломом плебейства по
тімені
Упирі присмоктавшись до імені.
***
Цей дріб дощу.
Цей шріт пустих вагонів.
І вечір нахромився на ковток.
У грудях біль – хтось вишнею
розтовк
Сльози твоєї сутінки солоні.
Слова води стікають по колоні
І розмокає радощів квиток.
Цей дріб дощу.
Цей шріт пустих вагонів.
І вечір нахромився на ковток.
В долині квітів кольори
перонів
Валіз колеса чавлять, мов
каток.
Промок цей світ, аж до кісток
промок.
Не треба і трудитися Горгоні.
Цей дріб дощу.
Цей шріт пустих вагонів.
***
Осипалося все, згубилося у
листі –
Долоня вітру прикриває лик,
Щоби сніги розлук не замели,
І не спалили вогнища барвисті.
Причинний день в жіночому
намисті –
Розп’яттям посивілим ковили.
Осипалося все, згубилося у
листі –
Долоня вітру прикриває лик.
Загублені морфеми норовисті
Зшиває погляд, наче скіфа
клин.
Ми вже у пережитому були.
Зайди, знайди. Забудь образи
кислі…
Осипалося все, згубилося у
листі.
***
В. Баранову
Порожнеча дощів гуркотить
підвіконнями ночі –
Звозять збіжжя осіннє
мої посивілі думки.
Повертаються в пам’ять
ключів журавлиних рядки
І розтрушують пір’я,
що падає слізьми на очі.
Заздрість жирна
єхидно пильнує і дрібно
сокоче.
На узбіччі доріг
піджидають проблем будяки.
Порожнеча дощів
гуркотить підвіконнями ночі –
Звозять збіжжя осіннє
мої посивілі думки.
А долоням пече: ескулапи,
волхви і пророчі…
Скільки ліній жалю –
не полічено в світі ніким.
Кварти вип’єм до дна
і скуштуєм пісень залюбки –
Стиглі яблука днів
у діжках сподівання
намочені…
Порожнеча дощів
гуркотить підвіконнями ночі.
м. Бориспіль на Київщині