Я бачу все те з висоти птахів…

 
 
Василь КЛІЧАК
 
Володимиру Різуну
Слово тяжке підніми,
ніби пташину, що впала,
Їй не змахнути крильми.
Куля у неї попала.
Слово достоту важке.
Важко дається вимові.
Де воно – чисте, грузьке
у глибочезній основі?
Явний для тебе тягар.
Звіра не так боїшся.
Згадка про нього – кошмар,
що через сон пронісся.
Слово тяжке підніми,
ніби пташину, що впала.
Їй не змахнути крильми.
Куля у неї попала.
В руки візьми. Приголуб.
Чуєш – воно ще диха.
Вимов зусиллям губ.
Вимов.
Нехай і тихо.
Але той перший звук
в дірці отій навиліт
рухом майстерних рук
дивне гніздечко звиє.
Слово у нім оживе.
Слово, що безтілесне.
Вічне в безоднях сфер.
Мов –
і воно воскресне…
 
ПРОПАВ КІНЬ
Пропав кінь. Біла смужка
на голові і на лівій задній нозі…
З оголошення
 
В яких туманах, у яких вітрах
блукає кінь, невидимий, мов страх?
Куди його, самотнього, несе?
Де він траву столочену пасе?
 
Біжить, біжить, мов хвиля на пісок.
І тане, і сповзає, мов смичок.
І гривою вітрища підійма.
А де він? Де?
Нема його.
Нема.
 
Пригублює пісок. Змітає пріч
каштановим хвостом липневу ніч.
І мчить шалено на багряний схід,
минаючи горбки, що вирив кріт.
 
Минаючи копиці і стежки.
Тебе й мене. Хвилини і роки.
В яких туманах?
У яких вітрах
блукає кінь, невидимий,
мов страх.
 
Копана гора
Балада
Вона стоїть переді мною,
вся оповита таїною.
І не означиш, що стара
прадавня Копана гора.
У ній скарби якісь зарито
в якесь далеке дуже літо,
коли дійшла сюди орда.
Світилась в Рибниці вода.
Чи так було те?
Хто те бачив?
Хто на папері те позначив?
Це невідомо.
Та відомо,
що в ній копали без утоми
завзятці в пошуках скарбів.
Про знахідки немає слів.
Копав і я тут у дитинстві,
коли цікавість просто тисла.
Здавалось, трішки ще – й знайду
той скарб на щастя чи біду.
Не зналося мені, малому.
Було тоді геть невідомо,
що можу слабість тим накликать,
таку, що не поможуть ліки.
Минулося.
Тепер столиця
не відкриває таємниці.
Чи відкриває, та не ті.
Літа минули молоді.
І все стоїть перед очима
ота гора висока, зрима,
стоїть мені біля Дніпра
прадавня Копана гора.
 
В думках вертаюся до неї.
Кружляли тут вітри імперій.
І де вони, оті вітри,
які не зрушили гори?
Вона стоїть, шляхетна пані,
велично в сивому тумані.
Людськими скопана руками,
покрита древніми лісами.
І, може, хтось таки знайде
у ній той скарб.
І поведе
історію ув інший бік.
Ще не родивсь той чоловік.
А я стою навпроти неї.
І уявляю епопею,
де роль відведено центральну
оцій горі.
Горі печальній.
Її печаль, напевно, в тому,
що я відчужений від дому.
А, отже, від оцього лісу,
який стримить товстезним списом.
 
Не я один геть відчужився.
Пригадую, коли напився
води в криничці в Городищі,
то прагнув до висот  найвищих.
Щось уявляв собі тоді я.
Як осінь, визріла  надія.
Й відтоді нею я живу.
Стараюсь бути на плаву
у цій життєвій круговерті,
хоч маю схильності уперті.
Можливо, й так:
життя – це гра.
Прадавня Копана гора,
коли волосся стало сиве,
у сні з’явилася, красива.
І листям приязно шуміла.
Як птаха, випростала крила.
 
***
Осінній вечір. Блима каганець.
І тато мій кулешу половинить.
І тихо так, немов у хаті мрець.
До печі мама тулить пальці сині.
 
І більш нічого – ні мене, ані сестри.
Знадвору тіні, до чортів подібні,
вриваються у хату, як вітри,
і ґречно кланяються господині.
 
А потім щось говорять навмання.
І переконують у чімсь по-молодецьки.
У міх впихають фронтове вбрання –
трофеї батька з потом чужинецьким.
 
І знову тиша. Вже пішли вони –
ті, що взялися боронити волю.
остання тінь торкнулася стіни,
немовби  часове замкнула коло.
 
Я бачу все те з висоти птахів,
що над убитим кружеляють, плачуть.
І погляд мій в зіницях у батьків,
що дивляться.
І ще мене не бачать…
 
***
На городі грудки чорноброві.
Листопад. Іще нема сніжку.
І сидить в саду у час ранковий
бабця в інвалідному візку.
 
В тім саду зашурхотіло листя.
Бабця роздивляється його.
Ось листочок опустився близько.
А рудий, яскравий, як вогонь!
 
Та дістать його бабусі важко.
І не сміє рідних попросить.
І сидить, як на гніздечку пташка,
та не та, що схоче і злетить….
 
***
Ніч звисає, ніби кінська грива.
Мов димить з якогось казана.
На столі лежить маленьке диво –
УЛГ, добірка Кузана.
 
Біля неї Анатолій Жикол
з віршами, тонкими, як сльоза.
Стільки в них прихованого крику,
що зірвати може небеса.
 
Ніби почерпнув води живої.
Втіха, як в дитини. Темна ніч,
що широкі розгорта сувої –
запиши яку завгодно річ…
 
Слово
Моїй учительці О. В. Слобідник
 
Осінь завойовує ліси.
Золотої більшає краси.
Над рікою дивні переливи,
ніби ожили старі мотиви.
Ніби ожили мотиви давні,
як осінні небеса загравні.
Дивишся і хочеш кожну барву
словом передати антикварним.
Слово – основне твоє знаряддя.
Порятунок твій від безпораддя.
Хто тобі колись його розлущив,
як горіх, і дав зерно цілюще,
щоби ним ти завжди дорожив.
Хто любов до слова прищепив?
Це твоя учителька. Вона,
що могла, дала тобі сповна.
А в самої – драматична доля.
Витримка й велика сила волі.
Не потрібна нічия підказка.
Є одна лиш віра в Божу ласку.
А ще віра у божистість слова.
В те, що наша українська мова
повносило має розквітати.
Хоч би як гули в степах гармати.
Хоч би як казився лютий ворог,
Мова наша на усіх просторах
від Карпат і аж до Приазов’я
має розвиватися з любов’ю.
Так вона упевнена. І вірить,
що в життєвім неспокійнім вирі
загубитись ти не маєш права.
Що свята всеукраїнська справа
має буть твоїм найпершим смислом.
А без слова ти, немов без кисню.
Тож плекай його і бережи.
Пізнання розширюй рубежі.
І пишайся, що була у тебе
вчителька, що прихилила небо,
у якому мерехтить сузір’я
пишного дзвінкого ріднослів’я.
 
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань на адресу Василя Клічака з нагоди його 60-річчя.
З роси і води, друже Василю!

№2 (190) 27 січня 2017