Я – самотинний вовк

198

 

ІВ.ЦАРИННОМУ

Нічний промерзлий сніг упав як сніг на голову.

І чистим світлим смутом захолодив мости.

Я знов самотній вовк – і та самотність подивом

Рятує мою кров з гнилої глухоти.

 

Не здай мене, мій шлях, – незнаний,

невторований.

Не здай, одвічна суть достойних сильних дум.

Я – непокірний чин, на волю коронований.

Я – самотинний вовк. Я не піду на глум.

 

 

БАБУСІ МОЇЙ — МАРІЇ

Ой упало небо покотом на землю,

Й задушило сонце – впала в ніч зима.

Та земля поліська буде вічно темна,

Бо під нею тліном Вас у ній нема.

 

Ви жили так ревно, шляхтою повиті…

Ви дали нам сонце. Ви зробили нас.

Й нам було так певно в Вашім теплім житі —

Поки Колядою Ваш вогонь загас.

 

Хай відійде покуть з призьбою до Бога!

Диким виноградом хай зав‘ється щем!

До Вашого хмелю траурна дорога

Ранком в смерть узята й зранена злим днем!

 

МАМІ МОЇЙ — ТАЛІНІ

Ти смерть свою забрала у віки –

І лиш мої дитячі тихі плечі

Згадають позовом — скупим і чужинечим

Ту кастовість шляхетної руки…

 

Нащо й пощо?

Нащо сей світ, коли тебе нема?!!

Нащо сей дощ і сніг, земля і небо?!!

Насущний хліб – і той мені не треба,

Аби лиш ти була жива…

 

 

***

«При-сєй-бо, сину», – скажуть бабця при воді.

І я затнусь скорботно – і заплачу…

Я вічних сліз тих більше не побачу…

При-сєй-бо, хлопчик, — треба було плакати тоді.

 

 

***

Юр.Ґудзеві

Зелені жовті — нічиї дерева,

Як хмар німої безвісти буття…

Я знав уже тоді —

То — не моє життя, —

Так падає серпом підбита костерева*

* Костерева — бур’ян [поліськ.].

 

***

Висік мене дощ

На пєйсах Єговин —

Й збилось серце в корч —

Зливою сукровин.

 

Висік мене дощ

Злими батогами —

Й стало небо сторч, —

Прокляте богами.

 

Висік мене дощ

Лютою журбою —

На билинний хвощ —

За самим собою.

 

 

ІВ.КОЗАЧЕНКОВІ

Заплакав на Купала сніг.

Сльозами умився мороз.

Заюшений льодом батіг

Забив твоє серце…

До гроз!

До громів!!

Блискавицями!!!

Брутальний червень

Взяв тебе до себе…

І гробовий туман

важкими вовчими чорницями

заслав твоє життя…

Ні чистого – в покору – каяття…

Ні жодного тобі буття…

Лише стодавнє стоптане взуття

Пройшлось душею злими громовицями.

 

 

«ВЄЩЄВАЯ НОСТАЛЬҐІЯ»

Всі в милі, зачовгані шорти…

І вирвані з кров’ю нитки.

Одначе пливеш в них

з «південним комфортом».

Косою змиваєш плітки…

 

Подерта – в кутаси – білильна сорочка.

І Довбушів обрис-скрик.

І в шкуру попружка – хмільна заморочка.

 Й «Туман» – де ти
вмер і зник…

 

В акулу зарамлений стемнений перстень…

І цепом узяті «кроси»…

Й твоя Україна, якій вже не вмерти…

І трави, в яких ти ще босий…

 

3.01.2008р. 12.00

Лікарня

 

ДАВНЄ

Я їхав до мами – плелась електричка:

Просила до себе могила.

Хрести – перед очі, зла – в похорон – мжичка.

Пречиста злютована сила.

 

Все звичне: «сітро», пирожки з «салідолом».

«Морожене», «сємєчкі», пиво.

Масні молодиці, з «кар’єрним» подолом.

Все чинно, «в пріхватє», «красіво».

 

Між гомону цього й похресного люду –

Хто завалИв, хто мріяв на спинІ.

З’явила пара! З-поміж цього бруду

Злетіла з хмар. В степах. В Яготині.

 

Вона була сама хмільна постава –

Статечна сукня грала морем див.

Він був без ніг. Статечно руку ставив…

Курив – «в тупу». Й нічого не просив.

 

Шляхетно – в касту – «зринули» «каляску».

Не «напокАз», без фальшу й каяття

Вона зронила з себе чемну маску:

І губи – в губи з ним. До скону. В забуття.

 

І в небо подались любові вічні сльози –

Ніхто не взяв, не здибив їх на глум:

Горіли почуття! Гриміли чесні грози!

Звивалась злива загадкових дум!

 

І все було без слів: заламувались руки…

Стогнали коси. Погляд голосив.

З його «шеврона» – в хор – співали круки…

Він забирав її. Голубив. Нею снив.

 

Я не спитав нічого… Ніч. Земні процеси

Скрипіли за вікном. Мінорно сніг ішов.

До біса все було! Всі «альфи…», «мерседеси»!

Всі спікєри! Прем’єри! Всі проґреси!

У нас кипіла! Нам зоріла чвалом!!

Нам знемагала!!! Домагала шалом!!!!

До нас тулилась зболена ЛЮБОВ…

 

Лікарня. 4.01.2008р.
13.00.

 

 

***

І

Кинута в хащі затерта стежина.

Горем убитий вишняк.

Чемна солідна заможна ліщина.

В’яже  німий копитняк.

 

ІІ

Збите обчухране чорне пакілля.

Висохлий – в сушу – 
ровчак.

Миле далеке дитяче довкілля.

Вже не таке все –  й
не так.

 

ІІІ

Хлопці колись тут ладнали загати.

Зими були на ввесь світ.

Мати стоять – недокличуться в хату.

Стигне в господі обід.

 

ІV

Стулена затла сліпа одежина.

Лико – вовками – густо.

Смерть на порозі. Нічна горобина.

Тріснуло темне люстро.

 

V

В рештках зігріта блекотна німиця.

Трупним корінням – женьшень.

Бляклі – на розтин – розчахнуті лиця.

В сутінь закопаний день.

 

Застугна.7.06.2011р.

 

***

                              Вадимові Бородіну

Розтерзаний. «Закатаний». Убитий.

В круту, – безоднею, – 
моє ти горе й досі.

Стоїть у головах закутий вітер

І рве в подоли твою мертву осінь…

 

Ти – висота, жертовна і глибока.

Козацьким шпилем сни – в льодах – рожені.

Страшна печаль злютована й жорстока.

Слова прощальні,скриком, в дощ блаженні…

 

На розкіш – зустріч. На вуаль – розлука…

Жовтнева варта мудрого вина.

Знаття господнє – чоловіча мука.

Очей безмежних сутність мовчазна.

 

Розтерзаний. «Закатаний». Убитий.

Що далі ти здіймаєшся до НЬОГО –

То більш дивує ВІН: які ТУТ 
діти.

Й щораз до тебе звужує дорогу.

 

***

В цямрини джерельні – останню весну…

Прости, не бери мене, Господи…

Одбув… Одійшов… В океанах заснув

Забутим покинув островом…

 

Застугна. 18.06.2011р.

 

 

Редакція УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу
Олександра Сопронюка з нагоди його п’ятдесятиліття.

З роси і води, друже Олександре!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!