Я камінь із Божої пращі

218

 
Анатолій КАМІНЧУК
 

СІМ ЛІТЕР

Напишу сім літер,
І вийде сім кольорів райдуги:
«У» – блакитний,
«К» – жовтий,
«Р» – зелений,
«А» – синій,
«Ї» – фіолетовий,
«Н» – помаранчевий,
«А» – білий.
А посередині – тризуб золотий
В ореолі барвінку й калини.
Ліворуч – козак, а праворуч – козачка
Стоять біля криниці, за руки взявшись.
Це моя Україна,
Немов сім літер,
Заквітчаних у сім кольорів райдуги.
 

БЛАКИТЬ

Понад обрієм майво зелене,
Колір цей мені рідний і люб.
Я люблю синьо-жовті знамена,
Золотий, наче сонце, тризуб.
 
Чорнозем, ніби пройнятий сіллю,
На ріллі позументами нить.
На горі вітряки у розкриллі
Бережуть українську блакить.
 
Як щемливо вертати додому,
Тут найкраще усе відбуло.
Сизий легіт ворушить солому,
У пониззі видніє село.
 
П’єш джерельну із повного глека,
Напливає верби біла тінь.
І стаєш молодий, як лелека,
Де не глянеш – у золоті синь.
 

СИНИЧКА

Вдалині промчала електричка,
Білий світ засипав білий сніг.
У вікно постукала синичка,
Значить, будуть гості на поріг.
 
Замело, завіяло  подвір’я,
Любий брат поїхав на АТО.
Мати відійшла, немов повір’я,
Хату не провідає ніхто.
 
І не лліть на голову єлею,
Не брешіть мені, товариші:
«Золота не тільки під землею,
Золота у кожного в душі»*.
 
Возродились на біді монархи,
І постали вежі із золи.
Золото забрали олігархи,
Грошики хапуги розмели.
 
Будь мені за посестру, синичко,
Як живу, ти краще не питай.
Не ховай своє красиве личко,
Стукай у віконце, прилітай!
 
____________
* Слова П. Тичини.
 

***

Це дійсність, а чи сон це?
Наснилась сива мати.
І знову сходе сонце,
І знову б’ють гармати,
Такі буденні справи,
Там наша хата скраю.
Там батько косе трави,
Там йде по воду Галя.
Там діти йдуть до школи,
Маленькі українці.
Там пахнуть матіоли,
Там квітнуть чорнобривці.
А тут російська банда
Шмаляє з бетеера.
Убило лейтенанта,
Убило волонтера.
Мені брехня огидна,
А правда шкандибає.
Така війна гібридна
Уже не рік триває.
На кожнім кроці горе,
Криваві думи крають.
А хтось мені говоре:
– Герої не вмирають!
 

***

Українці, прошу,  далебі,
Не хизуйтесь своєю любов’ю.
Не любіть Україну в собі,
А любіть українською кров’ю.
 
Хай любов ця поєднує нас,
Розбиває імперського мура.
Як любив Україну Тарас,
Як любив у стражданні Сосюра.
 
Не цурайтесь священного ви,
Як колись, як учора і нині.
Як Довженко любив у Москві,
Як Багряний любив на чужині.
 
Знов розіп’ято ночі і дні,
Знову рани і муки, і болі.
Як Мазепа любив у вогні,
Як Грабовський любив у Тоболі.
 
Не полюбить хижак-малорос,
Тож любімо свою Україну.
Як любив свою віру Христос,
На хресті він помер за людину.
 

ПАМ’ЯТНИК МАЗЕПІ

Столичні прихвосні, нардепи,
Поставте пам’ятник Мазепі.
Не будьте хитрі, як лисиці,
Нехай стоїть він у столиці.
 
Звичайно, він не бідував,
Мазепа храми будував.
Він був противником Петра,
Тож прокляли його з пра-пра.
 
Минають пристрасті червоні,
Стоїть Мазепа в закордонні.
Десь у Румунії, в Галаці,
Чому ж нема у нас на плаці?
 
Чекаємо, ждемо месії,
Нехай поставлять у Росії.
Тоді і ми, коханий братику,
Поставимо і на Хрещатику!
 

ПАВЛИЧКО НА МАЙДАНІ

Україна звільняється від кайданів,
Прокладається до Європи тропа.
Дмитре Васильовичу,
я бачив вас на Майдані,
Ви були молодий, наче воїн УПА.
 
Десь вчувалися відгуки давньої Трої,
Кувала зозуля, буяла у лісі весна.
Мабуть, ви пригадали своїх загиблих героїв
Із загону січових стрільців Спартана.
 
Я вам уклоняюсь, як воїну і герою,
Відчуваю, як болить і тріпоче ваша душа.
Ви були в вишиванці старовинного крою,
Як вам не вистачало мазепинки
і калаша.
 
Гарчить із підворітні руський мір,
Обходить провокатор стороною.
Прийшли всі ті, кого забрав Сибір,
Хто ліг навічно в землю під сосною.
 
Є слово, що гостріше від ракет,
Його бояться вбогі духом, ниці.
Помолодів, набрався сил поет,
Відчув, є порох у порохівниці.
 
Ожив, гарцює на коні Богдан,
Про перемогу є у нього дані.
Вирує, гомонить, як вир, Майдан,
Дмитро Павличко з нами на Майдані!
 
***
                        Я камінь із Божої пращі.
 Ольжич
Ми Богом із глини творящі,
На прощу до Бога іду.
Я камінь із Божої пращі,
Я камінь у Божім саду.
 
Іуда десь там у тумані,
О Боже, тут станеться щось!
У Божім саду на світанні
Востаннє молився Христос.
 
Юрба шаленіє, лютує,
Незвідані Божі путі…
Ніхто не спасе, не врятує
Ісуса Христа на хресті.
 
Ми ще до кінця не пропащі,
У змозі цю мить зупинить.
А камінь із Божої пращі
Не впав, над землею летить.
 

***

І знову  ніч, і знову день,
Комусь кохання та інтими.
Не до листів, не до пісень,
Коли вмирають побратими.
 
Він молодий, він хоче жить,
Нема ні чорта, ані Бога.
Комбат поранений лежить,
Десь запізнилась допомога.
 
Бій зав’язався у степу,
Війна навстіж відкрила двері.
І гатять найманці всліпу
З гармат, із танків, бетеерів.
 
Нараз під’їхало авто,
А кулі зойкають, співають.
А хтось говоре: – Це АТО,
Яке АТО, коли вбивають?
 

***

Де не глянеш, там базар,
Танці-шманці, самогон.
Де колись співав кобзар,
Там тепер співа Кобзон.
Ізмалівся старший брат,
І відкрився всім обман.
Втік в Росію шапкокрад,
Пише буцімто роман.
Наймитує гегемон
За понюшку ковбаси.
Де подівся регіон?
Вже зійшовся він на пси.
Хто у кого дармоїд
І почім сьогодні газ?
Кажуть, нас годує схід,
У вогні пала Донбас.
Розваливсь на річці міст,
Трактор у багні загруз.
І чекає комуніст,
Що повернеться союз.
 

МАРЕННЯ СТАРОГО

КОМУНЯКИ

Його від новин аж трясе,
Виходить із дому вночі.
Старий комуняка несе
Прапор на правім плечі.
Шукає в душі аргумент,
А місто світить вогні.
На місці, де був постамент,
Ленін лежить у багні.
Наче собака Муму,
Справно на збори ходив.
Як він молився йому,
Внески чесно платив.
Він йому богом постав,
Нічого про нього не чув.
Леніна він не читав,
Тут він ніколи не був.
Мов чорно-біле кіно,
Вмер невмирущий Ілліч.
Прапора вткнув у багно,
Покрадьки канув у ніч.
 

***

Яка любов, які пісні,
Тут кулі тьохкають, співають.
А на війні, як на війні,
На жаль, мій друже, убивають.
Іде війна, такий аврал,
Одна на всіх стрілецька зброя.
Тут рядовий, тут генерал,
Ніхто не прагне до героя.
Десь тут народиться поет,
Коли замовкне поле бою.
Ворожий строчить кулемет,
Гармата б’є поза горою.
Одна любов і смерть одна,
Тримайтесь, любі, серце краю.
Підступна путінська війна,
І їй нема кінця і краю.
О враже, руку відверни,
До Бога слово боже мовлю.
Той, хто повернеться з війни,
Напише кров’ю із любов’ю.
 

ПЕРО

  Побратимові
Божий день дива малює,
Відбивається на лицях.
Це лишень тебе хвилює,
Ти копаєшся в дрібницях.
Але ж ще існує радість,
І азарт, і поле бою.
Розумію, тягне старість
До стільця, до супокою.
Не журися, любий Грицю,
На пусте звелися вірші.
Ти впустив свою жар-птицю,
Її нині ловлять інші.
Не для всіх коштовні перли,
Раз щебече соловейко.
Пригадай, коли померли
Пушкін, Лермонтов, Шевченко.
Не розводь  душевні нюні,
Не учись  у бородатих.
Знай, поезія для юні,
Для духовних і крилатих!
 

КОНОТОП

Досі чути алюр і галоп,
Козаки у погоні.
Конотоп,
Конотоп,
Конотоп,
Прокопитили коні.
 
Той упав, цей умер, той загруз,
Цей готовий до зради.
На колінах москаль-боягуз,
Він благає пощади.
 
Похвала Конотопу,
У ганьбі вороги.
Насмішили Європу,
Полягли до ноги.
 
Розгубились зненацька,
Воювати не мед.
Гостра шабля козацька,
Поціляє мушкет.
 
Гине зайда триклятий,
Розлягається гай.
Ти прийшов погуляти,
На тім світі гуляй!
 
Нехай тільки посміє,
Полетить голова…
Не забуде Росія,
Пам’ятає Москва.
 
Ми потрібні Європі,
Ми не падаєм ниць.
Конотоп.
В Конотопі
Наша сила і міць.
 
День на крові маює,
Скажем: «Господи, стоп!»
Знов Росія воює,
На умі Конотоп.
 

УКРИ

Слов’яни з великої букви,
Співаєм пісень про любов.
Ми укри,
ми укри,
ми укри,
У жилах калинова кров.
Ми землю орали орлами,
Тепер ті орли на Кремлі.
Чужого ніколи не брали,
Стачало свого на землі.
У лаптях просвічують лапи,
Борідка і ратиці – цап.
Самі ви прозвались кацапи,
І предок ваш дикий кацап.
Ви знаєте вбивства і війни,
Майстри підривати мости.
Не треба нам ваші обійми,
Ніякі ви нам не брати.
Ви нас на обман не візьмете,
Бо ми не совєцькі совки.
Брати вам – сибірські ведмеді,
Брати вам – тамбовські вовки.
Ви мавпи, ви карлики, кукли,
За вами криваві сліди…
Ми укри,
ми укри,
ми укри,
Ви – прах Золотої Орди!
 

ПАСЛЬОН

Я шлю прокльон
Рокам, що пахли тліном.
А ви їли пасльон
За хатою під тином?
Солодкий, аж гіркий,
Живіт, як бараболя.
Чорнющі ягідки,
Мов наша доля.
Це голод, а не сон,
Діти мерли.
Для нас був той пасльон,
Немов цукерки.
Пасльон синів в тіні,
Під тином далі…
А в школі на стіні
Сміявся Сталін.
Холодний дух весни,
Дитинство, де ти?
Чорнило з бузини,
І зшиток із газети.
У небі журавлі,
Прив’ялі квіти.
Голодні вчителі,
Голодні діти.
Похмурий день навкруг,
Іде до скону.
Помер мій кращий друг,
Наївсь пасльону.
Синіє в полі льон,
Від краю і до краю.
Я їв гіркий пасльон,
Вам не бажаю.
 

ВУЛИК

Трудні у вулику будні,
Бджоли радіють взятку.
Кажуть, шкідливі трутні,
Трутні запліднюють матку.
Хоч укривайся пледом,
Не пощастило з літом.
Трудно сьогороку з медом,
Мало солодкого цвіту.
Бджолам трудитись по чину,
Падай, лягай у могилу.
Трутні жеруть вощину,
Трутні нарощують силу.
Буде усе спочатку,
Труднощі бджіл не зупинять.
Трутні запліднять матку,
Потім самі загинуть.
Піде життя по колу,
Годі вкриватися пледом.
Знову народяться бджоли,
Вулик наповниться медом.
 

УКРАЇНКА

Таких не часто стрінеш в світі,
Їх не багато є сьогодні.
Ти схожа на Нефертіті,
Усмішку маєш, як в Джоконди.
Це знає той, хто покохає,
У кого тьохкає серденько.
Коли ти йдеш, то замовкає
На вищій ноті соловейко.
Ти з роду-віку українка,
Ще не навчилася кохати.
Ти дівчина, ти ще не жінка,
Дала красу і вроду мати.
Насадиш м’яти, чорнобривців,
Ти до пісень, не до балачок.
Народиш славних українців,
Грім-козаків і грім-козачок.
 

***

Рано-вранці на зорі устану,
Побреду в поля, як пілігрим.
Я люблю березові тумани,
Як гримить у синім небі грім.
Журавлі летять над небокраєм,
Журавель озвавсь до журавля.
Я люблю, як пахне короваєм
Березнева радісна земля.
Сонце покотилося в усмішці,
Освітило променем траву.
Цього ти не вичитаєш в книжці,
Треба це побачить наяву.
Хочеться ще довго-довго жити,
Чаруватись вродою дібров.
Зайчика на просіці зустріти
І сказать до нього: – Будь здоров!
Пахне медом і смолою глиця,
Все тут рідне, дороге, моє.
Зайчик мене зовсім не боїться,
Лапку для вітання подає.
 

БЕРЕЗОВИЙ СІК

Берези відсвічують боком,
Сюди, як на прощу, жене.
Полісся березовим соком
Поїло малого мене.
 
Тут сонячні промені-леза,
Тут голос: – Відкрийся, сезам…
Вклоняюсь поліським березам,
І п’ю чудодійний бальзам.
 
Дороги версталися дальні,
У праці був час-хлібороб.
Березовий сік лікувальний
Мене уберіг від хвороб.
 
Тут стрінув я дівчину Галю
І опріч її не пройшов…
Уперше в березовім гаю
Я вірші писав про любов.
 
Полісся живе в моїм серці,
І житиме, звісно, повік.
Не воду несу у відерці,
Цілющий березовий сік.
 
На просіці ходить козуля,
П’є сік, не боїться людей.
Кує на березі зозуля,
Щебече в гаю соловей.
 
О краю, березовий, милий,
Ти справді могутній, велик.
Я тут набираюся сили,
Нуртує березовий сік.
 
Дивлюся закоханим оком,
Усе зеленіє, цвіте.
Частує березовим соком
Полісся моє золоте.
 

***

Інфузоріє-туфелько,
Бачу парту і клас.
Синьоока учителько,
Як любили ми вас.
Інфузоріє-туфелько,
Вам шанівок несу.
Так прозвали учительку
За любов і красу.
Де любов ота бралася
Кожен день, кожен час?
А вона не цуралася
Неосвічених нас.
Перша в школу приходила
До хлоп’ят і дівчат.
На природу виводила,
Як зелених курчат.
Синьоока учителько,
Ой, далеко той час!
Інфузоріє-туфелько,
Озовіться до нас.
 

ЛАСТІВКА СІЛЬСЬКА

В. Голобородьку
Ти ластівка сільська,
Бо народився під солом’яною стріхою,
Де на подвір’ї  ластівки літають
І щебечуть на срібному дроті.
 
Ти ластівка сільська,
Бо ліпиш своє гніздечко
Під селянською хатою,
Яка пахне молоком і хлібом.
 
Ти ластівка сільська,
Бо літаєш над чорнобривцями,
Де щебечеш з ранку до вечора
Свою ластівочу молитву.
 
Ти ластівка сільська,
Чого тебе занесло у місто?
Як ти зліпиш гніздечко
На карнизі  висотного будинку.
 

***

Вже трава деінде,
Видно слід Батиїв.
Доки сонце зійде,
Роса очі виїсть.
 
Рясно черепами
Встелені сторіччя.
Ковила степами
Повіда про січі.
 
Тут лежать герої,
Чим я вас приваблю?
На могилі воїн
Похиливсь на шаблю.
 
Все, як на іконі,
Наче сіль на рані.
Заіржали  коні,
Зникли у тумані.
 
Це підступна тиша,
Суне сила вража…
Хто про це напише,
Хто про це розкаже?
 
ЛОТОВА ДРУЖИНА
 
На Донбасі зрада і підлота,
Кров і сльози – гірше від підлот.
– Не стріляй! – сказала жінка Лота,
Вистрілив у спину підлий Лот.
 
Не одна тут виросла могила,
І загиблим воям несть числа.
Жінка Лота руки заломила,
– Як ти міг? – Сказати не змогла.
 
На Донбасі українцем звався,
Був у нього українцем брат.
Мирний Лот за срібняки продався,
Взяв у руки вражий автомат.
 
Заридала мати-Україна
Під церковні дзвони «бім і бом».
Озирнулась Лотова дружина,
Стала вона соляним стовпом.
 
Терорист ніколи не хрестився,
Знав одне: у Бога-Христа, мать!
Лот не підійшов, не зупинився,
На війні навчився убивать.
 

***

                 Хотят ли русские войны?
                                        Є. Євтушенко
Спитайте у баби Уляни,
У неї вже кури сокочуть.
– Чи хочуть війни росіяни?
Почуєте відповідь: – Хочуть!
 
Спитайте у діда Степана,
Нехай його люди почують.
– Чи хочуть війни росіяни?
Він скаже: – Вони вже воюють.
 
Ці люди не знають любові,
Не відають злагоди, миру.
Москва будувалась на крові,
Москва вже сльозам не вірить.
 
Спитайте у батька солдата:
– Чи хочуть війни росіяни?
Він буде від болю мовчати,
Покаже задавнені рани.
 
Спитайте у сивої жінки:
– Чи є в Україні ще порох?
І скажуть усі українки:
– Росія агресор і ворог!
 
І знову війна за війною,
І кров, і бої до загину.
О люди, постаньмо стіною,
За нашу святу Україну!
 

СТІНА

 
Йде братовбивча війна,
Це не вигадка, сон.
Нас розділяє стіна,
Нас розділяє кордон.
Чується вражий мат,
Пахне кровію порох.
Вчора ти був мені брат,
Сьогодні ти мені ворог.
Хочеш, щоб було гірш,
Я цього не приємлю.
Ти воюєш за гріш,
Я захищаю землю.
Ти на Донбасі сказивсь,
Б’єш Україну нахрапом.
Ти в Запоріжжі родивсь,
Та продався кацапам.
Знай, що не вічна війна,
Світ починався любов’ю.
Нас розділяє стіна,
Ми вже розділені кров’ю.
Може не стати стіни,
Підеш в обхід стороною.
Ти мене вже не вини,
Сам ти постанув стіною.
 

СОСНИ

 
Казав, плекайте зброю,
Діждалися гостинця.
Під кожною сосною
Могила українця.
Ніхто не пройде мимо
Ведмежими борами.
Сибір неісходима
Забита таборами.
Упав, паняй до ями
Від фіна до монгола.
Ведмеді черепами
Там грають у футбола.
Освідчуйся в любові
Катюга, людоморе.
І ллються ріки крові
Та не впадають в море.
Ці думи доленосні
Не висловить словами.
Стоять сибірські сосни
У нас над головами.
 

***

Як повіють вітри із теплого краю,
То почую вві сні, як співають півні.
Я поїду в село, там пісень назбираю,
Хоч давно у селі не співають пісні.
 
Моє серце розпукою мучиться, крає,
І не раде світанку, квітучій весні.
Вимирає село, і пісень не співає,
А було ж… Як дівчата співали пісні.
 
Похилилося жито, зів’яле від спеки,
Ще тримаються поля бур’яни-зеленці.
Навіть гнізда свої покидають лелеки,
І літають ворони, цвіріньчать горобці.
 
Люди добрі, прокиньтесь, куди ви бредете,
Гетьте думи буденні, сумні, навісні.
І кому твоя пісня потрібна, поете,
Помирають поети, конають пісні.
 

РОЗТЯГА ІВАН ГАРМОШКУ

 
Розтяга Іван гармошку,
Надолужує снагу.
Все пішло у розпорошку,
Всі дерева у снігу.
Це фінал, а не розминка,
Ну, куди вже бути гірш?
Від Івана пішла жінка,
Бо пропив останній гріш.
До гулянки дуже падкий,
Гармоніст – веселий фах.
Не нажив ніяких статків,
Все програв на весіллях.
Жінка сита, як кобила,
Давай гроші – допекла.
Галька іншого любила,
Десь у місто утекла.
Вип’є чарку, заспіває,
Не зважає на нужду.
Іван грає, не вмирає,
Каже: – Прийде, підожду!
 

***

 
Сумне застілля,
Оксюморон.
Нема весілля,
Є похорон.
Серце ледь б’ється,
Помер Пилип.
Чарка не п’ється,
Не жується хліб.
Сива кульбаба
Голівку здійма.
Лишилася баба,
Як пучка, сама.
Осиротіли вулики,
Від бджіл ні сліду…
А тепер на вулиці
Жодного діда.
Курочка Ряба
На подвір’ї шкряба.
У хаті баба
Куня, як жаба.
А за вікном липа
Золотом палає.
– Як умру, Пилипе,
Хто мене поховає?
– Якось воно буде,
Не журися, Варко.
Поховають люде,
Вип’ють добру чарку.
 

***

                                                    Олі
Зупинюся і мовчки заплачу,
Біля тебе в сльозах заночую.
Я ніколи тебе не побачу,
Я ніколи тебе не почую.
Буде тихо у зоряний вечір,
Загублюся у травах у тузі.
Соловейко мені защебече,
А зозуля озветься у лузі.
Боже правий, ну, як мені бути?
Як розвіяти темряву ночі?
Хочу голос твій рідний почути,
Хочу бачити радісні очі.
Як же випросить ласки у Бога?
Білий янгол летить наді мною…
І нікого, нікого, нікого,
Тільки дощик іде стороною.
 
***
                             Пам’яті доні
Птахи  перелетами,
Сіножаттю бігли ми…
«Десь ти за заметами,
За снігами білими»*.
 
В різні боки дивимось,
Ніби вже не значимось…
Знаю, не зустрінемось,
Знаю, не побачимось.
 
Дощиком крізь ситечко
Понад зелен-травами.
Відлетіло літечко,
Стало за заплавами.
 
Дорого заплачено,
Знає тільки сонечко.
Станемо, заплачемо,
Де ти, люба донечко?
 
Квітами, букетами,
Як тебе любили ми…
Десь ти за заметами,
За снігами білими.
 
____________
* Невідомий автор.
 

ПІСНЯ БЕЗ СЛІВ

 
Скрипка моя без смичка,
Як мені з піснею бути?
Десь обізвалась дочка,
Голосу досі не чути.
Не заподіяла зла,
Навіть не усміхнулась.
З хати кудись ти пішла,
Досі до нас не вернулась.
Небо таке голубе,
Як нам самотньо у світі.
Хата чекає тебе,
Двері лишились відкриті.
Квіти чекають в селі,
Троянди та чорнобривці.
Книжка лежить на столі,
Відкрита на першій сторінці.
Де ж ти поділася, де ж?..
Жду, не діждуся світанку.
Ось ти до хати ввійдеш,
Мовиш: – Доброго ранку!
 

ПЕТРИК

 
Брудна сорочечка, светрик,
Молиться, єзус Маріє.
Ходить по вулиці Петрик,
Може, хтось чарку налиє.
Хтось його ганить і лає,
Каже: – Сюди не ходи…
Може, дрівець нарубає,
Комусь принесе води.
– Фу, нализавсь, п’яна морда, –
Бовкне приїжджий шкет.
Комусь скопає города,
Комусь полагодить штахет.
Кожен може побити,
Завіщо Петрика бить?..
Може трави вкосити,
Може комусь підсобить.
Ось він плуганиться знову,
Любить бродяче життя.
Може попасти корову,
Зробить усе до пуття.
Сяде на лавці, дрімає,
Голод – не тітка, кума.
В Петрика хати немає,
В Петрика жінки нема.
Петрик замерз, зажурився,
Геть, як почвара, постав.
– Може б, ти оженився,
Може б, у прийми пристав?
Дивиться лагідно в небо,
Мовить: – Я випить люблю…
Петрик сміється із себе:
– Сам собі кум королю!
Петрика бідного жалко,
Просто женити пора.
– Йди до кривенької Гальки,
Дівка іще не стара…
– Може, ти хочеш циганку,
Станеш багатим вкінець.
Петрик попросить цигарку,
Скаже: – Нехай йому грець!
 

***

 
Тихо світить свіча,
Мов зоря на виду.
То ступає дівча
В яблуневім саду.
 
Ти сюди не ходи,
Як у церкві, в саду.
Яблуневі сади
Одягнулись в фату.
 
Юні груди твої,
Мов пташата малі…
І гримлять солов’ї,
Як весілля в селі.
 
Тихо світить свіча,
Мов зоря на виду.
Там хлопча і дівча
В яблуневім саду.
 
Ти сюди не ходи,
Я туди не піду.
Яблуневі сади
Одягнулись в фату.
 

ХРИЗАНТЕМА

 
Це, либонь, не до нашої теми,
Як мені оспівати красу?
Зацвітають в саду хризантеми,
Я тобі хризантему несу.
 
Білий вірш, ти лірична поема,
Я до тебе на зустріч іду.
Ти для мене в саду хризантема,
Хризантема в росі у саду.
 
Твоє серце палке, полум’яне,
Подарує любов і снагу.
Хризантема яскріє, не в’яне,
Зацвітає на білім снігу.
 
Моє серце тремтить, як антена,
Насувається люта гроза.
І лежить на снігу хризантема,
Закипає на віях сльоза.
 
Буде сум, будуть розпачі, сльози,
Для любові кордонів нема.
Не страшні хризантемі морози,
Не страшна хризантемі зима.
 

***

Що сталось?..
А нічого не сталось.
Просто ти закохалась.
А кохання не вийшло,
Вибачай, що так вийшло.
І себе не вини,
Не пиши, не дзвони,
Не плач.
Пробач.
P.S.
Мабуть, ти не кохала,
Мабуть, я не кохав.
Ти мене не впізнала,
Я тебе не впізнав.
Світе, сонця не застуй,
Від причалу відчаль.
Я сказав тобі: – Здрастуй!
Ти сказала: – Прощай!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!