ІВ.ЦАРИННОМУ
Нічний промерзлий сніг упав як сніг на голову.
І чистим світлим смутом захолодив мости.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я знов самотній вовк – і та самотність подивом
Рятує мою кров з гнилої глухоти.
Не здай мене, мій шлях, – незнаний,
невторований.
Не здай, одвічна суть достойних сильних дум.
Я – непокірний чин, на волю коронований.
Я – самотинний вовк. Я не піду на глум.
БАБУСІ МОЇЙ — МАРІЇ
Ой упало небо покотом на землю,
Й задушило сонце – впала в ніч зима.
Та земля поліська буде вічно темна,
Бо під нею тліном Вас у ній нема.
Ви жили так ревно, шляхтою повиті…
Ви дали нам сонце. Ви зробили нас.
Й нам було так певно в Вашім теплім житі —
Поки Колядою Ваш вогонь загас.
Хай відійде покуть з призьбою до Бога!
Диким виноградом хай зав‘ється щем!
До Вашого хмелю траурна дорога
Ранком в смерть узята й зранена злим днем!
МАМІ МОЇЙ — ТАЛІНІ
Ти смерть свою забрала у віки –
І лиш мої дитячі тихі плечі
Згадають позовом — скупим і чужинечим
Ту кастовість шляхетної руки…
Нащо й пощо?
Нащо сей світ, коли тебе нема?!!
Нащо сей дощ і сніг, земля і небо?!!
Насущний хліб – і той мені не треба,
Аби лиш ти була жива…
***
«При-сєй-бо, сину», – скажуть бабця при воді.
І я затнусь скорботно – і заплачу…
Я вічних сліз тих більше не побачу…
При-сєй-бо, хлопчик, — треба було плакати тоді.
***
Юр.Ґудзеві
Зелені жовті — нічиї дерева,
Як хмар німої безвісти буття…
Я знав уже тоді —
То — не моє життя, —
Так падає серпом підбита костерева*
* Костерева — бур’ян [поліськ.].
***
Висік мене дощ
На пєйсах Єговин —
Й збилось серце в корч —
Зливою сукровин.
Висік мене дощ
Злими батогами —
Й стало небо сторч, —
Прокляте богами.
Висік мене дощ
Лютою журбою —
На билинний хвощ —
За самим собою.
ІВ.КОЗАЧЕНКОВІ
Заплакав на Купала сніг.
Сльозами умився мороз.
Заюшений льодом батіг
Забив твоє серце…
До гроз!
До громів!!
Блискавицями!!!
Брутальний червень
Взяв тебе до себе…
І гробовий туман
важкими вовчими чорницями
заслав твоє життя…
Ні чистого – в покору – каяття…
Ні жодного тобі буття…
Лише стодавнє стоптане взуття
Пройшлось душею злими громовицями.
«ВЄЩЄВАЯ НОСТАЛЬҐІЯ»
Всі в милі, зачовгані шорти…
І вирвані з кров’ю нитки.
Одначе пливеш в них
з «південним комфортом».
Косою змиваєш плітки…
Подерта – в кутаси – білильна сорочка.
І Довбушів обрис-скрик.
І в шкуру попружка – хмільна заморочка.
Й «Туман» – де ти
вмер і зник…
В акулу зарамлений стемнений перстень…
І цепом узяті «кроси»…
Й твоя Україна, якій вже не вмерти…
І трави, в яких ти ще босий…
3.01.2008р. 12.00
Лікарня
ДАВНЄ
Я їхав до мами – плелась електричка:
Просила до себе могила.
Хрести – перед очі, зла – в похорон – мжичка.
Пречиста злютована сила.
Все звичне: «сітро», пирожки з «салідолом».
«Морожене», «сємєчкі», пиво.
Масні молодиці, з «кар’єрним» подолом.
Все чинно, «в пріхватє», «красіво».
Між гомону цього й похресного люду –
Хто завалИв, хто мріяв на спинІ.
З’явила пара! З-поміж цього бруду
Злетіла з хмар. В степах. В Яготині.
Вона була сама хмільна постава –
Статечна сукня грала морем див.
Він був без ніг. Статечно руку ставив…
Курив – «в тупу». Й нічого не просив.
Шляхетно – в касту – «зринули» «каляску».
Не «напокАз», без фальшу й каяття
Вона зронила з себе чемну маску:
І губи – в губи з ним. До скону. В забуття.
І в небо подались любові вічні сльози –
Ніхто не взяв, не здибив їх на глум:
Горіли почуття! Гриміли чесні грози!
Звивалась злива загадкових дум!
І все було без слів: заламувались руки…
Стогнали коси. Погляд голосив.
З його «шеврона» – в хор – співали круки…
Він забирав її. Голубив. Нею снив.
Я не спитав нічого… Ніч. Земні процеси
Скрипіли за вікном. Мінорно сніг ішов.
До біса все було! Всі «альфи…», «мерседеси»!
Всі спікєри! Прем’єри! Всі проґреси!
У нас кипіла! Нам зоріла чвалом!!
Нам знемагала!!! Домагала шалом!!!!
До нас тулилась зболена ЛЮБОВ…
Лікарня. 4.01.2008р.
13.00.
***
І
Кинута в хащі затерта стежина.
Горем убитий вишняк.
Чемна солідна заможна ліщина.
В’яже німий копитняк.
ІІ
Збите обчухране чорне пакілля.
Висохлий – в сушу –
ровчак.
Миле далеке дитяче довкілля.
Вже не таке все – й
не так.
ІІІ
Хлопці колись тут ладнали загати.
Зими були на ввесь світ.
Мати стоять – недокличуться в хату.
Стигне в господі обід.
ІV
Стулена затла сліпа одежина.
Лико – вовками – густо.
Смерть на порозі. Нічна горобина.
Тріснуло темне люстро.
V
В рештках зігріта блекотна німиця.
Трупним корінням – женьшень.
Бляклі – на розтин – розчахнуті лиця.
В сутінь закопаний день.
Застугна.7.06.2011р.
***
Вадимові Бородіну
Розтерзаний. «Закатаний». Убитий.
В круту, – безоднею, –
моє ти горе й досі.
Стоїть у головах закутий вітер
І рве в подоли твою мертву осінь…
Ти – висота, жертовна і глибока.
Козацьким шпилем сни – в льодах – рожені.
Страшна печаль злютована й жорстока.
Слова прощальні,скриком, в дощ блаженні…
На розкіш – зустріч. На вуаль – розлука…
Жовтнева варта мудрого вина.
Знаття господнє – чоловіча мука.
Очей безмежних сутність мовчазна.
Розтерзаний. «Закатаний». Убитий.
Що далі ти здіймаєшся до НЬОГО –
То більш дивує ВІН: які ТУТ
діти.
Й щораз до тебе звужує дорогу.
***
В цямрини джерельні – останню весну…
Прости, не бери мене, Господи…
Одбув… Одійшов… В океанах заснув
Забутим покинув островом…
Застугна. 18.06.2011р.
Редакція УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу
Олександра Сопронюка з нагоди його п’ятдесятиліття.
З роси і води, друже Олександре!