Військове летовище
Тут літають лише метелиці.
Повмерзали у сніг та лід
Два винищувачі, як милиці
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Для померлого інваліда.
У повітрянім бездоріжжі
Стало все, мов заткнули час.
І застрягла душа, не добрівши
Ні від нас, ні в звороті до нас.
Наміта в незачинені люки…
Чи зіграють в чиїхось руках
Реактивні сопілки, де звуки
В крижаний обернулися прах?
Сивий погляд снігами рветься,
Ледь дотягуючись туди,
Де за небо – ворон вервечка,
Ніби ангела чорні сліди.
***
У сирітських снігах деревце –
ніби геній самотності.
Снігопад обірвало на гострій пелюстці
«не любить».
В підфарбованій сонцем, простеленій до горизонтів
Димовій нерозчесаній гриві заплутались труби.
І намарне чекаєш хоча б
випадкового голосу.
Звуки стрягнуть в повітрі, як ноги в снігах, – не пробитись.
І на зірку – невидиму – мов неіснуючу –
молишся.
І потреба душі: хоч комусь в цій зимі
засвітитись.
***
Малюнка рентгенівського негатив:
В повітря прозорому тілі
Чорніють дерева, як бронхи курців,
На тлі заметілі.
Сніги білокрів’ям пульсують довкіл.
На зиму? Назавжди? Не взнати…
Тополі над шляхом із глибу віків
У траурній варті.
Прогляну крізь сутінь – ні фар, ні вогнів.
І раптом заблимає, дальня-предальня,
Як свічка в невиднім небеснім вікні,
Зоря поминальна.
Зимові ронделі
I
Ліг перший слід на вранішні сніги,
Немов рядок на тишину паперу.
Учора ще висаджувала двері
Хурделиця, гуляли батоги
В нічнім саду по яблуньках нагих,
Як по рабах, прикутих на галері, –
Ліг перший слід на вранішні сніги,
Немов рядок на тишину паперу.
Поскрипує. (Всміхаюсь: чим не пера?)
Ніщо не ворухнеться довкруги.
Замет мене перепиняє в сквері
І ластиться, мов кішка до ноги.
Ліг перший слід на вранішні сніги.
II
Гарцює грудень верхи на вітрах,
Аж пружаться березові стремена,
І чутно, як над стелею у мене
Вгинають жерстяний громохкий дах
Копита пневматичні: бах та бах.
Ось-ось, як прив’язь, обірвуть антену.
Гарцює грудень верхи на вітрах,
Аж пружаться березові стремена.
До ранку напорошиться тьма-тьменна
Сніжинок у скуйовджених полях,
Й до вирію подасться безіменний
Невидимий тисячокрилий птах.
Гарцює грудень верхи на вітрах.
III
Я прийму громадянство зими,
Стану підданим білого царства,
Де сніжинки на сонці іскряться,
Наче сотень очей перемиг.
Наблудившись помежи людьми,
По всесвітніх стомившись митарствах,
Я прийму громадянство зими,
Стану підданим білого царства.
Тільки знаю: сховатись не вдасться
Самотою в просторах німих,
Де б нікого – крім сосон і птаства…
Хоч на місяць, на тиждень, на мить
Я прийму громадянство зими.
IV
Снігопаду коктейль
У бетоннім стакані.
Має плаття в канкані
Між висотних осель.
Встанем з тихих постель –
Крутять вихори п’яні
Снігопаду коктейль
У бетоннім стакані.
На асфальті не тане
Льодяна карамель,
І тече крізь світання,
Крізь скульптурну пастель
Снігопаду коктейль.
V
Світязь
Миколі Мартинюку
Сірі вуздечки хвиль
Все не вгнуздають берег:
Гордо басують жере-
бці на десятки миль.
Кажеш, буває штиль?
Не на зимніх озерах!
Сірі вуздечки хвиль
Все не вгнуздають берег.
Мало таких упертих –
Вітер тримає стиль!
В руки морозу пере-
дасть із останніх сил
Сірі вуздечки хвиль.
VI
Одинокі сніжинки… Відбились від зграї?
Доблукались із неба, що вже не трима?
Не врізаються в землю з розгону сторчма –
За вікном кружеляють, в вікно зазирають.
Білі сестри й брати до далекого краю
Відлетіли – і жодної вістки нема?
Одинокі сніжинки… Відбились від зграї?
Доблукались із неба, що вже не трима?
У найближчому космосі знову зима.
Камертони тополь відбринівши стихають,
І борвій-диригент щоки хмар надима,
Бадмінтонну симфонію скоро зіграє.
Одинокі сніжинки відбились від зграї.
VII
Наждачний сніг повітря гострить.
На білім – різко – темні пальта,
Як букви на газетних шпальтах.
Згори вглядаєшся у простір,
І проступають Буг, і острів,
І на долоні мосту – авта…
Наждачний сніг повітря гострить,
На білім – різко – темні пальта.
Вологі полиски асфальтів
Немов дряпнули кігті монстра –
Взялися кригою, і пальці
Від перших зашпорів мороз тре.
Наждачний сніг повітря гострить.
VIII
Заснігопадило. В картині
Судьби – стрімкий мазок зими.
Птахи не розгребуть крильми
Зеніт, щоб проступило синє.
Розп’ято день на хрестовині
Вікна – лиш очі підійми.
Заснігопадило. В картині
Судьби – стрімкий мазок зими.
Відграло, відкипіло, й ми
З роками більше в самотині.
Минуле спогадом щемить:
Нічого не поправиш нині.
Заснігопадило в картині.
IX
У Кліщеві
Віктору Рибачуку
Окрай села, де снігу й тьми без міри,
Де в мури тиші звук не проника,
Записуєш – і губишся в думках
Про світ в лещатах віри і зневіри.
Вогонь, якому кинули офіру,
Переблиски нотує на шибках.
Окрай села, де снігу й тьми без міри,
Де в мури тиші звук не проника.
І все ж душа вчуває сторожка,
Як в берегах, неподалік подвір’я,
З-під криги до морів тече ріка,
Немов змія, що виповза зі шкіри,
Окрай села, де снігу й тьми без міри.
м. Вінниця