У пориванні до ситих єлеїв
і до високих орбіт –
не наступи на мурашку – із неї
цей починається світ.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сільське
*
Пах акації медовий,
Пересмаглі хлопчаки,
Сіна золоті стіжки…
Господи, скоріш додому!
В літа райську благодать,
В лагідну розмову мами,
У стежки, де зорі сплять
Й ворушать у сні губами.
Де старий Південний Буг
Просить помочі у неба,
Де лошак відгонить мух
Й зирить сторожко на тебе…
*
Діти кличуть лошатко руденьке:
«Кось-кось!..»
Спить коза в бур’яні –
вже напаслась, і сняться їй
крила…
Відцвітає акація,
літо заходить у силу;
маки – як знаки оклику:
щоб не забула чогось…
*
повтягували голови у плечі
і скиглять по хатах своїх і
лають
верховників і дорікають Богу
що дав життя важке…
і нори
свої освячують – чекають
у них спасіння
й бунтарів
своїх затоптують розпачно
На смерть стукача
…Попавсь їм – і розколовся,
і душу здав сатані.
Як тяжко тобі жилося
у страхові і брехні.
Рятунку – вже знав – не буде:
крутився страшний маховик.
Гірчив тобі хліб іудин,
та згодом до нього звик.
І навіть мав добрі зиски –
служив уже не за страх.
(Навіки заховано списки
в таємних архівних томах)…
Завжди усміхався мило
і був серед перших лав…
Скільком обпалив ти крила
й скількох безоглядно здав!
То що тепер говорити,
коли обірвалась нить?
Здається, нарешті квити.
Та, хай Бог простить, – не
болить.
***
Невже це – останні жертви?
Відійдуть потроху й кати.
І крила свої розпростерти,
як інші, зумієш і ти.
І буде лиш спогад прогірклий,
і буде лиш пам*ять жива…
Чому ж моє серце не вірить,
чому обриває слова
і слухає стогін утробний,
що йде із глибин вікових?..
Яка тебе мучить хвороба?
де лік, щоб твій стогін
затих?!.
***
Не квіти, а жала зміїні,
про волю дебати…
«Як жити у цій країні?!» –
розпачно спитав ти.
Хотіли у рай ми… Та горбики,
–
Бог стежку ніяк не прогорне…
Вітчизно моя сторгована,
де біле в тобі, де чорне?
Вітчизно моя розгублена
(та кращої не вготували), –
хто дасть нам любов пригубити?
хто зродить нові ідеали?..
***
Не проти них, але й не з ними.
Світ дивиться очима злими,
чекає, що зіб’єшся в кроці…
А ти – мов тріска у потоці, –
між берегами, між віками
тримаєш нить земної
драми…
***
Це зветься – повстання.
Позаду – межа межова.
Душа похопилась,
душі заболіло: жива!..
І плити холодні Хрещатика,
й мокрий асфальт…
Притихли Пілати, –
свободо, це вже не фальстарт!
Дивись, закипають, мов
гейзери,
ниви й слова…
Душа похопилась,
душі заболіло: жива!!
***
Я хочу осені. Мене втомило
літо –
спекотне й клопітне… Воно
завдало хрест,
який натер мої зомлілі плечі…
І де стежки в цій злобній
колотнечі?
Я хочу осені – з ілюзією
втечі,
з теплом, яке не вміє вже
боліти.
***
Ці портрети холодні, ці гасла
фальшиві,
цей абсурд і бедлам.
Щось доводимо – у черговому
надриві,
та все їм – ворогам.
Осінь протоколює всі наші
двобої,
осінь благословляє жита;
облітає і падає, щоб стати
гноєм,
золота красота…
***
Бабця старенька, сухенька,
маленька
продає петрушку й хризантеми
у підземному переході на
Оболоні –
наче долю мою крутить в руках.
Бабця не вступає ні копієчки:
«А петрушечка цілюща – не мини
її,
хризантеми запахущі –
вересневі…»
«Бабцю, скуплю
всю петрушечку й хризантеми,
лиш навчіть мене дожити до
ваших років…»
Хитро хитає бабця головою.
Гендер
…Трошки сиділа на троні,
трошки збирала пляшки;
то ти – злодійка в законі,
то – тихий схимник в поклоні,
то – грім над плесом ріки.
Час тебе теше і теше,
стружки із кров*ю летять,
і стає серця все менше, –
а хтось догідливо бреше,
ніби в тім є благодать.
Вересень
Сіре дощове світання
і дорога – не остання…
Хто тебе на ній зустріне?
Срібні луни, тиша срібна,
одержимця річ солодка,
дзявк собачий: «Ну й
погодка!..»
***
В цього дощу вже зітхання
старечі…
Осінь кидає хустину на плечі;
«Втишся, – наказує тихо мені,
–
мури довкола стоять кам’яні;
ті, що тебе уже зрадили й
зрадять,
знов галасливі готують паради,
їхні дешеві медальки блищать,
–
рать!!
Бідний народ все чекає
предтечу,
ситі самці щось про душу
лепечуть…»
***
– Як, пані, прожили свій день
народження?
– Тихесенько-тихесенько, мов
мишка;
був дощ осінній серцю
нагородою,
і думалось про нинішнє й
колишнє…
Удвох
Кричала уранці на неї:
– Лінивиця!
Риби нема!..
……………………………..
А ввечері гладиш
і лагідно дивишся:
все ж – не сама…
***
Так мало тих, що чують вищі
кличі.
Життя – це змаг,
притлумлюй стогін свій.
До сонця рветься друг мій –
деревій –
і сил мені в пекучій тиші
зичить.
Душа – як брила криги.
Все минуло
–
хмільна весна й меланхолійна
осінь…
«Спини мене, спини мене…» –
хтось просить,
а звіддаля – червоний овид:
гулом!..
Стоять мої сади, чекають дива.
***
не зустріла тебе на
роздоріжжях правди
і на ярмарках кривди не
покликав
не глянув сліду не лишив я
чула
ти десь близько пах дим твого
смолоскипа
кидалась у той бік обнадіяна
проте ні
то хтось чужий мала показати
тобі знак
серце на долоні але що слухали
б діти
тулячись вечорами до грудей
моїх
***
Сонця й срібних висот
пригортання…
Тихо серцю годи.
Третє бабине літо. Останнє.
А за ним – холоди.
Вдарить осінь важким своїм
жезлом –
і загостриться зір.
Перемокне душа, перемерзне
між чекань і зневір.
Тьмавий день приготує отрути,
–
помолися зерну,
може, ти ще зумієш збагнути
цього шляху ціну.
***
Поорано поля й городи –
нема стежок.
У лузі корівчина бродить
і пастушок.
Дерева голі й безпорадні.
Бур’ян зачах.
А гарбузи – як на параді,
по всіх дворах.
Вітрів скрипучі переклички:
«Вперед! Вперед!!.»
Останнє яблучко з кислички
таке, як мед.
Чоколівка
Сідає літак у Жулянах. Світає.
Онучок мій спить і у сні
Свої рученята розкинув – літає
Й росте – помагати мені.
Цей день, як і всі,
чорно-білим розшито,
Вдягаю вериги свої,
І дивиться кішка ревниво –
коли-то
Уже погодую її?!
***
День осінній спіткнувся – і
тане;
я на нього, як в’язень,
дивлюсь.
Осипається листя останнє
із дерев, і так сумно чомусь.
Може, ця самота завелика?
Може, зрушиться – і промине?..
Проступають крізь час дивні
лики,
їхні погляди гріють мене.
І я вчуся нести день осінній
і крізь зиму вже чути весну –
ту, яка щонайкраще насіння
відбере – й кине в землю
масну…
***
Повняться садки пахучим
плодом, –
осінь! Стільки радості та
втіхи!..
Падають каштани і горіхи,
в небі хмари водять хороводи.
Ранки теплі, та вже без
бравади,
цвіркунів пісні усе тихіші;
пишуться лише ліричні вірші –
і на те, либонь, немає ради.
***
Ви помітили? Став поспішати
час.
Він ущільнився, мов намул
під Київським морем.
Не допомагають машини.
Перетомлюються ноги.
Стають жадібними руки, –
ще хвильку: зустрітись,
роздивитись, попрощатись.
Життя – проекція сонця: тільки
хитання стрілок.
Роздувається, мов повітряна
кулька, серце:
увібрати, затримати,
прислухатись…
Мурашині дороги приходять у
сон –
від зими до літа,
від спалаху білої оболонки –
до чорноти під байдужою
підошвою черевика.
Переді мною життя – проекція
сонця,
Позад мене життя – проекція
серця.
Я – бігун на вічній дорозі…
Як тривожно-обіцяюче гудуть
вітри у високості!..
Із циклу «Ініціації»
Білим біла благодать,
Кожен крок – як по лекалу…
Я люблю цих мінус 5,
Що розгонять кров зов’ялу.
Мов локатор, ловить ген
Звук праджерела, в якому
Азбука знамен-імен
І святе наймення ДОМУ.
Ще лиш подив, а не страх…
Придивися, Панагіє:
Дана в срібних колисках
Велетів-дітей леліє…
…Підуть, розірвавши час,
Мов разок дзвінких коралів…
Мінус 5 – це ми анфас:
Очі сині з блиском сталі.
Водохреще
…Припорошує сніг – це зима
вже береться за розум, –
Ще відстогнуть завії
і ще відтріскочуть морози;
Біля стежки, як зайчик,
дрімає засніжений кущик,
І всі води сьогодні цілющі,
цілющі, цілющі!..
В українськім Йордані свободи
купається рід мій,
Із віків-правіків перелуння
доносяться срібні;
І рука Божа гладить маленьке
дитя по голівці,
Й засіваються в душах
вкраїнських леткі чорнобривці.
***
…Як вони швидко пробігли,
роки!
Десь по дорогах, а десь
навпрошки.
Нива моя хилить жовте колосся
–
Найголовніше вже все
відбулося.
Але попереду ще – далина,
Та далина, що пекуча й
хмільна;
В ній пошаную світання, й
смеркання,
Й зірку, яка заспіває остання.
В ній пошаную людську доброту
Й радість зела весняного:
«Росту!»;
Негаласливого серця чесноти
Й очі, які будуть завжди –
навпроти…
Як вони швидко пробігли,
роки!..
Овид вібрує зітханням важким,
–
Та, хоч пастки вже наставила
осінь,
Серцю ще тепло, і світла ще
досить:
Попри жалі, попри скрегіт
епохи –
Спрага любити не менша
нітрохи.
***
Стільки наївної віри й любові
в серці жило – і лишилося в
слові;
стільки зухвалого
лету-невтриму –
іскри його до останку нестиму.
Молодість так безоглядно
промчала –
щось я сказала, про щось
промовчала…
Світ цей жорстокий, жорстокі в
нім люди, –
Бог усе бачив, і знає, й
розсудить.
…Білу перину зима світу
стелить –
дзенькають гроші, відлунюють
гасла…
А при мені – паперовий ангелик
та ще триколірна кішка
Вухаська.
***
Заляжеш на дно –
звідти зорі, либонь,
найчутніші.
А дзеркало бреше –
у тебе душа молода.
Життя – як вода у пісок.
Лиш могильники віршів.
Та б’є джерело –
в нім жива, а не мертва вода.
Ти слухаєш зорі,
вслухаєшся в їхні зітхання,
Ти знаєш дорогу,
якою завершиться все, –
І серце чутке
обриває ловецькі аркани
І тишу свою великодню,
як свічку, несе.
***
Я виростала на казках –
і вірю в диво!.. Ні, не страх
нас крізь роки життя веде,
а в серці – сонце молоде.