Я тільки дзвін, розхитаний тобою

НА РИНКУ

Серпневі ринки пахнуть базиліком,

І схожі на відбиток на стіні,

Вони живуть не галасом і криком,

А тихою знемогою в тіні.

 

Торговці рано закривають виторг,

Мов у ріку, пірнають у метро,

Аби на ранок знову оживити

Торгових площ пульсуюче ядро.

 

Воно живе, здіймається і диха,

Довколишні провулки і рови

Притягує, засмоктує у вихор

Контейнери, палатки і церкви.

 

І я блукаю, змучена і млява,

Не в силі побороти цей потік.

Пахуча зелень, прянощі і трави…

«Беріть, недорого» –

«Будь ласка, базилік».

 

МОЛОЧНИК

Продавець молока із оперним голосом

Щонеділі о восьмій ранку

Виконує під вікнами

Одну і ту ж оперну арію:

 

«Мо-ло-ко! Мо-ло-ко!»

 

О Боже, яка тут акустика, –

Думає він щоразу:

Три хрущовки літерою «П»,

І четверта – цегляна стіна.

 

Його високий голос

Піднімається по партеру, досягає балконів,

Ударяє в балконні рами,

Тремтінням скла проникає до квартир,

А там – до грудей напівсонних громадян.

 

Громадяни неохоче виповзають із ліжок,

Виходять на свої театральні балкони,

І, замість оплесків, позирають униз:

 

Там оперний співак

У фартуху молочника

Розливає по бідонах

Свій густий білосніжний нектар.

 

Громадяни дивляться і думають:

О Боже, іще один ранок.

На щастя, – недільний…

 

У ПАРКУ

Трикутник парку носом корабля

Врізається у місто, де нависла

Раптова осінь, що незвична для

Міського серпня у двадцятих числах.

 

У цьому парку із ліхтарних куль

Птахи пірнають прямо до фонтана,

І погляда розморений патруль

Поблажливо на постать наркомана.

 

Самотня бабця в німбі голубів

Жбурляє хліб своїй пернатій сотні –

Маленький парк в оточенні домів

Притягує голодних і самотніх.

 

Останній день останнього тепла,

І всім до болю хочеться обману –

Немов до парку осінь не дійшла,

Зіщулена, як постать наркомана.

 

***

Всі ми мали своїх пророків,

Лікарів, вчителів і учнів,

Всі зміряли камеру кроками

У проваллі своїм гримучім.

 

І тікали у бік вокзалу,

І жили у вагонах потягів,

Адже мали там все, що мали, –

На полиці горішній протяги.

 

Прокидались на ранок скуйовджені

І одразу дивились у дзеркало –

Подорожні між подорожніми,

Із малим у руці люстерком.

 

О шостій рівно, або ж о сьомій,

Між брудного вокзального краму,

Ми стояли уже на пероні

Під скляною до міста брамою.

 

Подорожні… Так, подорожні,

На шляху без мети – до мети.

…За вокзалом – місто порожнє,

Темна річка і три мости.

 

НА ЗУПИНЦІ

Це, певно, день сліпих дощів –

Коли з суціль ясного неба

Ті раптом падають на тебе

І перехожих без плащів.

І всі тікають під дашок

Якоїсь ближньої зупинки,

І все накуплене на ринку

Складають біля підошов,

І дощ під сонцем, що зійшов

На переповнену зупинку,

На них нагонить на хвилинку

Веселе збудження і шок.

 

І смішно їм, кумедно їм,

Як дощ занурює свої

Долоні ливневі у ринви

І тягне, тягне звідти линви

Своїх бездонних ручаїв.

 

ЗАЛА ОЧІКУВАННЯ

Шкурки з бананів на підлозі й на сидінні,

Порожні пляшки з-під тоніку,

Касирка зі своєю шаленою енергією

Не вміщається у власній буді,

Вистрибує з неї, вимагає квиток,

Відчиняє скляні двері і лається

З висоти третього поверху –

Одразу видно: людина на своєму місці;

Маленька циганка несе від буфету

Повний пластиковий стакан гарячої «Мівіни» –

Переступає так повільно, так обережно,

Мов боїться зронити навіть краплю;

Жінка на сидінні поруч тре перенісся,

Аби не заплакати –

Вона щойно повернулася з Італії,

Проблеми з посольством, таке інше.

Сьогодні субота,

Перший вихідний після свят,

Завтра вибори…

 

Маленька циганка виокремлює мене

З натовпу інших пасажирів,

І, дивлячись у підлогу,

Жалібно-протяжним голосом просить:

«Д-а-й-т-є 
н-є-м-н-о-г-о  м-є-л-о-ч-і!»

Дістаю з гаманця паперову гривню,

І дівчинка, з блакитно-жовтим папірцем у руці,

Простує між сидіннями далі;

Нахабно просить прибрати з дороги клунки,

Пасажири грошей не дають,

Але сумки приймають.

 

У мене в пакеті – два кіло мандаринів,

У сумці – дві нові, щойно куплені книжки,

Сяду вдома, і буду читати, і їсти доти,

Поки не наб’ю оскому, чому ні?

Чудові вихідні,

Чудова країна,

Яка так часто робить вибір,

І щоразу обирає одне і те ж.

 

***

Загальний вагон –

            найкраща схованка
від людей,

Калюжа пивна,

            недопитий у
склянці чай,

Чужа голова

            на рівні
моїх грудей,

Чужа голова

            на рівні
мого плеча.

 

Я бачу себе

            у дзеркалі
цих зіниць,

Я чую себе

            у шепоті
цих розмов,

І руки мої

            звисають з
бічних полиць,

І тіло моє –

            не тіло
моє, немов

 

Увесь цей вагон –

            рельєфи
мого лиця,

І тільки на мить

            почую крізь
стогін рам,

Як тихо дзвенять

            у грудях
чужі серця,

Немов у сумках –

            дешевий
базарний крам.

 

КАРМА

Коли батько Олега повертався додому,

Він вибивав двері натиском плеча,

І Олег, ідучи до школи зранку,

Мусив відхиляти простирадло,

Що ним було завішено дверний проріз.

 

Коли жінка Олега повертається додому,

Вона довго грюкає у вхідні двері,

Потім обходить дім довкола

І довго грюкає у вікно,

Аби розбудити п’яного чоловіка.

 

Коли син Олега повертається додому,

Він плутає квартири і торсає ручку моїх дверей –

Вище він поки дістати не може,

І я, виходячи до під’їзду,

Бачу на порозі маленького хлопчика,

Який дивиться на мене знизу вгору.

 

……………………………………………….

О, ця їхня ненависть – дзвінка, наче ляпас!

Вона бринить у повітрі дому,

Як високовольтні лінії у вітряний день.

О, ця співуча силабо-тоніка їхніх прокльонів,

Ці безкінечні верлібри їхнього мату,

Протяжні, немов рефрени обрядових пісень, –

Як вони дзвенять у вечірній тиші,

Як вони пробуджують на світанку!

І ти, лежачи під ковдрою,

Розрізняєш у крику ледь чутний шепіт:

 

Не залишай мене, не залишай…

Усе, що я вмію – це ненавидіти тебе.

Поглянь на моє серце – як воно палає,

Яка пристрасть кипить у ньому.

Ніхто і ніколи не зненавидить тебе так, як я.

О, ця ненависть, яка стоїть поміж нами!

Вона тримає нас краще за всяку любов.

Не залишай мене, не залишай…

 

У ПОТЯЗІ

Вагонний гамір, збуджений від ранку,

Вплітає сміх у протяги від скла,

І лагідно торкається фіранка,

Мов кінчиками пальців, до чола.

 

Вечірнє сонце, втомлене і зріле,

За день звершило повний поворот,

І поглядає старцем, як недільний

У потязі втішається народ.

 

Це просто вечір – зернями лягає

На ці поля, де скошена стерня

Останній раз вагітна урожаєм

По вінця переповненого дня.

 

 У СОБОРІ

Купол Благовіщенського собору –

Правильне коло,

Де чергуються вітражі:

Жовтий, зелений, синій,

Жовтий зелений, синій,

А вже над ними –

Постать Бога із розкинутими руками.

 

Його обличчя стерто роками,

Або режимами, яка різниця.

Видно лиш те, що розмито лиця

І янголів, і самого Бога,

І тому невідомо, яке лице у нього –

Жорстоке і мстиве

Чи добродушне і милостиве.

 

Обличчя Бога стерто режимами,

Воно незриме,

Тому все, що лишається людям

Зі мною поруч, –

Домалювати його власноруч.

 

***

Хотілось казати просто і весело, а натомість

Кільцем залізним оперезана голова.

Скажіть: якщо хвора моя свідомість –

Виходить, хворі мої слова?

 

Скажіть: якщо у прямокутній кімнаті

Неможливо визначити, де підлога,

Бо стіна, підлога і стеля – однієї статі,

А зіпертись хотілось на Нього,

Чи означає це, що Його немає

У цій кімнаті прямокутного кольору?

Що Його немає, бо Він літає

Поза межами дому?

Чи працює столяром,

Так, звичайним, буденним теслею,

У сусідньому ЖЕКу,

на 800 гривень зарплати?

 

…Так хотілось казати легко і весело,

А натомість – хочеться плакати.

 

ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Пливли, мов ріки, поміж гробками,

На машинах, чи просто пішки,

Прокладали дорогу з пляшками й чарками,

Наповняли пішохідні доріжки.

Пили за Царство небесне, за упокій,

Намагались говорити про вічне і денне,

Але язики, неслухняні й легкі,

Перескакували на життя буденне.

 

І, чуючи себе неймовірно живими,

Ніби здійснили для цього якийсь учинок,

П’яні зі всього, повільно брели ми

До своїх автобусних зупинок.

У маршрутки в снопи набивалися,

Відпливали, як на кораблях,

І твердою до сказу здавалася

Божевільно справжня земля.

 

Борсались у людях, як в ополонці,

Шаленіли від поту й торкання,

І чути було, як муляє в оці,

Наче смітинка, одне питання:

Як серед цього людського потоку,

Прірви жителів землі і неба

Відшукати маленьке, на півкроку,

Місце для себе?…

 

СВІДКИ

Ось вони стоять обабіч дороги –

Твої свідки, Господи.

Вони знають кожну літеру Твого наймення.

Поглянь, як воно пурхає довкола їхнього язика,

Наче метелик.

Вони прийдуть сьогодні до мене додому,

Вони постукають – і я відчиню їм,

Вони прокажуть своє пророцтво – і я почую.

Той, хто знає Твоє ім’я, не може

Свідчити марно.

 

Пробач, Господи,

Що не називаю тебе на ймення –

Я його не знаю.

Хочеш, я одягну найчистішу сорочку й краватку

І подамся із проповіддю по квартирах?

Або стану побіля вокзалу з Твоїми журналами

І почну закликати:

«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»

Даруй мені тільки

Найменшу літерку з власного імені,

Закинь мені її до рота, наче льодяника,

Дай мені нею прочистити голос!

 

…А сьогодні мені знову наснилося,

Що я стою на краю провалля.

Господи, Господи – де ж твої Свідки,

Де Твої ловці,

Чому вони не ловлять мене у цій безодні?

Ось вони стоять – обабіч дороги.

І кожна їхня сторінка волає:

«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»

 

І я прокидаюсь.

 

 

***

Харківська бродяча собака.

Ми зіштовхнулися із нею

На подвір’ї невідомої мені школи

У незнайомому районі.

Я нахилилася, аби її погладити.

Собака завмерла і примружила очі,

Прислухаючись, як я проводжу пальцями

По її спині, по голові, по вухах,

Із завмиранням собачого серця

Від кожного мого дотику.

 

«Ну що, досить?» – засміялась я і спробувала відійти.

Собака ткнулася мені у ноги

І тихо попросила: «Ще» –

Так несміло і винувато, як просять ласки

Самотні, не звиклі до неї люди;

Так, ніби за все довге собаче життя

Ніхто ніколи її не погладив;

Так, ніби у собачому просторі рідного мікрорайону

Вона усе життя шукала того невідомого,

Який би з’явився раптово, нахилився

І просто її погладив…

 

***

                              Ю. К.

 І

Ця осінь не пробачить нам жодної помилки,

Жодної гри, у якій ми програли.

Осіннє прозріння з упертістю голки

Пронизує парки, алеї, квартали…

 

І правда проступає – шита жовтою ниткою,

Проступає на осінньому листі, як на папірусі,

Проступає на асфальті калюжною сіткою,

Проступає у тілі хворобами й вірусами.

 

І я викашлюю правду – з кров’ю, непросто –

Що таки напевно, у тій боротьбі

Моя любов була схожа на вдалу помсту

Самій собі, самій собі…

 

 

ІІ

Минуле смішне –

наче висохла квітка латаття

У дальній шухляді,

під стосами вицвілих фото,

Як ми на тих фото,

і усмішки наші, і плаття,

Що вийшли із моди,

і знов повернулись до моди.

 

Минуле смішне –

наче дотик на вигині литки

У вигляді квітки –

і що нам лишилось від нього?

Ну, може, відбитки.

На тілі незримі відбитки.

І більше нічого…

        Так смішно…

          І більше нічого.

 

 

 ***

Я тільки дзвін, розхитаний тобою,

Без рук твоїх я тиха і пуста.

Облиш мене – і ринуть до пробоїн,

Немов потоки, люди і міста.

 

І з їхнім ревом – як у Вавилоні –

Нахлине правда: я з тобою лиш

Самотній дзвін у тебе на долоні.

Облиш мене, облиш мене, облиш…

 

 

***

На межі доріг

Я роздам майно,

Лиш зоставлю гріш

На Твоє вино.

 

На Твоє вино –

Темну істину,

І Твій чорний хліб,

Кинеш – їстиму.

 

І чи ж бідна я,

Все це маючи?

За Тобою вслід –

Я світ за очі.

 

Стопи зранені

Втру гординею,

Стану служкою

І рабинею.

 

І до ніг Тобі

Покладу ключі.

 

…Чи ж не вільна я,

Все це маючи?

 

 

***

Дві руки у Тебе, Господи, дві руки:

 

Однією жалієш, іншою караєш,

Однією даєш, іншою забираєш.

 

Два лиця у Тебе, Господи, два лиця:

 

Одне хмари затягли Твоєї мстивості,

На іншому сонце сяє Твоєї милості.

 

Одне серце в Тебе, Господи, тільки одне –

Знаю, що почує і врятує мене.

 

м. Полтава