Я хочу осені. Мене втомило літо

172

У пориванні до ситих єлеїв

і до високих орбіт –

не наступи на мурашку – із неї

цей починається світ.

 

Сільське

*

Пах акації медовий,

Пересмаглі хлопчаки,

Сіна золоті стіжки…

Господи, скоріш додому!

В літа райську благодать,

В лагідну розмову мами,

У стежки, де зорі сплять

Й ворушать у сні губами.

Де старий Південний Буг

Просить помочі у неба,

Де лошак відгонить мух

Й зирить сторожко на тебе…

*

Діти кличуть лошатко руденьке:

«Кось-кось!..»

Спить коза в бур’яні –

вже напаслась, і сняться їй
крила…

Відцвітає акація,

літо заходить у силу;

маки – як знаки оклику:

щоб не забула чогось…

*

повтягували голови у плечі

і скиглять по хатах своїх і
лають

верховників і дорікають Богу

що дав життя важке…

                                    і нори

свої освячують – чекають

у них спасіння

                      й бунтарів

своїх затоптують розпачно            

На смерть стукача

…Попавсь їм – і розколовся,

 і душу здав сатані.

Як тяжко тобі жилося

у страхові і брехні.

 

Рятунку – вже знав – не буде:

крутився страшний маховик.

Гірчив тобі хліб іудин,

та згодом до нього звик.

 

І навіть мав добрі зиски –

служив уже не за страх.

(Навіки заховано списки

в таємних архівних томах)…

 

Завжди усміхався мило

і був серед перших лав…

Скільком обпалив ти крила

й скількох безоглядно здав!

 

То що тепер говорити,

коли обірвалась нить?

Здається, нарешті квити.

Та, хай Бог простить, – не
болить.

 

***

Невже це – останні жертви?

Відійдуть потроху й кати.

І крила свої розпростерти,

як інші, зумієш і ти.

І буде лиш спогад прогірклий,

і буде лиш пам*ять жива…

Чому ж моє серце не вірить,

чому обриває слова

і слухає стогін утробний,

що йде із глибин вікових?..

Яка тебе мучить хвороба?

де лік, щоб твій стогін
затих?!.

 

***

Не квіти, а жала зміїні,

про волю дебати…

«Як жити у цій країні?!» –

розпачно спитав ти.

Хотіли у рай ми… Та горбики,

Бог стежку ніяк не прогорне…

Вітчизно моя сторгована,

де біле в тобі, де чорне?

Вітчизно моя розгублена

(та кращої не вготували), –

хто дасть нам любов пригубити?

хто зродить нові ідеали?..

 

***

Не проти них, але й не з ними.

Світ дивиться очима злими,

чекає, що зіб’єшся в кроці…

А ти – мов тріска у потоці, –

між берегами, між віками

тримаєш нить земної
драми…                      

 

***

Це зветься – повстання.

Позаду – межа межова.

Душа похопилась,

душі заболіло: жива!..

І плити холодні Хрещатика,

й мокрий асфальт…

Притихли Пілати, –

свободо, це вже не фальстарт!

Дивись, закипають, мов
гейзери,

ниви й слова…

Душа похопилась,

душі заболіло: жива!!

 

***

Я хочу осені. Мене втомило
літо –

спекотне й клопітне… Воно
завдало хрест,

який натер мої зомлілі плечі…

І де стежки в цій злобній
колотнечі?

Я хочу осені – з ілюзією
втечі,          

з теплом, яке не вміє вже
боліти.

 

***

Ці портрети холодні, ці гасла

фальшиві,

цей абсурд і бедлам.

Щось доводимо – у черговому

надриві,

та все їм – ворогам.

Осінь протоколює всі наші
двобої,

осінь благословляє жита;

облітає і падає, щоб стати
гноєм,

золота красота…

           

***

Бабця старенька, сухенька,
маленька

продає петрушку й хризантеми

у підземному переході на
Оболоні –

наче долю мою крутить в руках.

Бабця не вступає ні копієчки:

«А петрушечка цілюща – не мини
її,

хризантеми запахущі –
вересневі…»

«Бабцю, скуплю

всю петрушечку й хризантеми,

лиш навчіть мене дожити до
ваших років…»

Хитро хитає бабця головою.

Гендер

…Трошки сиділа на троні,

трошки збирала пляшки;

то ти – злодійка в законі,

то – тихий схимник в поклоні,

то – грім над плесом ріки.

Час тебе теше і теше,

стружки із кров*ю летять,

і стає серця все менше, –

а хтось догідливо бреше,

ніби в тім є благодать.

Вересень

Сіре дощове світання

і дорога – не остання…

Хто тебе на ній зустріне?

Срібні луни, тиша срібна,

одержимця річ солодка,

дзявк собачий: «Ну й
погодка!..»

 

***

В цього дощу вже зітхання
старечі…

Осінь кидає хустину на плечі;

«Втишся, – наказує тихо мені,

мури довкола стоять кам’яні;

ті, що тебе уже зрадили й
зрадять,

знов галасливі готують паради,

їхні дешеві медальки блищать,

рать!!

Бідний народ все чекає
предтечу,

ситі самці щось про душу
лепечуть…»

 

***

– Як, пані, прожили свій день

народження?

– Тихесенько-тихесенько, мов
мишка;

був дощ осінній серцю
нагородою,

і думалось про нинішнє й
колишнє…

 

Удвох

Кричала уранці на неї:

– Лінивиця!

Риби нема!..

……………………………..

А ввечері гладиш

і лагідно дивишся:

все ж – не сама…

 

***

Так мало тих, що чують вищі
кличі.

Життя – це змаг,

притлумлюй стогін свій.

До сонця рветься друг мій –
деревій –

і сил мені в пекучій тиші
зичить.

Душа – як брила криги.

                                       Все минуло

хмільна весна й меланхолійна
осінь…

«Спини мене, спини мене…» –
хтось просить,

а звіддаля – червоний овид:
гулом!..

Стоять мої сади, чекають дива.

 

***

не зустріла тебе на
роздоріжжях правди

і на ярмарках кривди не
покликав

не глянув сліду не лишив я
чула

ти десь близько пах дим твого

смолоскипа

кидалась у той бік обнадіяна
проте ні

то хтось чужий мала показати
тобі знак

серце на долоні але що слухали
б діти

тулячись вечорами до грудей
моїх

 

***

Сонця й срібних висот
пригортання…

Тихо серцю годи.

Третє бабине літо. Останнє.

А за ним – холоди.

 

Вдарить осінь важким своїм
жезлом –

і загостриться зір.

Перемокне душа, перемерзне

між чекань і зневір.

 

Тьмавий день приготує отрути,

помолися зерну,

може, ти ще зумієш збагнути

цього шляху ціну.

 

***

Поорано поля й городи –

нема стежок.

У лузі корівчина бродить

і пастушок.

 

Дерева голі й безпорадні.

Бур’ян зачах.

А гарбузи – як на параді,

по всіх дворах.

 

Вітрів скрипучі переклички:

«Вперед! Вперед!!.»

Останнє яблучко з кислички

таке, як мед.

                                 

Чоколівка

Сідає літак у Жулянах. Світає.

Онучок мій спить і у сні

Свої рученята розкинув – літає

Й росте – помагати мені.

Цей день, як і всі,
чорно-білим розшито,

Вдягаю вериги свої,

І дивиться кішка ревниво –
коли-то

Уже погодую її?!

 

***

День осінній спіткнувся – і
тане;

я на нього, як в’язень,
дивлюсь.

Осипається листя останнє

із дерев, і так сумно чомусь.

 

Може, ця самота завелика?

Може, зрушиться – і промине?..

Проступають крізь час дивні
лики,

їхні погляди гріють мене.

 

І я вчуся нести день осінній

і крізь зиму вже чути весну –

ту, яка щонайкраще насіння

відбере – й кине в землю
масну…

 

***

Повняться садки пахучим
плодом, –

осінь! Стільки радості та
втіхи!..

Падають каштани і горіхи,

в небі хмари водять хороводи.

 

Ранки теплі, та вже без
бравади,

цвіркунів пісні усе тихіші;

пишуться лише ліричні вірші –

і на те, либонь, немає ради.

 

***

Ви помітили? Став поспішати
час.

Він ущільнився, мов намул

під Київським морем.

Не допомагають машини.

Перетомлюються ноги.

Стають жадібними руки, –

ще хвильку: зустрітись,

роздивитись, попрощатись.

Життя – проекція сонця: тільки

хитання стрілок.

Роздувається, мов повітряна
кулька, серце:

увібрати, затримати,
прислухатись…

Мурашині дороги приходять у
сон –

від зими до літа,

від спалаху білої оболонки –

до чорноти під байдужою
підошвою черевика.

Переді мною життя – проекція
сонця,

Позад мене життя – проекція
серця.

Я – бігун на вічній дорозі…

Як тривожно-обіцяюче гудуть
вітри у високості!..

 

Із циклу «Ініціації»

Білим біла благодать,

Кожен крок – як по лекалу…

Я люблю цих мінус 5,

Що розгонять кров  зов’ялу.

Мов локатор, ловить ген

Звук праджерела, в якому

Азбука знамен-імен

І святе наймення ДОМУ.

Ще лиш подив, а не страх…

Придивися, Панагіє:

Дана в срібних колисках

Велетів-дітей леліє…

…Підуть, розірвавши час,

Мов разок дзвінких коралів…

Мінус 5 – це ми анфас:

Очі сині з блиском сталі.

 

Водохреще

…Припорошує сніг – це зима

вже береться за розум, –

Ще відстогнуть завії

і ще відтріскочуть морози;

Біля стежки, як зайчик,

дрімає засніжений кущик,

І всі води сьогодні цілющі,
цілющі, цілющі!..

В українськім Йордані свободи

купається рід мій,

Із віків-правіків перелуння

доносяться срібні;

І рука Божа гладить маленьке
дитя по голівці,

Й засіваються в душах
вкраїнських леткі чорнобривці.

 

***

…Як вони швидко пробігли,
роки!

Десь по дорогах, а десь
навпрошки.

Нива моя хилить жовте колосся

Найголовніше вже все
відбулося.

Але попереду ще – далина,

Та далина, що пекуча й
хмільна;

В ній пошаную світання, й
смеркання,

Й зірку, яка заспіває остання.

В ній пошаную людську доброту

Й радість зела весняного:
«Росту!»;

Негаласливого серця чесноти

Й очі, які будуть завжди –
навпроти…

Як вони швидко пробігли,
роки!..

Овид вібрує зітханням важким,

Та, хоч пастки вже наставила
осінь,

Серцю ще тепло, і світла ще
досить:

Попри жалі, попри скрегіт
епохи –

Спрага любити не менша
нітрохи.

 

***

Стільки наївної віри й любові

в серці жило – і лишилося в
слові;

стільки зухвалого
лету-невтриму –

іскри його до останку нестиму.

 

Молодість так безоглядно
промчала –

щось я сказала, про щось

промовчала…

Світ цей жорстокий, жорстокі в
нім люди, –

Бог усе бачив, і знає, й
розсудить.

 

…Білу перину зима світу
стелить –

дзенькають гроші, відлунюють

гасла…

А при мені – паперовий ангелик

та ще триколірна кішка
Вухаська.

 

***

Заляжеш на дно –

звідти зорі, либонь,
найчутніші.

А дзеркало бреше –

у тебе душа молода.

Життя – як вода у пісок.

Лиш могильники віршів.

Та б’є джерело –

в нім жива, а не мертва вода.

Ти слухаєш зорі,

вслухаєшся в їхні зітхання,

Ти знаєш дорогу,

якою завершиться все, –

І серце чутке

обриває ловецькі аркани

І тишу свою великодню,

як свічку, несе.

 

***

Я виростала на казках –

і вірю в диво!.. Ні, не страх

нас крізь роки життя веде,

а в серці – сонце молоде.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!