Я все сказав, і смолоскипами колись мої палатимуть слова

544

…КДБ досить швидко підняло у статусі Миколу Холодного, присвоївши найпочесніше натоді звання – ворог народу. 16 і 25 лютого 1972 р. Управління Комітету державної безпеки при Раді Міністрів Української РСР по Київській області надіслало на адресу Інституту літератури АН УРСР дві вимоги «переглянути та дати рецензії» на твори Миколи Холодного. Серед них обидва рази згадується збірка «Крик з могили». І ось якою була відповідь академічного інституту: «М. Холодний вважає себе представником сучасної української поезії. Насправді ж його вірші нічого спільного з поезією не мають. Писанина Холодного позбавлена будь-якої поетичної вартості. Ознайомлення зі збіркою дає підстави говорити лише про ідейно-політичне спрямування віршових вправ автора. Збірка «Крик з могили» має виразне антинародне, антирадянське спрямування, яке виявляється в наклепах на наш лад, народ, його культуру, політику Комуністичної партії і Радянського Уряду.Багато місця в збірці посідають злобні випади проти національної політики Комуністичної партії і дружби радянських народів. М. Холодний у своїх віршах виявляє повне несприйняття радянського способу життя, виношує бредові ідеї помсти трудящим за їх відданість соціалістичній Вітчизні, збройного повстання проти існуючого ладу (вірші «Я іноземець поміж вами», «На могилі Шевченка», «Нація» та ін)».
Донос з Інституту літератури був підписаний 21.2.1972 р. старшим науковим співробітником А.О. Ковтуненком.
(З книжки Георгія Бурсова «МИКОЛА ХОЛОДНИЙ: публіцистичний портрет-мозаїка»)
 
СТУСОЛЮБИ
Орачі обсіли Стуса,
кожен другий – друг.
Значно легше мати вуса,
аніж перти плуг.
Фарисей, немов коралі,
збереже листи.
Це простіш, як на Уралі
у землі гнисти.
А якби поет, до речі,
взяв та і ожив –
поховалися б на печі,
хто за ним тужив.
Бо Василь би нам повідав,
хто і як орав;
по яких шинках обідав,
коли Стус вмирав;
хто протер тюремні мати
з ним через стіну;
скільки бігло рятувати,
як волав: «Тону!»
Жовтий дим шугає в труби.
Тепло на печі.
Стусознавці, стусолюби,
стусокопачі…
 
08.04.93
 
КОЛОРАДСЬКІ ЖУКИ
Немало отрути ковтаєте,
і дихати вам не дає.
Та впевнено досі літаєте,
бо знаєте: безліч вас є.
А мертвими треба прикинутись,
то зміните колір одеж.
Щоб дружно опісля прокинутись
і взятися знову за те ж.
Рвоне достроково реактор –
і хтось достроково впаде.
Та в полі співатиме трактор,
бо рій ваш над вухом гуде.
Цвірчать цвіркуни аж до поту
про бульби прискорений ріст…
Ненавиджу вашу підлоту,
на мертвий поглянувши лист.
І скільки труїти вас мушу
у бруді від п’ят і до вій,
та вас припадає на душу,
неначе на хлопця повій.
Скептично вже кривлячи рота,
дядьки витирають лоби.
Я знаю, що марна робота,
що краще піти по гриби.
Бо лазите, ніби в повидлі,
в отруті з моєї руки.
Коли ж ви подохнете, підлі, –
скажіть, колорадські жуки?
 
Остер, 1988 р.
 
КАЯТТЯ
Німців, японців боров я,
Сталіну члена дрочив.
Книг про духовне здоров`я
Дев`ять мішків настрочив.
Дача. Машина. Собака.
І ветеранська медаль.
Жінка. Бензину півбака.
Очі, націлені в даль.
Жив і не мав заковики.
Раптом – забилась сеча.
Ліки – ви чуєте? – ліки!
Дайте пігулку хоча.
Ліфтом піднявся угору.
Люди, рятуйте з біди.
Радять: «Проскоч до собору
і на коліна впади».
Вдома ні слова нікому.
Внучка до щік прилипа.
Ніби колись до парткому,
Зараз біжу до попа.
В димом обкуреній масі
чую старече «кахи».
Сивий полковник у рясі
чемно нотує гріхи.
Чому тинявсь по столиці,
а не вирощував хліб.
Скільки у Сосо з полиці
премій державних загріб.
Злочини скоював карні –
все викладай, не крути.
З ким у кремлівській лікарні
в карти прогулював ти?
Водить отець самописа.
Чхають надворі осли.
З церкви, мов битого лиса,
ноги мене понесли.

  1. 02. 94

 
ГОНЧАР
(із циклу «Іконостас»)
 
Мешкає у моєму містечку Іван Гончар.
Кажуть, під час окупації глушив німцям рибу.
 
Глини не торкався ти руками.
Просто, таке пізвище хтось дав.
Був я молодий тоді роками.
З Майстром познайомився, гадав.
Ти не той, що в поле тіг мотику
за спасибі та води ковток.
І не той, що партіі у пику
кинув, наче каменя, квиток.
Я ще сплю, а ти скрипиш протезом.
Хто зустріне – дума, ветеран.
І різне по серцю мені лезом,
як згадаю кров батьківських ран.
Розкажи: оті танкістські брюки
десь купив чи, може, сам пошив?
Кажуть, що накрились твої руки,
коли німцям рибу ти глушив.
Вже до України, як до мами,
по кривавій квапишся росі.
Поділись, як плавав за сомами
і які ловились карасі?
Й досі ще на березі знаходимо
кісточки з німецької юхи.
Однією вулицею ходимо.
Тільки різні, Йване, в нас шляхи.
08.03.93
УКРАЇНА
Люблена-перелюблена,
синочками гвалтована,
багнетом приголублена –
хто вона, що вона?
 
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, –
хто вона, що вона?
 
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька наче літечко, –
хто вона, що вона?
 
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого –
хто вона, що вона?
 
Так що ж мовчите, герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
 
Маскуйтеся в сяючий морок –
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперк горла вам стане!
1960 р.
 
***
Шестирічній Оксані Немирович
 
Минають дні, минають ночі,
і ми минаємо потроху,
мов передбачення пророчі,
мов стріхи в атомну епоху.
Оксанко-світку, долюби
за нас, відспіваних дочасно.
І з нас страждальців не роби,
що ми розсіялися рясно
по всіх світах. І не клени,
що душі в попіл поховали.
Вони воскреснуть ще! Вони
Відіб`ють москалів навали.
Оксанко, щастя он твоє
майнуло в вишитій сорочці.
Лови його, допоки є.
Літа для цього приуроч ці.
А нас нема. Є тільки мода
вживати слів про те, що є ми.
Висять на шиї, мов колода,
козакофільські теореми.
Але прости й за те без прощі,
що з майбуття тікають люди,
лиш наші безголові мощі
летять туди, напнувши груди.
1962 р.
 
***
Пахне небо ліками Коротича.
Пахнуть перса пальцями Драча.
Пахне Сингаївському у родича
самогоном дідова сеча.
Пахнуть вірші маками та вербами,
а на вербах пахнуть асигнації.
У непосидящого трудящого
пахнуть димом з печі облігації.
Пахне Вінграновський сивим бардом.
Всі пісні пропахли буряками.
Пахне Де Васильович більярдом.
 
А в повітрі пахне Соловками.
 
1964 р.
 
МОВА
Ти для мене розбиті ночви,
що й спалити тебе не жаль.
Білодідові в тебе очі,
Зуби Алли Коваль.
Чорний крук над тобою кряче
(круки вчасно всі нагороджені).
А в тобі, в гуртожитку неначе,
поселились скопці природжені.
Вигляда закордонним гостем
у столиці туземець Петро.
Поспішає сховатись в метро,
де немовби чекаєш когось ти.
Все так мудро, мов до ювілею:
і нема тебе, й ніби є.
Доживаєте Ви під землею
за що, мамо, життя своє?
Я не відаю, вже там які є ви,
Адже б’ють Вас камінням з пращ.
Мо, й не зле у метро Вам у Києві,
але на Україні – кращ.
 
Згурівка, 1966 р.
 
***
Зацькований цілую п`яти з Рязані Сергієві
всохлу поезії дійку обвиваю вужем
друзі якщо впізнаєте мене на вулиці
в Києві
вдарте будь ласка під ліву лопатку ножем
 
Піщаний Брід, 1967 р.
 
ВАСИЛЮ СТУСУ
У серпні 1968 року він з кандидатом хімічних наук
Леонідом Селезненком відвідав мене в Київській
обласній лікарні. Я, забинтований, у лікарняному сквері читав йому цього вірша, а Льоня знімав нас
кінокамерою.
Узимку 1972 року я почув цей твір з його вуст з-за
стіни сусідньої камери…
 
Нові вершини крупним планом
після Коротича берем.
Ти був поето-кочегаром,
а я – поето-свинарем.
І маєш цифру офіційну,
скількох устиг уже узуть.
Мене ж дівки в операційну,
немов до Господа, везуть.
Прийшовся вухові по суті
удар кінського копита.
Бо поталанило не чути,
що хтось про смерть твою пита.
Між двох світів стоїш в лікарні,
як той Бажан колись в УРЕ.
А ті світи обидва гарні.
Й не знаєш, котрий забере.
Та тільки хай тобі до вусів
сира пригорнеться земля –
і завтра буде в тебе друзів,
як в Симоненка Василя…
Бабин Яр, 1968 р.
 
ЗАПОВІТ
Як умру, то поховайте…
здається Шевченко
 
Звела б горілка мене в гріб,
Неначе зайвий шмат утилю, –
Замість хреста півлітру ви б
Мені вкопали на могилі.
Щоб веселіше я варився
В смолі з братами по перу.
ТА ЩЕ Я, ЩЕ НЕ НАРОДИВСЯ –
Я НАРОДЖУСЬ, КОЛИ ПОМРУ.
Я той, що в шахи грав ногами
І рідну матір народив.
Ділився хлібом з ворогами,
Як друзів Бог відгородив.
Мені язик затисли в двері.
Та не покинув я співати.
Хоч на таємній хтось вечері
Мене з вас має цілувати.
Я перерізав сонцю горло,
Аби не бачити вкраїнців.
На них натрапив я мов Поло
Колись у джунглях на індійців.
Мій дід шукав якісь підкови.
А я, вогню набравши в рот,
Лечу один у літакові,
З якого вистрибнув пілот.
1968 р.
ОБРИ
Відпливає від вас мій човен
без весла, проти течії.
Самоїди ви, спини чиї
приросли назавжди до жорен.
Вас під шкло б у музей покласти,
де нам радісно смерть козиря.
Та немов педерасти
Оточили ви Кобзаря.
З Катерин приміряєте коси.
А живи він у ці роки,
ви б на нього писали доноси
і боялись подати б руки.
Ви загинете, аки обри.
І не буде до вас мені діла.
Я чужий вам. Хоч я від кобри
отієї, що й вас породила.
1970 р.
 
 
ПЕРЕМОГА З БЛЯШАНКОЮ
У РУЦІ
За тих ми вмерли, що живуть за нас.
І мертві ми вернулися додому,
щоб пурпурові квіти паперові
десь там, вгорі нам пахли повсякчас.
Каліка, своєчасно що не ліг в сиру,
в літературу перебіг з окопу
і тицяє у вічі друзям по перу
ногою, котру втратив біля Чопу.
І хай він нині патетично ратує
про перемогу в золотих погонах –
вона ж, закутана в шинелю латану
збирала мідяки в ваґонах.
1957 р.
 
ПОВЕРНЕННЯ
Верніть-но до найближчого гудка
мені мене, що знищувався планово.
Від першого і до останнього рядка
віднині жити починаю наново.
Одні скосили, інші загребли.
Посохлі стебла
слів отара лиже.
 
Народе мій! Я – віть в твоїм стеблі.
Чия коса нам горло переріже?
1958 р.
 
СЛІПЦІ
(майже за Брейгелем)
– Є то біле, – кажуть їм на чорне.
І вони повторюють: – Авжеж. –
А яка образа їх огорне,
коли їх незрячими назвеш!
До поводирів немов прикуті,
втратили відмінність дня і ночі.
Люди, не просіть мене – по суті.
Люди, перевірте свої очі.
1959 р.
 
ДАВИТЬ
Руки уранці мию –
ззаду щось давить за шию.
Вже і в готелі ночую –
душить ще дужче, чую.
В льосі сховаюся навіть –
давить.
Кинув прогулянки лижні.
В дверях принишкнув шашіль.
Давить мене два тижні
кашель.
1959 р.
 
***
Я програю
голову в карти свою.
Ні, то не карти!
То тільки жарти
в життя на краю.
Гей, гравці!
Товптеся в коло ви!
Швидше! Та швидше ж!
Я вас чекаю.
Киньте в борщ мою голову –
я до вас на обід завітаю!
1961 р.
 
КРИК З МОГИЛИ
Поклонився я Вашій могилі,
а не знаю, чи Ви це, чи ні,
бо трава ані слова на брилі
не дає прочитати мені.
Тут вона висівалась роками,
письменам щоб зв`язати вуста.
Я її вириваю руками,
а вона вироста й вироста…
Щоб не брати на плечі мороку,
за людськими я б спинами зник.
Та не встигну ступити півкроку –
чую, батьку, з могили Ваш крик.
Ніч розвішує чорну пряжу,
замовкають пташок голоси…
Я по цвинтарю рачки лажу
і шукаю, шукаю коси.
Підпирає клубок до горла,
я у розпачі лікті гризу.
А позаду стоїть патріота
і пуска елегійно сльозу.
І ніколи німа Ваша хата
вже до сонця очей не зведе.
Заблукають до неї телята,
то знічев`я свиня забреде.
То міщанство розвіша купальники
і спокійно в траві загоря.
До могили пливуть шанувальники.
Й ні одного тобі косаря!
1961 р.
 
РОЗМОВА ПОЕТА
З САМИМ СОБОЮ
(Із поеми «В казематі»)
Якщо мої зуби, садистами вибиті,
становлять фундамент для дачі дантисту,
якщо я до себе нашіптую, нібито
удруге з`явлюсь поколінь через двісті,
якщо кошеня кругозору відвертого
втікає від зграї досвідчених псів,
якщо на майдані розстрілюють мертвого,
щоб він до живих у тролейбус не сів, –
то щастям були б нам ці речі негожі,
як щастям є сифіліс хворим на рак,
не спритні якби щастєтворці захожі,
які «ощасливлюють» так нас і сяк…
Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози –
вугілля, пшениця і масло їм снилися.
Вони підібрали тебе при дорозі,
а ми, як і завше, на торг запізнилися…
Вони тобі Марксом зав`язують очі,
щоб вічно за їхнюю руку трималася.
А ти їм співаєш пісень до опівночі,
а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося.
Ти знаєш, ще трохи – й хіба лиш для пензлів
тебе десь згадають, як дівку Мілоську.
 
До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів,
крокує відро мого синього мозку.
 
1961р.
 
***
В чиїх вертепах тільки ми й не грали
отак, в сірка позичивши очей!
А чи хоч раз собою ми бували,
чужі костюми скинувши з плечей?
Ми надто добрі – хоч дери з нас лико.
Усім в нас шлях на покуть, як богам.
Навіть труни Шевченкової віко
ми віддали на хату ворогам.
І хто не знав братів своїх моралі
під мішурою культівської пудри,
той зна мораль морозів на Уралі
і калорійність моху серед тундри.
Сьогодні бром він мовчки попива.
А взяв би й запитав хоч на півслова:
куди веде дорога стовпова,
де всі стовпи попиляно на дрова?
1961 р.
 
***
Чумацького воза вкрали у вірші поети,
могилу Шевченкову обернуло на стійло стадо.
Мощі свої розсилаю на аукціони в газети.
Я – останній грек у тобі, степова Елладо!
Вибач мені, що я народився після того,
як ти померла.
Вибач мені, що я марно шукаю твої сліди.
З льоху в Суботові, в який ти себе заперла
над трупом моїм зійди.
1961р.
 
***
Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п’ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б`ють.
Сьогодні гвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні зникають нації –
а світ очманів на футболі.
Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.
Сьогодні жива колекція
побільша по той бік грат.
Сьогодні у клубі лекція:
«Людина людині – брат».
1961 р.
 
КІНЬ У КИЄВІ
Ти тут почуваєшся гостем,
вивозиш сміття за місто.
А рідний твій брат у колгоспі
запрігся в хомут урочисто.
А ще ж і на шахтах є ти,
і в Комі тягаєш ліси.
І мусять мажорно поети
співати, що ти єси.
Що рівень життя твій вища
і ширша, мовляв, хода.
Тим часом твої пасовища
чимдуж заливає вода.
І хай відімреш ти чи вимреш –
є догляд і нагляд є.
Лише поклянися, що віриш
у світле майбутнє своє.
І вже тобі кращу роботу
і стайню таку, що аж!
Ба, навіть з тобою в суботу
відвідають спільно пляж.
Прилюдно поріжуть булку,
поділять з тобою вдвох.
 
Про себе ж плекатимуть думку,
якби ти пошвидше здох.
1961 р.
 
ТРАГЕДІЯ НА 2 ДІЇ
Романа кастрували на столі,
щоб він не міг життя нове зачати.
Щоб не грішили хлопчики малі
і на гріхи не спокусив дівчати.
Він рук не мав. Вони були тут марні.
Легень не мав, щоб вигукнути:
«А-а-ай!»
 
Роман лежав не на столі в лікарні,
а в цензора, що пив цейлонський чай.
1962 р.
 
***
А в ровесниць моїх на Стягайливці
волошки зацвіли під очима.
І повісилась, кажуть, корова
на тополі у дядька Трохима.
Люди хваляться: «Маєм лікарню.
Є де вмерти. Зробити аборт»,
Тридцять восьмий мільйон,
мов покараний,
увесь час вилітає за борт.
Є чим їздить по хліб у столицю.
Є свій суд, а колись не було.
 
От би ще і свою в`язницю!
Адже містом стає село.
1963 р.
 
БАЛАДА
ПРО ЧОРНУ ПТИЦЮ
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок.
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
Аж це полудня`дного
чорна птиця повисла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
– Чи ви тута живі ще? –
Куля у відповідь засвистала –
впала птиця на попелище.
А на тім попелищі рушницю
опустив чоловік.
Він застрелену птицю
до дітей приволік.
Наказав їм її зварити.
На вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була.
1963 р.
 
 
***
Дядько має заводи й фабрики
і постійну в селі прописку.
Лиш не має чим дядько взимку
годувати нещасну Лиску.
З чотирьох похитнулася Лиска,
покотилися очі високо.
Ой об`їздила тітка Пріська
ветcпеців до найдальшого виселку.
Дядько був не сформований партою.
Він відходив, мов стиль рококо.
ВЕСЬ НАРОД ЛЮБИВ РІДНУ
ПАРТІЮ
ДЯДЬКО ВПЕРТО ЛЮБИВ МОЛОКО.
Він щоденно в гною копався.
Не хотів вечорами на збори йти.
В дерев`яному цебрі купався,
коли інші купалися в золоті.
Ну, а тут ще оця корова.
Хтось казав:
«Переходь до кози».
Він на те не промовив ні слова
і останні кришив гарбузи.
Та від них відверталась вона,
мов просила:
«Не треба. Не треба»,
Дядько ставив спецям вина.
Тітка руки здіймала до неба.
А спеці приїздили незблизька.
А надворі шугала віхола.
Ой, отак не одна вже Лиска
з ветспецями від дядька поїхала.
І нарешті прийшла межа:
дядько об землю брязнув цебра
і сунув за халяву ножа
так, наче під власні ребра.
А як місяць ступив на кладку –
над проваллям сполохані зябліки
попрощались з коровою дядька,
котрий має заводи й фабрики.
 
1963 р.
 
СОНЯЧНІ ЗАЙЧИКИ
Василеві Симоненку
 
Я все сказав, і смолоскипами
Колись мої палатимуть слова.
І молода бджола бринітиме над липами,
І сивий дощ проллється на жнива…
Коли царям набриднуть звуки кайла,
Негода зайчик сонячний пошле.
І той, що вбив Грушевського Михайла,
На сцену вийде в одязі Мішле.
Мій рот кравці не повністю зашили,
Він і по смерті єресь промовля.
Бо руки ті, які мене душили,
Уже наївне бавлять немовля.
У небо вмурували ви труну,
Та крил моїх не копирсайте пір`я,
Планета я, болід, чи шмат сузір`я,
Чи плуг, що не освоїв цілину.
Співці відзнак чекатимуть отарами,
Я ж кам`янітиму в тривозі,
Коли до мене будете летіть Ікарами,
Згоряючи на півдорозі.
16.12.63
 
СОБАКИ
«Провадиться перереєстрація паспортів на собак».
Із оголошення
 
Собаки в місті мають паспорти.
Собак на дачах бачу поза містом.
У цих собак збудовані роти
сучасно і за формою, й за змістом.
Вони навчені гавкати по-хатньому.
Війна з вовками – то не їхня тема.
Канарці усміхаються по-братньому,
у спів її вслухаючись дотемна.
Собаки мають грамоти й медалі.
І нападають тільки за командою.
Невчених псів стає все менш дедалі.
Кому цікаво жити під верандою?
Собаки в місті з почестями мруть.
Собача слава в їхньому роду є.
Собак вночі до тюрем не беруть,
як тих беруть, хто їх щодня годує.
А наша слава впала на порогах.
Пішла від нас десятою дорогою.
Сидять собаки у лискучих «Волгах»,
а мої друзі десь сидять за Волгою.
Хай буде ж славен український лоб,
яким з-під чобота ми так чудово бачимо.
Стоїть безпашпортний за хлібом
хлібороб,
стоїть і заздрить він життю собачому.
Київ, 1964 р.
 
МОНОЛОГ
МАНОЛІСА ГЛЕЗОСА
Краю мій, воскрешений із попелу,
не для гвалту, а глаголу для
я повстав з туманного Акрополю,
щоб тебе не вибили з сідла.
Греціє! Здається, ген відколи
Римської імперії нема –
та дітей рабами роблять школи
й твій же син хребта тобі лама.
Зникли де Антеїв славні діти?
З хлібом сіль несуть на рушниках.
Де твої поділись неофіти?
Дихають ураном в рудниках.
Та Гомером – вічная Еллада.
Тільки ж де Гомер? Нема Гомера.
Відтепер його новітня влада
За лояльність вибрала на мера.
1964 р.
 
ВМИРАЮТЬ ПОЕТИ
На смерть В. Сосюри
 
Вмирають поети в душі,
а потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поету копають яму.
Коли – знає тільки він сам.
В поезії – білі плями,
ще більше на серці плям.
Неначе потрапив не в свій город,
Нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
І Хорол-ріка не та.
Поетів вивчають діти.
І слідчі десь цілу ніч.
І мертві поетам квіти
до мертвих кладуть облич.
На цвинтар за місто, як сніг,
вивозять на п`ятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкості.
Кати над труною щось мимрять,
Важка їх діймає турбота,
що тільки поети вимруть –
не буде для них роботи.
На Байкових зимних схилах
падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на Півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки…
ПОЕТІВ НЕ СТАНЕ ЗАВТРА –
ЗАЛИШАТЬСЯ ЧЛЕНИ СПІЛКИ.
І як нам з-під криг тоді виплисти?
І хто нас запалить, хто?
 
Он знову на п`ятій швидкості
Помчало когось авто.
1965 р.
 
МОНОЛОГ ФРАНКА
(у сьогочассі)
 
В багно звірми притоптана калина.
І панська мова в душу нам плює.
Та ще не вмерла мертва Україна,
народ в народі знову повстає!
Народу шлях показують суди.
Недарма ж звуться ті суди народні.
І садить він на Півночах сади,
і добува метали благородні.
І вчать його майори філософії,
і підривають йому береги.
І навкруги усе вже пересохло.
Але не все ще всохло навкруги!
Нас і виховують, нас і приховують.
Не вислуховують, так підслуховують.
Серед зими, народе, й серед літа
стоїть в снігах надій твоїх Говерла.
Але ти вже розлився на півсвіта.
І рабська твоя падає орбіта.
ЩЕ НЕ ВМЕРЛА!
1966 р.
 
Закінчення на 20 стор.
Закінчення. Початок на 10 стор.
 
Микола ХОЛОДНИЙ
 
ТОВАРИШАМ ІЗ ТЮРМИ
Стоять хрести на демократах,
бо цар поставити звелів.
В тюрьмі Лук`янівській на чатах
стоять сини пролетарів.
Колись тюрму цю Катерина
заклала тута знаком «Є».
В тюрмі сиділа Україна,
минуле кличучи своє.
З лиця землі зітерті ниці
царі, вожді, секретарі.
Та не зітертий знак цариці
на українському чолі.
Й не вірить, чуючи «впєрьод»,
ніхто в обіцяне руно.
Творець історії народ
до ранку грає в доміно.
На волі ті, чий фах – карати,
на наше слово полювать.
А те, що треба б поливати, –
мерщій з корінням виривать.
Щоб зникли ми, як ліс в Карпатах.
Як позникали кобзарі.
 
Стоять хрести на демократах,
Кроти ховаються в норі.
 
Лук`янівка, 1966р.
 
ПЕРЕД АВТОПОРТРЕТОМ
СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА
«Оригінал знаходиться в кримінальній справі №170 по обвинуваченню Строкатової Н.А. та інших, яка розслідується УКДБ по Одеській області. Слідчий слідвідділу УКДБ при РМ УРСР по Одеській області лейтенант Пристайко. Підпис», – з «автографа» до 1000 творів, повернутих мені із сейфів КГБ 24.03.92р. – більш як через двоє десятиріч після їх конфіскації. На кожній сторінці – штампик: «КНДІСЕ». Він означає – Київський науково-дослідний інститут судової експертизи.
 
Ваш будинок у Києві – гора Арарат.
І щоночі на ній серця Вашого ватра палає.
І ви сидите біля неї, одинокий Хаджи Мурат,
і очікуєте на того, що погубити Вас має.
Біля Вас лежать сотні різнокаліберних мін,
якими Ви фільми свої замінуєте.
А за спиною димить
київського радіо гумористичний камін,
і через те Ви більше вірменське шануєте.
Інші їдуть, щоб нашому слову в спину
по колодочку ще одна фінка впилась.
Ви ж українцям відкрили Вкраїну,
а Україна відкрила Вас.
Перед Вашим вікном кінь мій стає на коліна.
Перед Вашим вікном я хотів би соняшником
зацвісти.
З Вашого вікна видно,
як під Уманню опускається домовина,
і мені б до підвіконня бодай дорости.
Можемо без води, але не без Вас.
І немає Вам звідси дверей.
Україна – це теж Кавказ,
І Ви на ній – Прометей!
Київ, квартира Генія, 1968 р.
 
ДЗВІН
Дзвоном безмовним у церкві вишу.
Глибоко мотуз у горло впивається.
Хто б не гадав, що себе задушу, –
той помиляється.
Руки брудні мене скинуть хотіли,
аби зробити кар`єру на тому.
Тільки іще повернути з утилю
друзям моїм не щастило нікому.
Але й життя провисіти німим
в імені дзвону – нікому не зичу.
Де ти, дзвонарю? Мовчанням своїм
я тебе кличу!
1970 р.
 
ДОРОГА ДО МАТЕРІ
«Колю, ти мені снився проти неділі. Ти лежав, а на тебе
клали квіти кругом, то, кажуть, оживе.
Я прокинулась і стала плакати».
 
Із материного листа в Самгородок, 1968 рік
 
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів…
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
золотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре –
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода…
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло –
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо – не знаєте й сама.
1968 р.
 
МАРІЯ
Як чайку побачиш підбиту,
що в небо вернутися мріє,
до тебе нехай на край світу
мій голос долине, Маріє.
На Київ біжать електрички,
і з кожною серце міліє.
Без тебе, як берег без річки,
в житті залишивсь я, Маріє.
Вночі прокидаюся двічі –
зоря через шибку зоріє.
Вона загляда мені в вічі
твоїми очима, Маріє.
Я смерть би узяв у дружини,
та тільки вона не зігріє.
Неначе пелюстки жоржини,
роки облітають, Маріє.
Нам поле глушили осоти,
а нині пшениця яріє!
Та тільки не я твої соти
наповнюю медом, Маріє.
Обрала ти іншу орбіту,
де біле, мовляв, не сіріє.
Навіщо ж на чайку підбиту
ти кидаєш погляд, Маріє?
1973 – 85 рр.
 
МЕЖА
Хто в спину вистрілив мені,
Вітчизні цілячись у груди?
Лежу забитий у труні.
Та дух пішов мій поміж люди.
Була у вбивць глузлива міна:
– Переступив через межу…-
Лежу в землі, неначе міна.
Як серп на горлі їм лежу.
Перемовлялися миряни:
не стало прапора, мовляв.
Та кров`ю завданої рани
я їхні руки обілляв.
Звивалися червонолиції,
немов напившися ропи.
Вони ще вступлять до поліції
і пострижуться у попи.
Здеруть з батьків останню свиту,
в учені вибившись мужі.
І відгородяться від світу
у металевім гаражі.
І воювати, мов пірати,
з сусідом будуть за межу.
 
В труні забитий, та не вбитий
за Бугом-річкою лежу.
Вінниця, 1972 р.
(перший вірш, написаний у засланні, – Г.Б.)
 
Підготував Георгій БУРСОВ
 
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!