Анатолієві Григоренку 5 червня мало б виповнитися 75. Його
життя було сумбурним і ніби невлаштованим. Хоча майже завжди мав журналістську
працю, видав фантастичний роман
«Запізнілий цвіт валінурії» (у співавторстві з О. Кузьменком), повість «Острів
геніїв», літературні записи відомого лікаря О. Довженка «Возвращаю вас в жизнь»
і «Моё исцеляющее слово», збірку віршів
«Тінь Перуна». Друга збірка поезій («Во храм душі») побачила світ, коли поет
щойно відійшов за обрій…
Зовні здавалося, що він тлів; але внутрішньо – горів. Горів найчастіше саме поезією.
Вона являлася йому то у вигляді різних
ліричних медитацій, присвят, а найчастіше – глибоко філософських сонетів. У них
він виповів себе до дна і відгукнувся на найпекучіші проблеми українського та
світового сьогодення.
Мені довелося мешкати з ним
в одній з кімнат університетського гуртожитку протягом усіх п’яти літ.
Бувало по-різному. Нас навіть разом ледве не відрахували з університету за
єретичну антирадянщину та якісь там інші дрібниці. Він найчастіше гнітився тим,
що його батько згинув на фронтах минулої війни молодшим за нього – студента. А
мати залишилася вдовою в двадцять літ. Його й поховано поруч із її могилою на
«малій» Батьківщині – в селі Плоскому Полтавської області. Місцева школа ту
могилу старанно доглядає, а в одній із
класних кімнат облаштовано його літературний куточок. В іншій кімнаті –
експозиція життя і творчості старшого плосківчанина – Олександра Ковіньки.
Пам’ять про письменників-земляків для жителів Плоского духовно дуже значуща.
Пропоную кілька сонетів Анатолія Григоренка з його збірки
«Во храм душі».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Михайло НАЄНКО
СОНЕТ СПАДКОВОСТІ
Мама і тато… Що, випадок?..
Чи примхи грішної любові?
Але ж тобі краплинка крові
Ними дарована у спадок.
Німі громи в сліпій озлобі
Кудись поділися під ранок,
А ти вже жив, ніби підранок,
В святій матусиній утробі.
В гріховних снах мами і тата
Тебе в гріхах було зачато.
Громи ті згинули кудись.
А народивсь ти вже при Бозі.
Отож, йдучи, в своїй дорозі
Святому Господу молись.
СОНЕТ СВЯТІЙ ТРІЙЦІ
Боги, Боги… Отець і Син, і Дух…
Та – жебраки з простертими руками.
У кожного із нас в душі дрімає Каїн
Собі на радість, брату на біду.
Такий – закон. Така – космічна карма.
Вкраїнонько! Отець і Син, і Дух
Дивуються: куди ідуть-бредуть
Сини твої, запряжені у ярма?
Біжу із раю Божого. Крізь ніч
Втікаю сам од себе. Мчуся пріч
Крізь легіт глупоти, брехні, облуди…
Зрікаюся Богів. Лечу у порожнечу.
Втікаю від людей. Яка ганебна втеча!
Але ж мої Боги – красиві, добрі люди.
СОНЕТ УКРАЇНІ
Моє ти диво пресвятеє.
Вкраїнонько! Життя моє!
Усе, що маєш – не твоє!
Хоча й причин нема на теє.
Яке ж бридке життя твоє,
Кривава рано Прометея,
Сарматсько-скіфська Галілеє,
Крім долі, все у тебе є.
Земля і хліб. До хліба – сало.
Козацька шароварна слава.
В своїй душі – своя тюрма.
Є президент. Народ. Держава.
Шаблюки вигострене жало.
Лиш… Талану в тебе нема.
СОНЕТ МИТІ
Стоять дві тисячі століть.
На них – хрестом! – стоїть Голгофа.
Мов одурманена пройдоха.
І тінь чиясь на ній дрижить.
Стара двотисячна епоха
Розхристано кудись летить…
Я жив, щоб зупинити мить
І розпізнать її хоч трохи.
Не зупинив. Не бачив миті.
Натомість так несамовито
У небі збурились громи.
Я доживаю дні останні
І клякну знаком запитання:
«О Господе! А хто ж єсмь ми?»
СОНЕТ ГОРИЦВІТУ
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла.
Т.
ШЕВЧЕНКО
Прощаючись, прошу тебе – прости!
Знімій сльозою у німій покорі.
Любові нашої алмазні меркнуть зорі
У небі перламутровім. Нести
Не сила цей тягар, це невигойне горе.
До берега чийого побрести?
Хистких надій розведені мости
Палають на вітрах: синиця палить море.
Минулося… Було, як не було.
Блудливим димом в небо загуло.
Тож звідки ця печаль? Цей біль нестерпний звідки?
Шал почуттів? Страждань пекельний шал?
…На стежці тій, якою ти прийшла,
Засіявсь горицвіт – пожежна квітка.