Я прийму громадянство зими

141

Військове летовище


Тут літають лише метелиці.

Повмерзали у сніг та лід

Два винищувачі, як милиці

Для померлого інваліда.

 

У повітрянім бездоріжжі

Стало все, мов заткнули час.

І застрягла душа, не добрівши

Ні від нас, ні в звороті до нас.

 

Наміта в незачинені люки…

Чи зіграють в чиїхось руках

Реактивні сопілки, де звуки

В крижаний обернулися прах?

 

Сивий погляд снігами рветься,

Ледь дотягуючись туди,

Де за небо – ворон вервечка,

Ніби ангела чорні сліди.

 

***

У сирітських снігах деревце –

ніби геній самотності.

Снігопад обірвало на гострій пелюстці

«не любить».

В підфарбованій сонцем, простеленій до горизонтів

Димовій нерозчесаній гриві заплутались труби.

 

І намарне чекаєш хоча б
випадкового голосу.

Звуки стрягнуть в повітрі, як ноги в снігах, – не пробитись.

І на зірку – невидиму – мов неіснуючу –

молишся.

І потреба душі: хоч комусь в цій зимі

засвітитись.

 

***

Малюнка рентгенівського негатив:

В повітря прозорому тілі

Чорніють дерева, як бронхи курців,

На тлі заметілі.

 

Сніги білокрів’ям пульсують довкіл.

На зиму? Назавжди? Не взнати…

Тополі над шляхом із глибу віків

У траурній варті.

 

Прогляну крізь сутінь – ні фар, ні вогнів.

І раптом заблимає, дальня-предальня,

Як свічка в невиднім небеснім вікні,

Зоря поминальна.

 

Зимові ронделі

I

Ліг перший слід на вранішні сніги,

Немов рядок на тишину паперу.

Учора ще висаджувала двері

Хурделиця, гуляли батоги

 

В нічнім саду по яблуньках нагих,

Як по рабах, прикутих на галері, –

Ліг перший слід на вранішні сніги,

Немов рядок на тишину паперу.

 

Поскрипує. (Всміхаюсь: чим не пера?)

Ніщо не ворухнеться довкруги.

Замет мене перепиняє в сквері

І ластиться, мов кішка до ноги.

Ліг перший слід на вранішні сніги.

 

II

Гарцює грудень верхи на вітрах,

Аж пружаться березові стремена,

І чутно, як над стелею у мене

Вгинають жерстяний громохкий дах

 

Копита пневматичні: бах та бах.

Ось-ось, як прив’язь, обірвуть антену.

Гарцює грудень верхи на вітрах,

Аж пружаться березові стремена.

 

До ранку напорошиться тьма-тьменна

Сніжинок у скуйовджених полях,

Й до вирію подасться безіменний

Невидимий тисячокрилий птах.

Гарцює грудень верхи на вітрах.

 

III

Я прийму громадянство зими,

Стану підданим білого царства,

Де сніжинки на сонці іскряться,

Наче сотень очей перемиг.

 

Наблудившись помежи людьми,

По всесвітніх стомившись митарствах,

Я прийму громадянство зими,

Стану підданим білого царства.

 

Тільки знаю: сховатись не вдасться

Самотою в просторах німих,

Де б нікого – крім сосон і птаства…

Хоч на місяць, на тиждень, на мить

Я прийму громадянство зими.

 

IV

Снігопаду коктейль

У бетоннім стакані.

Має плаття в канкані

Між висотних осель.

 

Встанем з тихих постель –

Крутять вихори п’яні

Снігопаду коктейль

У бетоннім стакані.

 

На асфальті не тане

Льодяна карамель,

І тече крізь світання,

Крізь скульптурну пастель

Снігопаду коктейль.

 

V

Світязь

Миколі Мартинюку

Сірі вуздечки хвиль

Все не вгнуздають берег:

Гордо басують жере-

бці на десятки миль.

 

Кажеш, буває штиль?

Не на зимніх озерах!

Сірі вуздечки хвиль

Все не вгнуздають берег.

 

Мало таких упертих –

Вітер тримає стиль!

В руки морозу пере-

дасть із останніх сил

Сірі вуздечки хвиль.

 

VI

 

Одинокі сніжинки… Відбились від зграї?

Доблукались із неба, що вже не трима?

Не врізаються в землю з розгону сторчма –

За вікном кружеляють, в вікно зазирають.

 

Білі сестри й брати до далекого краю

Відлетіли – і жодної вістки нема?

Одинокі сніжинки… Відбились від зграї?

Доблукались із неба, що вже не трима?

 

У найближчому космосі знову зима.

Камертони тополь відбринівши стихають,

І борвій-диригент щоки хмар надима,

Бадмінтонну симфонію скоро зіграє.

Одинокі сніжинки відбились від зграї.

 

VII

Наждачний сніг повітря гострить.

На білім – різко – темні пальта,

Як букви на газетних шпальтах.

Згори вглядаєшся у простір,

 

І проступають Буг, і острів,

І на долоні мосту – авта…

Наждачний сніг повітря гострить,

На білім – різко – темні пальта.

 

Вологі полиски асфальтів

Немов дряпнули кігті монстра –

Взялися кригою, і пальці

Від перших зашпорів мороз тре.

Наждачний сніг повітря гострить.

 

VIII

Заснігопадило. В картині

Судьби – стрімкий мазок зими.

Птахи не розгребуть крильми

Зеніт, щоб проступило синє.

 

Розп’ято день на хрестовині

Вікна – лиш очі підійми.

Заснігопадило. В картині

Судьби – стрімкий мазок зими.

 

Відграло, відкипіло, й ми

З роками більше в самотині.

Минуле спогадом щемить:

Нічого не поправиш нині.

Заснігопадило в картині.

 

IX

У Кліщеві

Віктору Рибачуку

Окрай села, де снігу й тьми без міри,

Де в мури тиші звук не проника,

Записуєш – і губишся в думках

Про світ в лещатах віри і зневіри.

 

Вогонь, якому кинули офіру,

Переблиски нотує на шибках.

Окрай села, де снігу й тьми без міри,

Де в мури тиші звук не проника.

 

І все ж душа вчуває сторожка,

Як в берегах, неподалік подвір’я,

З-під криги до морів тече ріка,

Немов змія, що виповза зі шкіри,

Окрай села, де снігу й тьми без міри.

м. Вінниця

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!