Історія однієї миті перегорнула сторінку мого життя. Мить
мужнього зізнання собі в слабкості: «Як тривога, то до Бога». Це було
відкриття! Доленосний поетичний рядок, від якого я відштовхнулася і дивом потрапила
у вирій власних поезій. Раптом я зрозуміла, що Бог дає мені все, що потрібно.
Він позбавляє мене лише мертвих речей. Я більше не можу потерпати від страху і
хвилювань. Я дякую Богові за все. Колись, опинившись у вирві неспокою, я
втратила багато часу, але дістала урок: подолавши страх, знайдеш вихід. Тоді я
обрала свободу, новий початок: прийняла рішення змінитися, не чекаючи змін від
інших. Вперше у житті відчула, як Божий Дар наповнює мене, штовхає вперед і
відкриває двері в невідоме. Невідомим, таємним був для мене могутній Київ, та
вже лунала, не в розумі, в серці, пресвітла українська мова…
Моя справа – бачити, чути, розповідати. Тому я пишу картини
і вірші.
У збірці «Моє поетичне ім’я» між сльозою і посмішкою живуть
мальовничі образи, запахи, звуки, мрії. Вірші, які мають пророчу думку,
магнетично-потужну силу слова, обов’язково здолають сумнозвісні греблі
байдужості, пасивності, зневір’я і повернуть світ обличчям до життя. Адже
людське життя – це спалах! Треба встигнути бути щасливими. Волію, щоб збільшилось
число людей, які знайдуть у цих рядках втіху і підтримку. Головне – не втрачати
часу, робити все можливе тут і зараз. Мова не про славу і гроші, а про сенс
життя, адже прийде час підбити підсумки. У «Казці про втрачений час» автор за¬уважує: «Людина, яка вбиває час, не
помічає, як старіє».
Письменник отримує справжнє визнання, коли його книжки
перечитують, тому я продовжую вчитися. Літературна подорож дедалі цікавіша!
Слово українське самим своїм існуванням пронизує лиху годину розчарувань, туги,
відчаю. Зцілює і навчає молитися про мудрість.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За Україну, за її мову варто боротися, адже в найважчі часи
бездуховності і безкарності вона – благословенна, магічна, безсмертна – вже
рятувала і рятує нас від самознищення.
Життя швидкоплинне, а в останній сорочці немає кишені.
Пам’ятаючи про це, поспішаймо робити добрі справи, радіти, духовно зростати.
***
У ліжники сховалися
дахи
шорсткого світу. Сніг відкинув тіні.
На срібні вуси грудня, як птахи,
злетілися схвильовані хвилини.
До півночі не чути покаянь…
В очах і вікнах темно у негоду.
П’ють крижані медузи сніжну воду
і тануть від палких моїх бажань…
Долаю час низьких температур!
Між світлом і пітьмою люфт спасіння
байдужих, захмелілих від тортур
живих людей, крихкого покоління.
***
Яблуневі гірлянди,
дозрілі,
до коренів хиляться…
Вечорами, із вовни плету
чоловіче кашне…
Чорні очі натхнення – пророцтв невичерпна чорнильниця,
завбачають, що ти між рядків
упізнаєш мене.
Заварю тобі чорного чаю
зі свіжою м’ятою,
у казковому світі, якого немає без нас,
і од ніжності рима розквітне
і стане крилатою.
На осінню палітру віршів
ляже крапельний джаз
(оповитий коханням,
він зв’язує нас таємницею…).
Я відчую присутність твою
в галасливій юрбі,
адже доля моя, високосна,
рясніє брусницею.
Пригощаючи всіх,
найсмачнішу простягне тобі.
КАЗКА ПЕРШОГО СНІГУ
Зима-зима… Лапатий,
перший сніг.
Ступаю по забіленій бруківці…
Земля ледь доторкається до ніг
і крила не влізають в рукавиці!
Казковий час звичайного життя…
Назустріч йдуть такі щасливі люди!
Пульсує кольорове відчуття
добра, що снігом сиплеться усюди.
І вечір в старовинних ліхтарях
святково грає блюз на саксофоні…
Скажи мені, Зима, що я за птах?!
Лечу в твої засніжені долоні.
***
У півтонах небесних ліхтарів
хмарини, мовби очі акварельні,
роняють сльози на родючі землі
країни, де живуть любов і спів.
Де, наче тин від чужоземних пройд,
горять свічки в червоному куточку,
де хрестиками вишиту сорочку
вдягнув, як оберіг, її народ.
Де слід посухи, історичний слід,
сльозами омиває Божа ласка.
Над Україною – незримий щит,
повз неї пройде чергова поразка!
І восени збиратимуть ренклод
довготерпіння, прощення і віра…
В зіниці переможеного звіра
непереможно дивиться Господь.
м. Київ