Взяв я суму із суму –
Ту, що народ мій носить.
Винесла павутинку,
Мов Аріадна, осінь…
Підпишіться на закритий телеграм УЛГ! Посилання на канал
Йду не назовсім, Світе,
Чом же холоне серце?
Перебігають літо
Квітів пусті відерця…
Жде од колиски вітер –
Голий, як ми у Бога…
Все вже, на що не гляну,
Мріє в лиці дороги…
Мальви біжать до мами…
Граються в серці діти…
Всі, хто навчив кохати,
Всі, кого смів любити.
Земле моя наївна,
Вік я у тебе вірю.
Як же я довго мріяв
Всю тебе серцем змірять –
До хутірців найглибших…
Там – де дівча без фальші,
Стріти сирітку
вишню…
Кожним листочком – нашу…
Сонечка всі манюні
Я відпустив на небо,
Що ж у цім світі жду я?
Що залишив для себе?
Савичу, Ваші сурми
Грають ключами в небі,
Як же я страшно-довго
Духом баривсь, ганебно.
Зойк цей краси віднині
З пам’яті вже не зітрем…
Сльози мої кохані,
Очі мої пролиті…
***
Роздягнись, моє слово. Удар їх
Голизною, презирством ганьби!
Нам повії не треба і даром!
На миру Україну люби!
Споглядають нехай, що хотіли!
Захлинуться в цинічній злобі!
Не пізнати такого їм тіла,
Як даровано Богом тобі!
Поклянися Вкраїні належать!
Кров’ю, словом і сім’ям своїм!
Щоби дітками вийти з пожежі,
Воскресити онуками дім!
Роздягнись, моє слово. Клянися:
«Я покаявсь, зумію, навчусь!»
Сам для себе ще раз народися,
Поверни себе в Київську Русь!
МІЙ НАРОД
Українці – народ травоїдний.
Порядкують же в нас хижаки.
В курниках скрізь лисиці дорідні,
А в кошарах – законні вовки.
І від цього така мішанина
І законів, і віри, і правд!
У одних – найлихіша година,
А у інших досягнень парад…
Скрізь суди – до людини ворожі,
Правда лисяча й вовча у них!
В нас закони не людські й не божі,
Хто ж нас буде од них боронить?
Тут живу – плоть од плоті – з
народу!
Маю душу і віру, і глузд.
І тече в мені кров мого роду,
Як і він, теж ловлюся на глум!
Хто з очей наших зніме полуду?
Де той Хтось, хто Месію зігра?
Шанс з’явився. Розкраяв нам груди.
Та мовчу, хоч давно вже пора…
Мій народ – незміримої висі,
Про такого лиш мріяв колись…
Та казати йому: розігнися,
Все одно, що просить: розіпнись!
ВІН НЕ МАЙСТЕР
Боже щастя у муках огранки
Пізнавали великі майстри.
Він же гори наверга до ранку,
Каже: „Надиктували згори…”
Є думки в нього навіть пророчі,
І живинка, і всі півтони.
Та в роботі вмирати не хоче!
Не дає він за Слово ціни!
Похвалу, наче золото, копить
(Є вже й од Президента Указ!)
В час, як майстер, спаливши
рукопис,
В теплім попелі кому шука.
Не чека він, що Слава, як жінка,
Прийде скорена. Він – поспіша.
Не зважає на ті соломинки,
Де на сповідь виходить душа…
До майстрів аж межи очі лізе,
Як торреро – до гордих биків.
Ні образиш його, ні повісиш.
Він – не майстер. Майстри – не
такі.
ДИВНІ ЛЮДИ…
Дід і баба жили на Вербовій,
На відчахнутій гілці у степ.
В обхідну – зіб’єш ноги до
крові…
Зовсім поруч – якщо навпростець.
«Непхаєм» до них змалку ходили.
Це такий крізь городи рівчак…
Аж у грудях, було, холодило…
Аж іскрило сльозою в очах…
Переляк там стрічав і цікавість,
Абрикоси і вишні, і клей…
А бабуся Мелашка ласкава!
А довірений гойдалці клен…
Тільки сонце весною проблисне,
Стежечки скрізь протопчуть
ось-ось…
І тоді вже – хоч рак нехай свисне,
–
Ми до баби і до діда рвемось…
А земелька м’якенька і тепла –
Мов по дідовій спині гарцюй…
А вуста п’ють весну – аж
потерпли…
А в повітрі казки – лиш почуй…
Хто ще так розповість – як
природа?!
Так у храми життя заведе!
Йду до баби і діда городами! –
Відкриває Господь мені день…
Працював мій дідусь у коморі,
Мав од жадності гальма, казав…
Чувся зроду – як вітер на морі,
Не запався у ньому козак…
Та комора – куди самобранці,
Не було чого там – я не знав…
Їж од пуза в обід і уранці…
Лиш з собою дідусь не давав…
Уявляєте – вік у коморі…
А
ніколи й ніде не прокравсь…
Людям же у голодомори
Спромагався життя рятувать…
Як помер – не одні признавались…
Тим дав дерті, а тим – отрубів…
І ніхто не доніс. Не забрали…
Сам Господь його Лихо одвів…
Баба й дід до нас рідко ходили,
То їм ніколи, то – не з руки…
І тоді, як були ще при силі…
І тоді, як догнали роки…
Дід – той чарку, бувало,
попросить…
А бабуся, так грішно сказать…
«Вдома їла я… Сита я…
Досить…»
Не хотіла й до столу сідать…
Мов боялася діток об’їсти…
Гірко плакала мама в кулак:
«Що Ви, мамо… чи ніде в нас
сісти?..
І за віщо караєте так?!»
Довго мама вночі голосила…
Часто тато виходив курить…
«Ой, простіть мене, матінко
мила…
Краще, Боже, мене забери…»
Як же швидко усе відбуяло…
І Мелашечка, й дід мій Явтух…
Чом Господь їм відміряв так мало?
Як же світ їх нежданно потух…
Йду-вертаюся – й груші поспіли…
Пада в сни мої білий налив…
А дівочі колінонька білі!
А оскома! – аж пісня болить…
Що із вікон не запнутих п’ється –
Не розкажеш… По той бік, по
той…
Йду туди – полохливо сміється…
Йду додому – купається… Ой…
ПАВУЧОК
Раптом звідкись об’явився,
Прикував мій зір.
Щоб укляк я й подивився
На цей світ – як звір…
Щоб за обрії розтікся,
Аж за вінця, аж…
Щоб Всевишністю натішивсь
Мій душі міраж…
Павутиночки не бачу, –
Стільки не дивлюсь…
Він же йде по ній – неначе
Небом похлинувсь…
Павутиночка – як віра,
Як нова пора…
Він же лапками в повітрі –
Мов на флейті гра…
Ні сопілочки не видно.
Ні пісень не чуть.
Але ж грає – що аж стидно,
Сльози аж течуть…
Ні сопілочки не видно,
Ні мелодії не чуть…
Мій дударю незавидний,
Дай хоч раз подуть…
Хто він? Що? Повір лиш тільки…
Став ним трішки й ти…
Наче видутий з сопілки…
І летить… Летить…
***
В цім щось є непоясниме,
Не шукай здоровий глузд…
Чом таке тобі приснилось?
Де та торба для полуд?
Чом, як пищики засвищуть
(Ще і місяць не бринів…),
Висипа поетів тища –
Наче бравих цвіркунів…
І стають, розкривши рота,
Сіячі і орачі…
Зизо заздрять тій роботі,
Хоч язик бери, точи…
Насміхаються й кепкують,
Серцем лиш не половій:
– А мого в столиці чують!
– Досяга за море мій!
Поголовно йдуть в поети
І малеча, і старі,
Вульгаристи і естети,
І колишні гендлярі.
Що їх манить? Що їм треба?
І чого їм не хвата?
У поета ж тільки небо!
В решти інших – суєта!
Вперто кличе їх стежина,
Що за обрій забіга…
Ділить світ наполовину –
Як веселочки дуга…
Так було у наше врем’я…
Нині – наперекосяк!
На поета мо’ й зберемось,
А на генія – ніяк…
Вирождаються радіти,
Це банально, це – ганьба!
Йдуть у циніки он діти…
У духовний дерибан!
На умі: поспать, поїсти,
Догоджати вік собі…
Постмодерні аноністи,
А по суті: голубі….
Я б відкрився Вам, та де там…
Скажуть люди, що здурів.
Розплодилося поетів –
Як у лузі комарів…
І гопак їм примітивний,
І «Солом’яний бичок»…
Свій народ для них противний…
Гордо пишуть ні про що…
Насміятись чи куснути…
А точніш – попить крові…
Ось чим прагнуть доторкнутись…
Ось що в них у голові…
В інших брахмани, хасиди,
Бережуть народів дух.
В нас же трутні, дармоїди,
Годувальники для мух!
Все в них висмоктане з пальця.
Європейську моду бдять!…
Дід Гаврило каже: «Паці.
Пальцем роблені. Їх мать!»
ТОРБА
Ще тоді, як у світ я приходив,
Дав Господь мені, курям на сміх,
(Ані силу могутню, ні вроду) –
Перелатану торбу для бліх.
І коли в мені все забуяло,
І коли білий світ погукав,
Навіть безміру стало замало,
Не вмістилася доля в руках.
Отоді й обізвалася Торба:
«Час прийшов, не вагайся, греби».
Покотилась з великого горба,
Поманила під інші горби.
Торба звабою, мрією стала,
Для моєї гордині й очей,
Над безсонням ночей зацвітала
Дивним райським пропащим кущем.
З нею йшов би я вгору і вгору,
У поважні, найбільші старці,
Та, спасибі, украли і торбу
Добрі люди, точніше – людці…
Озирнувсь: ні скарбів, ні талантів
–
Хоч на Той Світ назад вирушай.
Сів край шляху та й гірко
заплакав.
Аж тоді обізвалась душа.
Я ж тобі іще змалку казала…
Не катуйся, і це промине.
Я під торбою в тебе лежала,
Ось тому і не чув ти мене.
Вчись любов у душі сповивати,
Не жалійся й не плач – поготів.
Має ваду сльоза – просихати,
Не лишаючи жодних слідів.
Стільки зможеш – себе не зцурайся,
Те, що каже душа – не забудь.
Приготуйсь, ті, що торбу украли,
Ще й по душу Всевишню прийдуть.
В грудях маєш ти полум’я-пісню,
Голосочок – аж світу за край…
Вічний з нею ти. Хоч – не
залізний…
Зможеш-схочеш – бери, обирай…
***
Я полюбив. Нарешті. Диво
сталось…
Лежить у серці ключик золотий…
Ти вся – моя. Ти навіть не
спитала,
Коли впускала вперше в за-світи…
Люблю тебе. За що – і сам не знаю.
Годую болем вигадку свою.
Коли про тебе мріять починаю,
Неначе справді Бога пізнаю…
Люблю тебе. І можна б вийти з
кадру.
А як же світ? А як же, врешті,
Бог?
Чому й тепер не знищив Божу кару?
Для чого звів і чим з’єднав обох?
Відкрийсь мені. Яка твоя природа?
Прозріння це чи Божа сліпота?
Осінній лист чи з неба зірка горда
Кудись у безвість пада-проліта?
Не клятва це. Та, знаю, не порушу
Того, що зріє нині
назавжди…
Бог душу дав. Тобі даю я душу,
Візьми її в пустелю – як води…
Дивлюсь, дивлюся знов у твої очі,
Як наче там є відповідь на все…
Твоє ім’я кохане і пророче
У вічність нашу пісню понесе.
Всього тепер безмірно в нас і
мало…
І плаче щось дитяче, як горох…
…Моя зоря тобі у душу впала.
Люблю її. Кохаю вас обох…
***
Л. А. і холодноярівській сльозі
На руках не дитя — козенятко,
Із-під блузки — пучечок трави.
Винувата усмішка. І латка
На спідниці. І лезо брови.
І постава, і одіж — од мами,
Одяглась на гостини селом.
У дівоцтво, розмите літами,
Б’ється цвітом, як вишня у скло.
Крізь автобусні вікна очима
Зіткнемося (Ця мить одкровень!),
І здогадка болюче-причинна
Поміж кров’ю й сльозою прорве!
Ввійде в душу такою журбою,
Що безтямно шепчу, хоч і гріх:
Я б сьогодні ліг в постіль з тобою
І в могилу вже завтра б я ліг…
Це Вкраїна, моя Україна.
Це мені за терпіння й труди.
Осквернити не смію зневір’ям,
Не прийняти, не стать молодим.
Білий світ мій, як аркуш, подерся,
Знов ні слова, хоч стільки
списав…
Та не сохне чорнило у серці
І в криницях дівоча краса…
Так дання і багато, і мало,
Та на більше не здатна й земля…
Я усю її в грудях тримаю…
І очима боюсь затулять…
***
Чого нема — того немає,
Хто не повірив — той не жде.
Я запізнився і не знаю
Хто до Творця нас підведе.
Краєчком неба за водою
Дівча нелюблене пішло.
Зозуля плаче за рікою,
Літає коник над селом.
Скрізь душі учаться радіти,
В звірята граються, в пташки.
І на черешнях спіють діти,
І спіють вишні й огірки.
Стіка туман, як сон, балками,
Картини тануть в нім, як сніг.
І гладить боязно руками
Усе, що тулиться до ніг.
Стою — не знаю що просити,
Така Господня благодать!
Він може все мені простити,
І навіть більше може дать…
Крізь очі й пальці витікає
Світ манить, грає-заграє,
Прошу іще, хоч добре знаю,
Що все це вже було моє…
***
Знов десь бродить душа за рікою…
Прокидаюсь — покликать боюсь.
Притулюся до шибки щокою —
Мов до світу всього притулюсь.
Звідкись знаю: ніколи-ніколи
Не озветься, хоча й не німа.
І немає пояснення болю,
Безнадій і надії нема.
І стою. І подітися ніде.
Темнота — аж у скронях гуде.
Гряне хвиля — і спазми на видих,
Наче вічне прощання гряде.
Перестав я питати у Бога
І навіщо усе це було?
Гріх казать, що готовий до всього,
Та все ближчає неба розлом.
На немодну прозріння обнову
Промінялись життя бариші.
…Тільки й був я, щоб вигукать
слово
Не з чиєї — з своєї душі…
***
По балках заплакали зозулі
І в плачах тих чути крізь туман
Плач жінок за тим, що вже й
забули,
Плач дівчат за тим, що ще нема…
У людей і в літечка — неділя…
День — а наче сипляться зірки.
Душі тихі й чисті, мов наділи
Почуттів святкові сорочки.
Мить іще — і матимеш нагоду
Перейти убрід зозулин плач.
Там верба стоїть, мов не по воду —
За водою дівчина пішла…
Там по кладці кізка вередлива
Пробіга, як усміх по устах.
Там, неначе яблука наливом,
Наливає серце висота.
… Загадаю подумки на вірність,
Нічию, а так, узагалі…
Тонко-тонко порветься наївність,
Мов благенький ситчик на гіллі…
***
В.Т.
Я так не любив і матір
Дітей своїх, як тебе,
Дівчатко не винувате,
Вигнане із небес.
Я думав, усе я знаю
Про світ цей… про цей і той.
Наївну тепер питаю:
Відкрий мені свій листок.
Дай зазирнуть за обрій
Платтячка і проклять.
Я — хлопчик. Я ще хоробрий
Заново світ прийнять.
Прийшла ти і все змарніло,
Чорнобиль услав до тла.
Це юне сліпуче тіло,
Мов білий графіт, пала.
Спиваю цю смерть устами,
Втискаю життя у мить.
Виходжу за часу браму,
Чую, як кров димить.
Застують зір мій лиця
Мрій, вояжів, столиць.
Ти — всіх світів столиця,
Кинута горілиць!
Ну де ти, скажи, взялася?
Я їв у той час чи спав?
Ти якась не така вся,
В слід твій душа ступа.
Дівчинко, дівчинонько,
Доленько, доленя, —
Так заспівали тонко
Приструнки навмання!
Так пригорнувся світ весь —
Сили нема піти.
Лишилось спитати тільки,
Лишилось спитать: а ти?..
***
Заграй мені, зоре, ти вмієш, я
знаю.
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння — немов помираю,
А ми ще з тобою чужі.
Так боляче бути, кохана, з тобою —
З тобою так хочеться жить.
А вже покривають тумани габою
Усе, чим я так дорожив.
Щоб тільки поглянуть на тебе, о
зоре,
Напитись твоєї краси,
Пливу я, пливу стільки сили у море
—
Назад — не лишаючи сил…
Приречена жити — нічим не загоїш
Відкритого болю мотив.
Ти будеш, висока, світить наді
мною.
Ти будеш собою світить
Поплавляться трави і скелі, і очі,
І ці небеса запашні.
Лишаться слова, що любов
прошепоче,
Слова, що судились мені.
Не знала Касандра, Лаура і Клея,
Яка є взаємна любов.
Ти вся народилася з пісні моєї,
А я — із твоєї прийшов.
Спасибі, що звідав це щастя без
міри,
Пізнав цю космічну журу.
Я думав, не зможу нікому повірить,
Я думав отак і помру.
… Заграй мені, зоре, ти вмієш, я
знаю,
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння, немов помираю,
А ми ще з тобою чужі…
м. Запоріжжя