Я винен в тому, що не винен

204

ВИПРОБУВАННЯ

По вуха в скверні і брехні,

На вигляд горді і безстрашні,

Вожді ведуть в грядущі дні,

Націлені у дні вчорашні.

Куди не глянь, куди не стань,

Все продано безповоротно, –

Ми, діти збурень і повстань,

Вчорашнє місимо болото.

Коли все буде так, як є,

Не буде так, як має бути,

І ворон часу заклює

У снах народжене майбутнє.

Коли візьмемо в день новий

Те, що кишма кишить сьогодні,

Тоді підем крізь чорторий

До історичної безодні.

Чорти в пориві до мети

Гнуздають гасла благородні

І страшно тішаться чорти,

Як проти світла з чорноти

Йдуть з ними гнані і голодні

До історичної безодні.

 

***

Вмів любити. Але не годив нікому.

Вперто вірив у дух непокори.

Підсвідомо свою історичну втому

Переніс у позначені тугою твори.

Не хотів до одного знаменника

Зводить помисли, часом роздерті.

Тому що справжнє життя письменника

Починається лише після смерті.

 

НАД ВІРШАМИ КАТЕРИНИ
ВОЛОШИНОЇ

Зірко, за мною стеж,

Зірко, мені світи,

Поки у світі без меж

Я буду у снах іти.

Солодко або гірко,

Любий цей світ мені,

Світи, непогасна зірко,

І наяву, і в сні!

Поки розвітрює вітер

Прип’яту у Прип’ять біду,

Думи мої, як віти

У Гетсиманськім саду.

Хочеться закричати,

В зоряне плесо втекти.

Груди твої, як дівчата,

Яким до зірок рости.

Ніжність стоїть на варті,

Як душа на межі прозрінь.

Слова злотоцінні варті

Жити в полоні промінь.

В лабетах теплих оказій

Тане останній лід.

Зорі з небесних фантазій

В реальний падають світ.

Зорі – волошки в житі,

Сповита любов’ю краса.

Ніжні слова незужиті 

Рвуться у небеса.

Задивляюсь на зірку високу,

Що моргає мені з небес,

Безсонний із цього боку

Я з іншого бачу тебе.

 

***

Друзі мого дитинства – джмелі

як посланці моєї землі

мед збирають на чебреці,

заклопотані й строгі,

немов ченці.

 

ОСІННІ МОТИВИ

Сонячні переблиски

в осінньому жовтому листі,

в дерев посмутнілих кронах,

як у королівських коронах,

сонячні переблиски…

А сонце хилиться низько

І до серця тулиться близько.

І відсвіти сонця грають

в пожовклій траві,

і світлі думки оживають

в осінній моїй голові.

***

Око сонця рятівне,

всевидюще око

якраз восени мене

пронизує глибоко,

пронизує втомлений світ,

будить чуття гарячі,

аби я на схилку літ

святковішим

світ побачив,

аби у згасаючі дні,

швидкі й невблаганні,

наново світ мені

відкрився

в осіннім сіянні.

 

2010 р.

 

ТВОРЧІСТЬ

Білі птахи ячали

На дубовім столі,

Неба зоряна чара

Колихалась в імлі.

Крізь віків круговерті

Голос предка лунав:

Бачиш чару безсмертя!

Можеш випить до дна.

Але пахла травою

Ніч, як терен, терпка,

Стіл мій був то труною,

То крилом літака.

Стіл хитався, мов палуба,

І мов крига – німів,

Бігли букви і падали,

Як солдати в огні.

Але пахла травою

Ніч, як терен, терпка.

Всесвіт над головою

Протікав,

як ріка.

 

***

Коли я не встигну зробити

свій останній крок,

то дорога до щастя

буде довша на один крок.

Коли я зникну

за відміряною мені межею,

то на один горбик

побільшає на землі.

Але

якщо знайдеться добра душа

і на тому горбку посадить квіти,

то на світі –

неждано-негадано! –

в один прекрасний день

буде більше квітів.

 

***

Закорінення в спадок

Попередників роду –

Давній привід нападок

Кочового народу.

Закорінення в битви,

Що віки сколихнули –

То частина молитви,

Яку ми не забули.

Закорінення в пісню,

В надра вічного слова –

Суще нині і прісно,

І грядущих основа.

Закорінення в право,

Споконвік Богом дане –

Цим живе наша справа

Й поклик рвати кайдани.

Закорінення в поле,

В рідну батьківську хату –

Не відпустить ніколи

В світ наруги й диктату.

Закорінення в долю,

Що спіткали предтечі –

Йти безстрашно за волю

В зловорожі хуртечі…

Закорінення в Канів,

В віщий клич заповіту –

З нами в безвість не кане

Правда нашого світу.

Закорінення в землю

Під опікою неба, –

Я життя не приємлю,

Україно, без тебе.

 

8 серпня 2009 р.

Крим

 

ПЕРЕСТОРОГА

Я знаю цих людей вже сотні й сотні літ:

вони вважають, що лиш їм належить світ.

Від виднокруга і до виднокруга –

вони – господарі, а ми прислуга.

Я часом думаю, чи варто жити,

аби із фарисеями дружити,

які навчилися приймати пози

верховних вседержителів

і видавать себе за небожителів,

по вуха утопаючих в багні.

Навчилися творить прогнози, як погрози,

щоб ми корилися й тремтіли день при дні,

щоб ми зреклись духовних верховин

й повірили в облудний Третій Рим.

У них одне на мислі за усіх пригод –

вони над нами обраний народ,

ми – другорядні. І настане час,

як скажуть нам: – Нема й не буде вас!

Ви зватися народом замалі,

не треба вам ні мови, ні землі,

ні солов’їв, ні сонця в високóсті,

бо нам належить тут життєвий простір,

від виднокруга і до виднокруга

лиш ми – господарі, а ви – прислуга…

Та постривайте! Вічні крадії,

що звикли поглинать чужі краї,

вертайтеся туди, де вас нема,

де віковічна завалилася тюрма,

де вже китаєць вріс, як самосій,

і почувається в тайзі як свій.

Вертайтеся у свій барложий дім,

інакше вразить вас Господній грім

і ви покотитесь до часу, до пори,

немов каміння із високої гори,

в тартарари.

 

2003 р.

 

Я ВИНЕН В ТОМУ, ЩО НЕ
ВИНЕН…

Я винен в тім, що я не злодій

І через те не мільйонер,

І не спадлючений добродій,

Що з ближнього три шкури здер.

Я винен в тім, що був не з шефом,

Хто славив правду до небес,

А потайсвіту жив ґешефтом

І мав злодійський інтерес.

Я винен в тому, бляха-муха,

Що переміг тотальний страх

І взявсь творить основи Руху,

Щоб вийти на державний шлях.

Я винен в тім, що рідні лежні

У снах являють власну суть

І лежма будуть незалежні,

Допоки їх не понесуть.

Я винен в тім, що вірив брату,

А він поводиться, як хан,

Щоб поселити в нашу хату

Свій євразійський балаган.

Я винен в тім, що Богом дане

Сприймається, як смертний гріх.

Брат зняв із рук моїх кайдани,

Щоб одягнуть на душу їх.

Я винен в тім, що смів і смію

Творити свій державний дім.

В Союзі бачив я Росію

І знав: Союз – це псевдонім.

Я винен в тому, що не зрушу

З того шляху, який обрав,

І мову не продам, як душу,

Хто б скільки срібних не давав.

Я винен в тому, що не винен,

Коли гнуздав шалені дні.

Весь вік себе тримать повинен

У мирний час, як на війні.

 

БІДА

Одночасно і «за!», і «проти!»,

За прямойдуче, і за кругойдуче

Виступають відомі лжепатріоти

атакуюче і рішуче.

На рівні влади і поза владою,

немов якийсь демон посіяв трутизну,

вражені люди страшною вадою –

живучим синдромом ідіотизму.

До обіду – одне, по обіді – інше,

а на застіллях – жувальне пожвавлення.

Невже заповів Україні Всевишній

будувати державу через

роздержавлення?!

Продали ледь не всі стратегічні об’єкти,

поздавали позиції Великого Руху.

А тепер грошовиті підступні суб’єкти

пхають руки брудні в сфери Духу.

– То як врятувати нашу Вітчизну

від тотального ідіотизму?

І що йому виставить насупроти?

– Хвороби цієї не побороти,

поки поряд панують духовні банкроти,

що люблять нашу Вітчизну

в золотому осяянні пупоцентризму

та й захланно шукають і тут, і здаля

на нашій землі золоте теля.

 

***

Скупані в зорянім молоці,

Діти Чумацького Шляху,

Катастрофи своєї творці

Йдуть без сорому і без страху.

Звіздарі, краснобаї, митці,

Закопавши у землю таланти,

За крайнебо ідуть, як Атланти,

Щоб там вийти… на манівці.

Линуть вигуки істеричні,

Гаснуть відблиски зір на лиці.

Сум і сутінки історичні –

Знайомі давно манівці,

Де буйним чортополохом

Проросла не одна епоха.

 

І ЗНОВУ ВИНЕН БЕЗ
ПРИЧИНИ…

Я винен, що в тюрмі народів

Не вмер, як перші бунтарі.

Зате рвонув навстріч свободі,

Що засвітилась на зорі.

Я винен в тім, що був незгоден

Летіть за вітром, як листок,

І ждать безхмарної погоди

Не міг у вихорі думок.

Я винен, що за крок до драми

Не розпізнав облудних слів,

Які дзвеніли солов’ями,

А я од слів осоловів.

Я винен в тім, що лжепророки

Пообіцяли людям рай,

Щоб легше у пекельні роки

Пограбувать вишневий край.

Я винен в тому, аналітик,

Що йшов незмінно по прямій,

А мій дружок, шахрай-політик,

Ширяв під куполом, як Вій.

Я винен в тім, що нас за ґоїв

Тримає ложний філантроп,

А я тому, що він накоїв,

Не зміг сказать завчасу: «Стоп!»

Я винен в тому, що бандота

Безкарно бреше день і ніч.

А я брехні закрити рота

Не зміг в безодні протиріч.

Я винен в тім, що вірю в мрію,

Що в небо рвусь, зламавши кліть.

А той, хто вірить лиш в Росію,

Проґавив буйний біг століть.

Я винен в тім, що вічні в’язні

Не бачать волі вище грат,

І в тім, що жити зобов’язаний,

Аби не йшов на брата – брат.

 

***

Поетом бути – йти на ешафот,

Щодня іти, не знаючи пощади,

Поетом бути – вірити в народ

І знать: сучасник ти його й нащадок.

Але коли поетів ешафот –

То блазня кін на ярмарку епохи,

Його почує тільки той народ,

Кому пророків заміняють скоморохи.

 

ЩЕ ТАНЦЮЮТЬ…

Поки під сонцем земля обертається

навколо своєї старої осі,

добра людина всякчас усміхається –

танцюють усі.

Дорослі танцюють і діти,

і грішні, і янголи на небесі,

допоки земля не зійшла з орбіти,

танцюють усі.

Квіти танцюють у чистому полі,

коні правічні іржуть у вівсі,

гарцюють одягнені й голі –

танцюють усі.

Єднаються в дружньому танці

звірі великі і люди малі,

сонячні протуберанці

танцюючи мчать до землі.

В кружлянні чарівнім мужніють діти,

молодшають праведні бабусі.

Поки земля у межах своєї орбіти,

танцюють усі.

І поки під сонцем земля обертається,

тримається чіпко старої осі,

все людство всякчас усміхається –

танцюють усі!

Щиро радіють дорослі і діти,

світлій радості стриму нема.

А зіскочить Земля зі своєї орбіти –

запанує всесвітня пітьма.

 

НЕБЕЗПЕЧНО БУТИ
ЛЮДИНОЮ

Дивні-предивні житейські науки

Нав’язує час безборонній душі:

– Уклінно схиляйся до ніг падлюки,

Тоді і до тебе прийдуть бариші!

Пояснень шукаю. Дошукуюсь бренної суті.

Чом янгол покірно прислужує сатані?

На все ціни ростуть в часи вольні, розкуті,

А совість згасає і падає у ціні.

Все гучніш професійні шахраї і бандюги

Обіцяють одуреним райські дні.

Серце ниє в пекельних лещатах туги,

А розум дрімає в солодких обіймах брехні.

В драматичні часи, поглумившись над нами,

Самозвані вожді нині стали панами,

Плюндрувать Україну і далі раді.

А новітні творці української драми

Діють з ними гуртом у привласненій Раді.

Нагору поперли чужинці лавиною,

А внизу поміж  нашими
– люта гризня…

Вже ми так доборолись ріднею єдиною,

Що й важко збагнути, чия де рідня.

Але видно, що бути й лишитись людиною –

То є небезпечно й серед білого дня.

Опинилась людина в суспільній ніші,

В якій розчинились добро і зло.

Були вже часи набагато страшніші,

Але ганебніших ще не було.

 

29 жовтня 2008 р.

м. Київ

 

Редакція УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу Петра
Осадчука з нагоди його 75-річчя.

Хай здоровиться і пишеться! Творчої наснаги, невтомності і міцного
здоров’я, шановний Петре Іллічу!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!