Я прощаюся з вами, і все вам прощаю…

260

Уночі зібрався я
в дорогу

і почув у тиші
голос з неба:

– Ти куди так
рано і до кого ?

– Я до тебе, Отче
мій, до тебе…

 

– Зірку я твою не
погасив,

і до мене інша є
дорога…

 

– Отче мій,
підкошуються ноги,

Отче мій, живу з
останніх сил,

що не крок –
провалююсь в біду

і, боюсь, до Тебе
не дійду…

 

– Не чекай поради
і підмоги,

Йди! І дійдеш, –

Це твоя дорога…

 

Його любили.

Але, певно, чогось він
недоотримав – тут, на грішній землі, у час духовної смути і торжества
фарисеїв…

Тож нехай супроводжує його
там, на небесах, вища любов, Господня Любов.

А поміж нас буде пам’ять про
цю світлу людину і великого поета.

Царство небесне.

 

З останньої
книжки «Безпритульна течія»

 

 

СТАРИЙ СКРИПАЛЬ

Скрипка аж
заходиться плачем,

До плеча
притиснулась і грає.

Хто кому з нас
підставля плече?

Я не знаю,
скрипко, я не знаю,

Хто до кого під
вечірній дзвін

З листопадом
серця і колін

Підійшов із
відчуттям вини.

Ми з тобою
нерозлучна пара –

Порожнеча чорного
футляра

Дивиться на нас,
як дві труни.

 

***

Тетяні Винник

Ну вистачить, не
плач, доволі,

Не треба сліз, не
мруж чоло.

Можливо, іншого у
долі

Для нас нічого й
не було.

 

Тож почекаємо –
ще буде,

І скреснуть ріки
і човни, –

Але кватирку
причини

І вкутай душу від
простуди.

 

І не маяч, як
тінь над тінню,

Залиш для осені
осіннє,

Скажи «бувай»
своїй печалі,

Нехай іде під три
дощі

Або стоїть, як на
причалі,

Одна у сірому
плащі.

 

Повір, нас доля
не забула,

І недалеко вже
«курли»

Летить привітом
зі Стамбула,

Де ми з тобою не
були.

 

Все уладнається
потроху,

А ми ж чекати
мастаки.

Таке життя, така
епоха.

…і ми такі.

 

***

Спішать освоювати
Київ

Через Ворота
золоті

Всі довгорукі,
всі круті

На віслюках нові
месії.

 

За ними
яром-долиною

Ідуть до хати
вісім бід,

Та ще й дев’яту
за собою

Під руки тягнуть
на обід.

 

Ідуть за бідами –
полями

Дощі безрукими
старцями.

А на горі, чорніші
сажі,

Женці розгублено
гудуть,

То знову скажуть,
як зав’яжуть,

І далі приказки
не йдуть.

 

В Холоднім ярі
поза часом

Майне й
розчиниться козак…

І час гримить, як
порожняк,

Над порожнечею
Донбасу.

 

***

Вранці
просинаєшся безсилим.

За вікном
відбійні молотки

Прошивають
чергами шибки,

І дорогу знову
перекрили.

 

У тумані, шумом
наполохана,

Сіра, як світанок
цей, епоха,

Щоб своїх героїв
роздивиться,

Вкотре проявляє
наші лиця,

А на лицях нічого
читати –

Мов кишені,
вивернуті святом.

 

Збуджені,
знервовані украй,

Лаємось,
виплескуєм обиди.

Кожен виглядає
свій трамвай,

А трамвай один,

І той не їде.

 

Торохтить
відбійний молоток,

Люди метушаться

в жовтих робах.

І тече з
годинника пісок,

Підіймаючи над
кожним горбик.

 

Ввімкнеш телик –

знов теледурепи,

Перемкнеш – і там
усе те саме:

Ті ж самозакохані
нардепи

З тим же
Євангелієм від Хама,

Що припав
незримим до керма,

І – пітьма.

Єгипетська
пітьма.

 

Чай завариш,
вип’єш нашвидку,

Мацаєш неголену
щоку,

В дзеркало
зиркнеш:

– О, Боже мій,

Та невже
насправді я такий?

Донька ввійде,
платтячком війне,

Звично
привітається рукою

І заповнить
дзеркало собою,

Витіснивши меблі
і мене.

 

*** 

Остання зграя
журавлина

У простір
врізалася клином –

І зараз обрій
розчахнеться,

В пітьмі багаття
спалахне,

Освітить друзів і
мене,

Над плином
вудлище нагнеться

По ньому
скотиться роса,

І Вінграновський
усміхнеться

В грузинськім
кепі і трусах

З високим келихом
вина

Біля носатого
човна.

 

Постануть рідні
із пітьми,

Почую батька за
дверми,

Побачу матір біля
ґанку…

 

Оглянься, душе, і
візьми,

Хоч щось візьми

На вічну згадку.

 

***

Ще недокурена
цигарка,

Але конвойний
підганя.

Лишилось часу –
на затяжку,

Лишилось в чарці
– «на коня»,

І вже кінцева…
недалеко –

За поворотом до
аптеки,

Це співчутливо,
як від серця,

Призвідник
першого гріха

Тобі у спину
усміхнеться

Й порожнім
блюдцем помаха.

 

***

І слів немає щось
договорить,

І сенсу говорить
уже немає.

Усе, що так
горіло, пригасає,

А все, що
підкидаю, не горить.

 

І сад на спаді.

Й день уже на
спаді, –

І метушусь, і знову
невпопад

Не знати що шукаю
в листопаді,

Потоптуючи сліпо
листопад.

 

***

Щось ти, серце
моє,

ой важке,
загорьоване,

ніби всі, що не
є,

позліталися
ворони.

 

Вже нічому не
раде,

ти вже так
підупало,

ніби всі
листопади

на тебе упали.

 

Може, це од вини,

може, строки
прострочено,

може, голка сосни

дошиває сорочку.

Може, час
пригадати

стіни отчої хати,

де безпутного
сина

била часто
лозина,

а синочка, як
ангела,

мати, плачучи,
гладила,

 

сподівалась
сумна,

що нарешті весна,

як в сорочці,
народиться…

Як там зараз
вона,

Пресвята
Богородице?

 

В тій біді, в тій
нужді,

де все рвалось,
все тонко,

Ти єдина тоді

їй світила
іконкою.

 

Я молюсь на
колінах

біля пекла внизу.

Передай їй від
сина

покаянну сльозу.

 

***

Придурюсь, що я
не геніальний,

потім геніальним
придурюсь

і нап’юсь у час
відповідальний,

бо
відповідальності боюсь.

 

Виростуть у мене,
як в слона,

вуха для солодкої
локшини,

хоч все нижче
падає ціна

на усе високе і
безцінне.

 

Веселюсь на нашій
не своїй,

де в садку
вишневім коло хати

так
співають-плачуть солов’ї,

ніби їм у Празі
помирати.

 

І мені у скверику
старому

навіть заздрить
визнаний піїт,

котрий при
здоров’ї кам’яному

дивиться із
каменю на світ.

 

***

Я ще й до себе не
дожив,

а зір померк і
пам’ять меркне,

втрачаю і живих,
і мертвих,

кого люблю, кого
любив.

 

І вже нічого не
змінить,

мов обривається
дорога,

і пізно щось
просити в Бога,

і навіть соромно
просить.

 

***

А за нами ні
шуму, ні хвилі,

ми забуті давно,
наперед, –

наша слава у
братській могилі,

де стоїть
Невідомий поет.

 

Нас немає, від
нас – тільки тіні,

що неначе
відстали на крок.

Привітаємо,
друже, осінні

чорні ночі для
пізніх думок.

 

Пролетіли ми
світлою вістю.

І тремтить,
сиротіючи, віть,

і шумить,
обростаючи листям,

вітер шумить…

 

***

Самота, і
гіркота,

і горілка вже не
та,

і, здається,
навіть пиво

зовсім іншого
розливу.

 

Випадає з рук
весло.

А було ж колись,
було, –

зверхнім оком
молодця

чуб дививсь на
гребінця,

був тугіший
перевесла!

І чия ж ото рука

підняла, як
Ахіллеса,

войовничого
хвалька?

 

Це б чорняву чи
біляву

заманити в тихий
сад,

та стоїть, як
третій зайвий,

поміж яблунь
листопад.

 

***

П’ють і
вітійствують піїти,

не можуть славу
поділити,

один на одного
кричать.

Чого кричати?
Буде літо,

а потім осінь для
курчат.

 

Чого ломитися у
двері?

Усе закінчиться
добром,

і буде все, як на
папері, –

клянусь папером і
пером.

 

І шана буде! Ще й
яка:

лаврова дірка од
вінка!

І пам’ять
вічна!.. На два дні…

Похвалять критики
піїта.

І так похвалять,
що аж квіти

усі пов’януть у
труні.

 

Згадає слава
неборака,

слізьми покрапа
над труною,

і – все!.. І –
дощик стороною,

і навіть друзям
нічим плакать.

 

***

Господи, який це
жах –

все життя не жити
– виживати

і на старість з
радістю бомжа

жалюгідні гривні
рахувати,

прикидаючи: на
чарку є!

 

Я не претендую й
на своє,

і мені не треба
вже нічого,

та зі мною
невідступно жах,

бо здається, що й
моя дорога

у таке ж нікуди,
як в бомжа.

 

***

Ти п’єш
розбавлене вино,

вино із мертвою
водою,

після якого
головою

вперед

виходять у вікно.

 

На кухні скиглиш,
як підранок:

– А може,
повернути краник,

прошепотіти:

ось твій час,

пора… натиснути
на газ

і мчати, мчати,
як з гори,

із сигаретою у
роті,

і на останнім
повороті

її у дідька
прикурить…

 

Бо чорну ніч і
чорний день

тобі не пережить,
як крука.

Та ніч іде, і
день іде,

і треба умивати
руки

або намилювать
шнурок

 

і придивлятись до
гілок,

якщо багато
нагрішив,

якщо узнати
закортіло,

наскільки важче
без душі

твоє важке
гріхами тіло.

 

***

Глибока осінь.
Вечір пізній,

Калюжі. Відблиски
зловісні.

У сквері лаються
бомжі.

Глибока осінь.
Вік залізний

у струпах,
кіптяві, іржі.

І на межі, як на
межі –

Сьогодні рано,
завтра пізно.

 

СЛАВА

Якщо накаже
мачуха-столиця,

мені поставлять
пам’ятник

в Савинцях,

де я колись
піїтом народивсь.

А в земляків
відіб’ється на лицях:

«А це ще хто?!

І звідки він
з’явивсь?!».

 

***

Вікно чорніє
хрестовиною,

а за вікном така
сльота…

До них мій голос
не долине

і не докотиться
сльоза.

 

Лише у спогаді
моїм

під рідним
словом, як під Богом,

ідуть, зникаючи
за рогом,

за побратимом
побратим…

 

І видихаю ні до
кого,

в порожню
втупившись дорогу:

– Кому повім?..
Кому повім?..

 

***

Це вже наша осінь
золота,

тільки проба в
золота не та, –

за кленові золоті
листки

нам до Криму не
купить квитки.

 

Але можна взять
до Атлантиди.

Кажуть, там не
гірші краєвиди…

 

Уявляєш: їхать
довго, довго.

У купе шикарнім –
я і ти,

і в чеканні чаю
запашного

ложечка у склянці
цокотить.

 

Уявляєш: будем
їхать, їхать…

крізь сніги
грудневої пори,

задрімаєм вухами
до віхоли,

проснемось очима
в кипарис!

 

Але що це?І Поїзд
мимо станції,

навіть не
гальмуючи, летить.

І так само
ложечка у склянці,

не зігрівшись
чаєм, цокотить.

 

***

Хтось неначе
дивиться у спину.

Лине, як у
спогади, ріка.

І на золотій
дорозі плину

дві хмаринки в
білих фартушках.

 

Серце защемить –
усе позаду.

Все позаду…
Догоряє день.

Все позаду і не
вийти з саду,

що уже без листя
і пісень.

 

Знову
оглядаюсь… Без надії

риюся в минулім
навмання.

У саду ні яблука,
ні змія,

і лише осліплює
знання.

 

З чим я
повертаюся до Тебе?..

Плине, як у
спогади, ріка.

Може, хоч душа
побаче з неба

те, що я
навпомацки шукав…

 

ШТРАФНИК

Мідна музика
пройшла

і дорогою на
захід

з непрочиненої
хати

повела похилий
натовп

за околицю села.

 

Перед ямою в
хустки

тихо схлипнули
жінки.

– Відстраждав, –
прошепотіли.

Підступивши до
труни,

заклопотані сини

сироту-сльозу
зронили.

 

Й поховали
ветерана.

Був Степан – нема
Степана.

 

Наробивсь.
Відпочивай.

Скажеш Богові на
звіті,

як боровся за
врожай

і за мир у всьому
світі,

як вела кругами
доля

і тверда державна
воля,

направляючи тебе

з пункту А до
пункту Б

штрафником по
всіх-усюдах:

то на танки, то
на міни, –

ворог цілився у
груди,

 

СМЕРШ
прицілювавсь у спину…

І далеко до
Берліну

і до п’ятої
весни.

Та щастило
рядовому –

в орденах прийшов
додому.

Дуже довго йшов
додому

на одній нозі з
війни.

 

Все позаду. Спи,
солдате.

Вже домовились
сини,

як дорожче збути
хату,

де продати
ордени.

 

Вже не буде –
спи, солдате, –

ні полону, ні
штрафбату,

і тупа державна
сила

не підніме із
могили

і не гнатиме тебе

з пункту А до
пункту Б

від родини,
праці, поля,

щоб списати після
бою…

 

Спи. Нарешті над
тобою

лиш одна Господня
воля.

 

***

Різкіший секунди
стук

і непоправніші
втрати.

Встигаємо тільки
звук

того,

що випало

з рук,

вухом тугим
спіймати.

 

Чекали
часу-медбрата,

гадали, що прийде
Спас,

а час прийшов

без халата –

у чорнім костюмі

час.

 

***

Мерехтять сніги і
зорі,

вічком блимає
дупло,

де зіщулилось
тепло

у сорочім
осокорі.

 

Мов побілені до
свята,

мерехтять і сад,
і хата. –

Спить кохана. І
вві сні

крізь роки, роки
і втому,

молоденька
молодому

усміхається мені.

Крізь засніжену
розлуку

простягає сонну
руку,

що тремтить в
руці моїй,

як тоді… О,
Боже мій!..

 

А під вікнами
сліпими

від сліпучої
пітьми

місяць падає в
обійми

білогрудої зими.

 

І такий
струмиться дим

в небо вічне,
вічний дим –

і солодкий, і
пахучий,

що й за обрієм
земним

обігріє неминуче

душу згадкою про
дім,

про Дніпро і
кручі…

 

***

Наш час очей не
роззуває, –

якщо не перший –

значить, зайвий.

Але не бійся бути
третім

без позолоти і
без лаку –

услід за ними йде
безсмертя,

а в нього нюх, як
у собаки.

 

***

Як по болоту
кожен крок,

усе непевне під
ногами,

і страх біжить
очеретами

і пахне порохом
димок.

 

Якщо не вб’ють,
то покалічать,

до строку
витіснять у вічність,

де й ми на
груповім портреті

в розстрілянім
іще тоді безсмерті.

 

***

Крона яблуні
струмиться,

вся ранкова,
світла вся,

і роса збігає з
листя,

ніби молодість з
лиця.

 

Світ розкритий,
як обійми,

і нікого…
Тишина.

Вже старенький
рукомийник

облупився, як
сосна,

як і дзеркало без
рами,

до якого я
приник,

ніби там і зараз
мама

простяга мені
рушник…

 

Притулю до хати
спину

і відчую в ту
хвилину,

як, важкою од
вини,

до землі сповзає
спина,

витираючи
повільно

крейду отчої
стіни.

 

ЛИСТ ДО ЗАПИТАННЯ

Як я писав, ніхто
не зможе,

я вам писав всю
ніч вночі, –

і догоріли три
свічі,

і догоріла іскра
Божа.

 

Я вам писав аж до
світання

в глухі часи,

в голодний піст.

Чому ж мій лист
до запитання

лежить на пошті
триста літ?

 

Уже і я німим
поетом

своє відлежав і
воскрес,

і марка стала
раритетом

і вартістю, як
мерседес,

 

а лист лежить на
тій же пошті,

і ви не кличете у
гості.

Ну, зачекайте,
прийде день

і я таку посію
паніку,

коли з’явлюсь
гранітним

пам’ятником

і прогуду до вас
гранітом:

– А квіти де?..

Не бачу квітів…

 

РИКОШЕТ

Вони стріляли в
олігарха,

мені не жаль
такого птаха,

мені аж радісно
стає,

коли такого хтось
уб’є.

 

І я сказав би:
врешті-решт

Є справедливість
в цьому світі,

коли б, коли б не
рикошет –

і прямо в серце
друга Віті.

 

І що поробиш?
Куля-дура,

та ще й невчасна,
як жона,

коли за чаркою
вина

сидиш,
розслабившись, у друга.

 

Їх поховали майже
рядом,

хоч і по-різному
розряду,

що все одно тепер
для праху,

та я для друга,
для Вітька,

приніс з могили
олігарха

найкращі квіти і
вінка.

 

А потім в розпачі
й безсиллі

аж до ранкової
пори

лежав і плакав на
могилі,

з найкращим
другом говорив.

 

І слухав я,
підбитий горем,

хоча і п’яний, та
не в дим,

як ангели співали
хором

над олігархом і
над ним.

 

Лилася з неба
світла туга

і всепрощення
неземне,

коли відспівували
друга,

а рикошетом і
мене.

 

***

Короновані нашою
ціною,

піднялися, як
вільні, над вільною

і над нами,
совками доби,

їхній поїзд давно
у комуні,

а майдан,
розпускаючи нюні,

все скандує, що
ми не раби.

 

Нам би вийти
нарешті з запою

і – на поїзд, що
йде напролом,

та зійшов з
постаменту наш поїзд

за дві пляшки на
металолом.

 

***

Кому повім? Кому?
До кого?

Ніде нікого,
окрім Бога.

Ніде нікого, всі
глухі.

А може все це за
гріхи?

 

Бо снилось
недарма ж піїту,

що він, неначе
крадькома,

стоїть у черзі до
корита

і чайну ложечку
трима.

 

Стоїть в задумі
про своє

і поміча у
здивуванні,

як черга довшою
стає,

а він, як був,
стоїть останнім.

 

Як все життя, в
самотині

і в однині на
цьому світі,

ну, хоч пиши у
заповіті:

– Поставте
пам’ятник мені,

Щоб мав я з ким
поговорити.

 

*** 

Через ворота
Золоті,

які в Парижі
снились Анні,

пройшли пророки і
святі,

і розчинилися в
тумані.

Хтось оглядався в
безнадії

і сам до себе
промовляв:

– Який
прекрасний, Боже, Київ,

якщо дивитися
здаля,

якщо не бачити,
не знати

отих рабів, тієї
знаті

з тупими рисами
облич,

не чути
чужинецьку річ,

не помічати чорну
тінь,

де заохочений
юрбою

стоїть на задніх
тільки кінь

без вершника із
булавою.

 

***

Поети вижити
могли б,

якби були з
родини чайок.

Який гіркий в
поета хліб,

та ще й його не
вистачає.

 

Не вистачає ще й
зело,

хоч не міняє
стрій кирилиця,

рука, тримаючи
стило,

для подаяння не
розкриється.

 

Живу сльозою на
щоці.

Все перекрили,
заступили…

Та пропустіть хоч
до могили,

залиште хоч перо
в руці.

Невже дописувать
мені

на дошці нігтем у
труні?!

 

ВОСЬМА НОТА

Ще перший ворон
не прокаркав,

не стукнув дятел
у сосну,

а ранок взяв мене
за барки

і в побут пикою
тикнув.

І я нічого ще не
тямлю,

а Муза – ніби в
очі дим –

і з посмішкою у
дві ямки

мене закопує
живим.

– Ну й розійшовся
ти вночі,

кричав, що навіть
я – ніщота,

якісь нові шукав
ключі

і, ніби, слухав
восьму ноту…

А їх, ти знаєш,
тільки сім

і, щоб вони
злетіли в небо,

обранцям Муз
передусім

ще сім потів
пролити треба…

Допив би пляшку,
спав би моцно.

Ах, Моцарт…
Моцарт…

І додала: – Ти
прагнеш дива,

в яке не віриш
навіть сам… –

очима втупившись
ревниво

в рядки, що я
вночі писав.

 

***

Кінця зимі немає.

Сиджу біля вікна.

А мама все
співає,

що літечко минає,

і молодість
минає,

й не вернеться
вона.

 

Синіє снігом
вечір.

У хаті холоднеча.

Різдво сьогодні,
свято.

І я пишу до тата,

що мрію про
санчата,

що зачекались ми.

– Коли ж приїдеш,
тату,

з тієї Колими?

 

В нас козенятко
біле,

таке, як я хотів,

і мама наварила

цукерок з
буряків.

 

Хвалитися не
стану,

бо це сьогодні
гріх,

та вчуся
непогано,

і вірш про
Ярославну

я вивчив краще
всіх.

 

Пишу про все, що
знаю,

а мама підглядає

на мене з-під
руки.

 

У грубці
дотлівають

останні кізяки.

 

В кінці
обов’язково

допише мама
слово:

«Ждемо твого
привіта,

як соловейко
літа».

Допише і заплаче,

але, щоб я не
бачив

в сльозах її
лиця,

задує каганця.

 

***

Як новачку були
не раді

мені в
стаханівській бригаді:

не те підніс, не
так подав,

і кожен в’їдливо
повчав

і підганяв: –
Давай, давай!

Быстрее, ёханый
бабай!

Да говори на
человеческом!

А я селюк, я ще
не вмію.

Ніяковію і німію,

і піонером
червонію,

що завинив перед
отечеством.

 

І співчував лише
Кузьмич:

Ти не боись,
всему обучим…

І натякав, щоб я
з получки

не поскупивсь на
могорич.

 

І все було, як і
повинно…

І всі, звичайно
ж, напились.

А потім в пісні
обнялись,

як заспівали
«Черемшину»,

яка і в нас біля
бараку

вже цвіт ронила
на поріг,

та я підспівувать
не міг,

мені хотілося заплакати

і від горілки, і
від того,

що визнали мене
своїм,

і від черемхи над
порогом

бараку, що нам
став за дім,

а ще від того, що
нічого

не зміниться в
житті моїм.

 

***

У небі високім

співаюча птиця –

і спрагла стріла

вилітає напиться.

 

Пташиного їй

не дістати крила,

та пісню твою

обриває стріла.

 

Стрілу із грудей

ти руками ривком

висмикуєш

разом з червоним
струмком,

і скрапує крапля

із вістря стріли

на біле волосся

трави ковили.

 

Ще птиця летить,

ще висока луна,

та вже туманіє

в очах далина.

 

Плакучу вербу,

обхопивши за
стан,

над прірвою
стримує

сивий туман.

 

А пісня, що
прагла

до Бога дійти,

як свічка,
сльозою

спада з висоти.

 

***

По лігвах своїх
вовки

людські розтягли
кістки

 

і ворон із
черепів

як переможець пив

 

довго лисиці
вночі

облизували мечі

 

а потім труїлись
трави

іржею людської
слави.

 

ГОНИТВА

                          Василеві Герасим‘юку

Оглянешся раптом

впізнаєш ловця,

відчуєш: гонитві
не буде кінця,

і – рано чи пізно

впадеш,
знемагаючи,

тобі не втекти,

як Григорію
Савичу.

 

За спиною в тебе
вже триста,

як скло,

всі триста, як
скло,

товариства лягло,

як в землю
осінню,

вмерзаючи в
пам’ять,

і чорною тінню

у ній не
відтануть.

 

А круки ті самі
кружляють

над мурами,

і хмара багряна

пливе, як з
Батурина.

 

Побачиш,
оглянувшись, –

до Колими

гонитва біліє
людськими кістьми,

загонці кричать,

відпускаючи
псоту,

а псоту зробили з
колючого дроту.

 

Пронизує вітер і,
сіючи страх,

розсіює нас по
чужинських світах,

де в хлібі
насущнім полин-гіркота,

і мертвою плоттю

п’ята зароста…

 

Триває гонитва…

Хоч інші часи,

загонці ті самі,

і котяться пси,

і нас не врятують
осінні ліси

від світу-ловця

у повстанському
схроні.

Ліси оголились

і – як на
долоні…

 

***

Ні голосу Бога з
неба,

ні погляду звіра
з хащі –

нікого навколо
тебе,

крім тебе,
пропащого.

 

Не страшно уже
нічого.

То звідки в душі
тривога

Навколо ніде
нікого,

ніде нікого,

крім тебе,

собі чужого.

 

***

– Так сумно,
бісе…

– То чому ж не
п’єш? –

шепоче біс,

підсовуючи зілля,

у понеділок

все одно ж –
похмілля,

якщо до понеділка

доживеш.

 

***

I перший ангел
просурмив…

І піднялась
пітьма з пітьми,

і наростає дрож у
тілі,

і море Київське
шумить,

і підійма, і
котить хвилі

числом 666.

 

***

Я прахом був, у
прах вернуся…

Але чи був?.. А
що, як ні?..

І все приснилося
мені

у віщім сні, який
не збувся,

який тривав
коротку мить,

клубився голубим
туманом,

у тому сні
збирався жить,

шукав якусь
обітовану

не день, не два –
роки… роки…

запам’яталися
піски…

піски…
кістки… якась пустеля,

якийсь пророк чи
пустомеля…

якесь майбутнє,
що гряде,

і знов піски… і
рід за родом

туди отарою бреде

і звідти зграєю
виходить…

Пора (не треба
вже нічого)

оті крихти, що на
майбуть,

згребти рукою на
підлогу,

звільнити стіл,
де покладуть

мене, готового в
дорогу

у ті ж піски…
Де знов… кістки…

Кістки по самий
небокрай,

овечі, вовчі і
пророка,

що шерхотить
крізь вушко голки,

пересипаючись у
рай.

 

***

Було… і вже за
видноколом,

і тільки золото
стерні

та синє марево
над полем,

та постать жінки
вдалині.

 

Все пересохло, аж
димить.

І синя бабка –
тільки очі –

вже безтілесно
мерехтить

і, невідомо чим,
шерхоче.

 

На вітрі туга
журавлина,

і в серці голка
натяка,

що вже і ниточка
тонка

і нетривка, як
павутина.

 

Та нелиняючу
блакить

перелива над
полем спека,

і там, за
маревом, далеко

жіноча постать ще
стоїть,

як за сльозою…
Так далеко,

що і не видно,
хто стоїть.

 

***

Як пророчив мені

побратим по перу

народивсь я в
сорочці,

без сорочки
помру.

 

Все до того
іде…

В цьому світі
жорсткому

я останній поет,

непотрібний
нікому.

 

Прийде вік
золотий…

Лихоліття мине,

та копитом Пегас

не розбудить
мене.

 

Пройде Муза сумна

мимо нашого дому,

як останній поет,

непотрібна
нікому.

 

Непотрібна, як
совість,

непотрібна, як
біль,

непомічено
зникне,

як Діденко
Василь.

 

Прийде вік
золотий…

Прийдуть інші
піїти,

та поетом ніхто

не насмілиться
жити

 

в цьому світі
жорстокім,

де за вірність
перу,

народившись в
сорочці,

без сорочки
помру.

 

***

Час надійшов
мовчати…

Тут мої батько,
мати…

Ромашки і деревій

ними цвітуть
могили,

що душу мою
відпустили:

– Іди до живих,
живий…

 

Сяду на сірий
камінь,

до квітів
торкнусь руками,

а серце щемить,
щемить…

Якби ви побачили,
мамо,

який деревій над
вами

в ранковій росі
стоїть!

 

Що вам сказати
маю?

Рідні мої, не
знаю,

тут, біля самого
краю,

краю чого? – не
знаю…

 

Що це, кінець?
Початок?

Час надійшов
мовчати.

Час надійшов у
камені

побачити риси
мамині,

взявши в долоню
глину,

почути глиняне
«сину».

 

Боже, як у вікні

світиться хрест
мені,

ніби додому
вертаю,

як і тоді, давно,

а в хаті дверей
немає,

лиш непогасне
вікно,

і в ньому батьки
безсонні.

І я перед цим
хрестом,

неначе у шибу,
чолом

уткнусь у свої
долоні,

і все, що було
давно,

побачу, як у
вікно…

 

Час надійшов мовчати.

Стали ви степом,
тату,

стали ви степом,
мамо,

і ваше вікно без
рами.

І світить мені
ночами

ваш непогасний
хрест.

 

***

                              Володимиру
Базилевському

Це осінь, друже,
тиха, як вина,

з печаллю, з
гіркотою, із вином,

після якого, ніби
з двійником,

говориш із собою
допізна.

Це осінь, друже,
царство тишини,

де воїном забутої
війни

дрімає дуб
навстоячки при збруї,

і вже не відчуває
і не чує,

як випадають з
патронташа кулі

і як риплять від
старості гілки,

адже вві сні йому
кують зозулі,

ще молодому,
молоді роки.

 

Це осінь, друже,
це вже осінь

у голосі твоєму,
на покосі,

на всьому, що
зробити не вдалося.

Вона з туману
веслами скрипить,

і вже верба
стоїть простоволоса,

як та душа, на
березі стоїть.

Палахкотить
листок серед гілок,

тримає павутина
той листок,

що рветься сам за
іншими летіти

від самоти і вже
чужого світу.

 

Це осінь, друже,

це останній
строк,

коли в руках, де
грілася синиця,

лиш яблуко,

в якому чорним
птицям

уже у теплих
гніздах не сидиться,

не терпиться
пуститись в переліт

під інше небо у
незнаний світ.

І вже ножем
торкається рука

до яблука, як
сонце, золотого,

і чорних птиць на
волю випуска,

на волю вітру, як
рука, сліпого.

Це осінь, друже,
втомлена гонитва

за світом, що з
тобою спалахне –

і тільки дим у
небо, як молитва,

в якій уже ні
слова про земне.

 

***

Уже квилить душа
до неба,

і нічогісінько не
треба,

бо ти і сам собі
чужий.

Та помолився
хтось за тебе

і ти здивовано
живий.

 

3 тією ж
тугою-журбою

у світі кривди і
брехні,

з пейзажем моря
на стіні,

в яку ти бився
головою

 

і не пробив… І
слава Богу,

адже пробивши,

в ще одну,

в таку ж утупився
б стіну

вже без пейзажу
голубого.

 

І ти шепочеш: –
Боже мій,

яка Твоя безмежна
милість!

Та я тому лише
живий,

що Ти повірив,
Боже, тій,

яка за мене
помолилась.

 

***

Осіннє марева
тремтіння

і Вінграновський,
як видіння,

над бур’янами
виника,

і перед себе на
руках

несе врочисто
жовті дині,

весь в реп’яхах,
в росі, в гудінні

сліпучих ос, які
над ним

рояться німбом
золотим.

Владика степу!
Навпростець

простує зібраним
баштаном,

і, наближаючись,
росте

плечима,
усмішкою, станом,

і розсіває
навкруги

очей петрові
батоги…

 

А вже на плині
жовті тіні,

і наші поплавки
спокійні,

і підглядає з
казанка

більмасте око
судака,

як розсідаємось
на сіні

над килимком, як
за столом,

де скиба кавуна –
ребром

і так гостинно
пахнуть дині,

що гріх не випити
вина

під вічну пісню
цвіркуна

за світ оцей, що,
як на плині,

спливає маревом
осіннім,

за риболовлю і за
дині,

потрійну юшку
золоту,

і за співучу
марноту,

що зимуватиме у
сіні.

 

Листок вербовий
над наметом

тремтить,
відчувши переліт,

але таким
спокійним світ

стоїть за спиною
поета,

хоч рання осінь
крадькома

уже підкралась і
до нього,

Владики степу, у
якого,

не тільки
скіпетра нема,

а навіть – пальця
вказівного.

 

 

***

Я просинаюся на
сіні.

В наметі ранок.
Пахнуть дині.

А по намету
ходять тіні

і лопотять, що я
на волі,

якій радію, як
дитя,

бо знаю: час на
риболовлі

не зарахується в
життя.

 

На гострий шерех
очерету

я виповзаю із
намету.

Під пильним
поглядом роси

шукаю, щоб його
підкинуть

в багаття, що з
останніх сил

тримається за
павутину.

 

Спливає листя.
Тихо так…

Лише виляскує
судак,

розбризкуючи
навкруги

косяк сріблистої
мільги.

 

Зника за
поворотом літо.

І доки тихо. І
туман.

Ріка під кручею
дріма,

поклавши голову
на лікоть.

 

А з глибини над
глибиною

сурмить, клекоче,
непокоє

і не дає заснути
їй

своєю чорною
трубою

під самим вухом
чорторий.

 

***

Я прощаюся з вами

і все вам прощаю

і простіть, якщо
можете,

також мені.

Я вам вдячний за
все,

і за чашечку чаю,

і за те, що ви
зараз в моєму сні.

Я піду на
світанні

тихесенько-тихо,

як у тапочках
білих,

як лист восени…

Я втомився вже
так,

як втомилась
безвихідь,

стільки років
чекаючи на вихідний.

Я вітчизні в
любові у віршах

не клявся

і не тягся з
обіймами, як баобаб,

я на все це
дививсь і дивлюсь,

як на блядство

без баб…

Як дивлюсь на
героя підсудної лави,

що грошвою у
храмі свічки начина

і виходить у
лаврах із нашої Лаври,

мов дитина,
безгрішним і чистим

сповна.

Як дивлюся
сьогодні на шопінги,

холдінги

і на світський
бомонд

із бандюг і
повій…

Ох, як холодно,
Господи,

холодно, холодно,

Ти накрий мене
снігом,

морозом зігрій.

Вам спасибі за
все.

Відійду на
світанні,

як і мають
відходити з неба зірки.

Я в тумані
світивсь

і згорів у
тумані,

у туманні, як ми
і підленькі роки.

І, повірте мені,
за душею у мене

лиш болячка душі,

що боліла
щодня…

Час прийшов над
собою

останні знамена,

Останні, зелені
піднять.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!