Взяв я суму із суму

181

 

Взяв я суму із суму

Ту, що народ мій носить.

Винесла павутинку,

Мов Аріадна, осінь…

 

Йду не назовсім, Світе,

Чом же холоне серце?

Перебігають літо

Квітів пусті відерця…

 

Жде од колиски вітер –

Голий, як ми у Бога…

Все вже, на що не гляну,

Мріє в лиці дороги…

 

Мальви біжать до мами…

Граються в серці діти…

Всі, хто навчив кохати,

Всі, кого смів любити.

 

Земле моя наївна,

Вік я у тебе вірю.

Як же я довго мріяв

Всю тебе серцем змірять –

 

До хутірців найглибших…

Там – де дівча без фальші,

Стріти  сирітку 
вишню…

Кожним листочком – нашу…

 

Сонечка всі манюні

Я відпустив на небо,

Що ж у цім світі жду я?

Що залишив для себе?

 

Савичу, Ваші сурми

Грають ключами в небі,

Як же я страшно-довго

Духом баривсь, ганебно.

 

Зойк цей краси віднині

З пам’яті вже не зітрем…

Сльози мої кохані,

Очі мої пролиті…

 

***

Роздягнись, моє слово. Удар їх

Голизною, презирством ганьби!

Нам повії не треба і даром!

На миру Україну люби!

 

Споглядають нехай, що хотіли!

Захлинуться в цинічній злобі!

Не пізнати такого їм тіла,

Як даровано Богом тобі!

 

Поклянися Вкраїні належать!

Кров’ю, словом  і сім’ям своїм!

Щоби дітками вийти з пожежі,

Воскресити онуками дім!

 

Роздягнись, моє слово. Клянися:

«Я покаявсь, зумію, навчусь!»

Сам для себе ще раз народися,

Поверни себе в Київську Русь!

 

МІЙ НАРОД

Українці – народ травоїдний.

Порядкують же в нас хижаки.

В курниках скрізь лисиці дорідні,

А в кошарах – законні вовки.

 

І від цього така мішанина

І законів, і віри, і  правд!

У одних – найлихіша година,

А у інших досягнень парад…

 

Скрізь суди – до людини ворожі,

Правда лисяча й вовча у них!

В нас закони не людські й не божі,

Хто ж нас буде од них боронить?

 

Тут живу – плоть од плоті – з
народу!

Маю душу і віру, і глузд.

І тече в мені кров мого роду,

Як і він, теж ловлюся на глум!

 

Хто з очей наших зніме полуду?

Де той Хтось, хто Месію зігра?

Шанс з’явився. Розкраяв нам груди.

Та мовчу, хоч давно вже пора…

 

Мій народ – незміримої висі,

Про такого лиш мріяв колись…

Та казати йому: розігнися,

Все одно, що просить: розіпнись!

 

ВІН НЕ МАЙСТЕР

Боже щастя у муках огранки

Пізнавали великі майстри.

Він же гори наверга до ранку,

Каже:  „Надиктували згори…”

 

Є думки в нього навіть пророчі,

І живинка, і всі півтони.

Та в роботі вмирати не хоче!

Не дає він за Слово ціни!

 

Похвалу, наче золото, копить

(Є вже й од Президента Указ!)

В час, як майстер, спаливши
рукопис,

В теплім попелі кому шука.

 

Не чека він, що Слава, як жінка,

Прийде скорена. Він – поспіша.

Не зважає на ті соломинки,

Де на сповідь виходить душа…

 

До майстрів аж межи очі лізе,

Як торреро – до гордих биків.

Ні образиш його, ні повісиш.

Він – не майстер. Майстри – не
такі.

 

ДИВНІ ЛЮДИ…

Дід і баба жили на Вербовій,

На відчахнутій гілці у степ.

В обхідну – зіб’єш ноги до
крові…

Зовсім поруч – якщо навпростець.

 

«Непхаєм» до них змалку ходили.

Це такий крізь городи рівчак…

Аж у грудях, було, холодило…

Аж іскрило сльозою в очах…

 

Переляк там стрічав і цікавість,

Абрикоси і вишні, і клей…

А бабуся Мелашка ласкава!

А довірений гойдалці клен…

 

Тільки сонце весною проблисне,

Стежечки скрізь протопчуть
ось-ось…

І тоді вже – хоч рак нехай свисне,

Ми до баби і до діда рвемось…

 

А земелька м’якенька і тепла –

Мов по дідовій спині гарцюй…

А вуста п’ють весну – аж
потерпли…

А в повітрі казки – лиш почуй…

 

Хто ще так розповість – як
природа?!

Так у храми життя заведе!

Йду до баби і діда городами! –

Відкриває Господь мені день…

 

Працював мій дідусь у коморі,

Мав од жадності гальма, казав…

Чувся зроду – як вітер на морі,

Не запався у ньому козак…

 

Та комора – куди самобранці,

Не було чого там – я не знав…

Їж од пуза в обід і уранці…

Лиш з собою дідусь не давав…

 

Уявляєте – вік у коморі…

А 
ніколи й ніде не прокравсь…

Людям же у голодомори

Спромагався життя рятувать…

 

Як помер – не одні признавались…

Тим дав дерті, а тим – отрубів…

І ніхто не доніс. Не забрали…

Сам Господь його Лихо одвів…

 

Баба й дід до нас рідко ходили,

То їм ніколи, то – не з руки…

І тоді, як були ще при силі…

І тоді, як догнали роки…

 

Дід – той чарку, бувало,
попросить…

А бабуся, так грішно сказать…

«Вдома їла я… Сита я…
Досить…»

Не хотіла й до столу сідать…

 

Мов боялася діток об’їсти…

Гірко плакала мама в кулак:

«Що Ви, мамо… чи ніде в нас
сісти?..

І за віщо караєте так?!»

 

Довго мама вночі голосила…

Часто тато виходив курить…

«Ой, простіть мене, матінко
мила…

Краще, Боже, мене забери…»

 

Як же швидко усе відбуяло…

І Мелашечка, й дід мій Явтух…

Чом Господь їм відміряв так мало?

Як же світ їх нежданно потух…

 

Йду-вертаюся – й груші поспіли…

Пада в сни мої білий налив…

А дівочі колінонька білі!

А оскома! – аж пісня болить…

 

Що із вікон не запнутих п’ється –

Не розкажеш… По той бік, по
той…

Йду туди – полохливо сміється…

Йду додому – купається… Ой…

 

ПАВУЧОК

Раптом звідкись об’явився,

Прикував мій зір.

Щоб укляк я й подивився

На цей світ – як звір…

 

Щоб за обрії розтікся,

Аж за вінця, аж…

Щоб Всевишністю натішивсь

Мій душі міраж…

 

Павутиночки не бачу, –

Стільки не дивлюсь…

Він же йде по ній – неначе

Небом похлинувсь…

 

Павутиночка – як віра,

Як нова пора…

Він же лапками в повітрі –

Мов на флейті гра…

 

Ні сопілочки не видно.

Ні пісень не чуть.

Але ж грає – що аж стидно,

Сльози аж течуть…

 

Ні сопілочки не видно,

Ні мелодії не чуть…

Мій дударю незавидний,

Дай хоч раз подуть…

 

Хто він? Що? Повір лиш тільки…

Став ним трішки й ти…

Наче видутий з сопілки…

І летить… Летить…

 

***

В цім щось є непоясниме,

Не шукай здоровий глузд…

Чом таке тобі приснилось?

Де та торба для полуд?

 

Чом, як пищики засвищуть

(Ще і місяць не бринів…),

Висипа поетів тища –

Наче бравих цвіркунів…

 

І стають, розкривши рота,

Сіячі і орачі…

Зизо заздрять тій роботі,

Хоч язик бери, точи…

 

Насміхаються й кепкують,

Серцем лиш не половій:

– А мого в столиці чують!

– Досяга за море мій!

 

Поголовно йдуть в поети

І малеча, і старі,

Вульгаристи і естети,

І колишні гендлярі.

 

Що їх манить? Що їм треба?

І чого їм не хвата?

У поета ж тільки небо!

В решти інших – суєта!

 

Вперто кличе їх стежина,

Що за обрій забіга…

Ділить світ наполовину –

Як веселочки дуга…

 

Так було у наше врем’я…

Нині – наперекосяк!

На поета  мо’ й зберемось,

А на генія – ніяк…

 

Вирождаються радіти,

Це банально, це – ганьба!

Йдуть у циніки он діти…

У духовний дерибан!

 

На умі: поспать, поїсти,

Догоджати вік собі…

Постмодерні аноністи,

А по суті: голубі….

 

Я б відкрився Вам, та де там…

Скажуть люди, що здурів.

Розплодилося поетів –

Як у лузі комарів…

 

І гопак їм примітивний,

І «Солом’яний бичок»…

Свій народ для них противний…

Гордо пишуть ні про що…

 

Насміятись чи куснути…

А точніш – попить крові…

Ось чим прагнуть доторкнутись…

Ось що в них у голові…

 

В інших брахмани, хасиди,

Бережуть народів дух.

В нас же трутні, дармоїди,

Годувальники для мух!

 

Все в них висмоктане з пальця.

Європейську моду бдять!…

Дід Гаврило каже: «Паці.

Пальцем роблені. Їх мать!»

 

 

ТОРБА

Ще тоді, як у світ я приходив,

Дав Господь мені, курям на сміх,

(Ані силу могутню, ні вроду) –

Перелатану торбу для бліх.

 

І коли в мені все забуяло,

І коли білий світ погукав,

Навіть безміру стало замало,

Не вмістилася доля в руках.

 

Отоді й обізвалася Торба:

«Час прийшов, не вагайся, греби».

Покотилась з великого горба,

Поманила під інші горби.

 

Торба звабою, мрією стала,

Для моєї гордині й очей,

Над безсонням ночей зацвітала

Дивним райським пропащим кущем.

 

З нею йшов би я вгору і вгору,

У поважні, найбільші старці,

Та, спасибі, украли і торбу

Добрі люди, точніше – людці…

 

Озирнувсь: ні скарбів, ні талантів

Хоч на Той Світ назад вирушай.

Сів край шляху та й гірко
заплакав.

Аж тоді обізвалась душа.

 

Я ж тобі іще змалку казала…

Не катуйся, і це промине.

Я під торбою в тебе лежала,

Ось тому і не чув ти мене.

 

Вчись любов у душі сповивати,

Не жалійся й не плач – поготів.

Має ваду сльоза – просихати,

Не лишаючи жодних слідів.

 

Стільки зможеш – себе не зцурайся,

Те, що каже душа – не забудь.

Приготуйсь, ті, що торбу украли,

Ще й по душу Всевишню прийдуть.

 

В грудях маєш ти полум’я-пісню,

Голосочок – аж світу за край…

Вічний з нею ти. Хоч – не
залізний…

Зможеш-схочеш – бери, обирай…

 

 

***

Я полюбив. Нарешті. Диво
сталось…

Лежить у серці ключик золотий…

Ти вся – моя. Ти навіть не
спитала,

Коли впускала вперше в за-світи…

 

Люблю тебе. За що – і сам не знаю.

Годую болем вигадку свою.

Коли про тебе мріять починаю,

Неначе справді Бога пізнаю…

 

Люблю тебе. І можна б вийти з
кадру.

А як же світ? А як же, врешті,
Бог?

Чому й тепер не знищив Божу кару?

Для чого звів і чим з’єднав обох?

 

Відкрийсь мені.  Яка твоя природа?

Прозріння це чи Божа сліпота?

Осінній лист чи з неба зірка горда

Кудись у безвість пада-проліта?

 

Не клятва це. Та, знаю, не порушу

Того, що зріє нині
назавжди… 

Бог душу дав. Тобі даю я душу,

Візьми її в пустелю –  як води…

 

Дивлюсь, дивлюся знов у твої очі,

Як наче там є відповідь на все…

Твоє ім’я кохане і пророче

У вічність нашу пісню понесе.

 

Всього тепер безмірно в нас і
мало…

І плаче щось дитяче, як горох…

…Моя зоря тобі у душу впала.

Люблю її. Кохаю вас обох…

 

 

***  

Л. А. і холодноярівській сльозі

На руках не дитя — козенятко,

Із-під блузки — пучечок трави.

Винувата усмішка. І латка

На спідниці. І лезо брови.

 

І постава, і одіж — од мами,

Одяглась на гостини селом.

У дівоцтво, розмите літами,

Б’ється цвітом, як вишня у скло.

 

Крізь автобусні вікна очима

Зіткнемося (Ця мить одкровень!),

І здогадка болюче-причинна

Поміж кров’ю й сльозою прорве!

 

Ввійде в душу такою журбою,

Що безтямно шепчу, хоч і гріх:

Я б сьогодні ліг в постіль з тобою

І в могилу вже завтра б я ліг…

 

Це Вкраїна, моя Україна.

Це мені за терпіння й труди.

Осквернити не смію зневір’ям,

Не прийняти, не стать молодим.

 

Білий світ мій, як аркуш, подерся,

Знов ні слова, хоч стільки
списав…

Та не сохне чорнило у серці

І в криницях дівоча краса…

 

Так дання і багато, і мало,

Та на більше не здатна й земля…

Я усю її в грудях тримаю…

І очима боюсь затулять…

 

 

***

Чого нема — того немає,

Хто не повірив — той не жде.

Я запізнився і не знаю

Хто до Творця нас підведе.

 

Краєчком неба за водою

Дівча нелюблене пішло.

Зозуля плаче за рікою,

Літає коник над селом.

 

Скрізь душі учаться радіти,

В звірята граються, в пташки.

І на черешнях спіють діти,

І спіють вишні й огірки.

 

Стіка туман, як сон, балками,

Картини тануть в нім, як сніг.

І гладить боязно руками

Усе, що тулиться до ніг.

 

Стою — не знаю що просити,

Така Господня благодать!

Він може все мені простити,

І навіть більше може дать…

 

Крізь очі й пальці витікає

Світ манить, грає-заграє,

Прошу іще, хоч добре знаю,

Що все це вже було моє…

 

***

Знов десь бродить душа за рікою…

Прокидаюсь — покликать боюсь.

Притулюся до шибки щокою —

Мов до світу всього притулюсь.

 

Звідкись знаю: ніколи-ніколи

Не озветься, хоча й не німа.

І немає пояснення болю,

Безнадій і надії нема.

 

І стою. І подітися ніде.

Темнота — аж у скронях гуде.

Гряне хвиля — і спазми на видих,

Наче вічне прощання гряде.

 

Перестав я питати у Бога

І навіщо усе це було?

Гріх казать, що готовий до всього,

Та все ближчає неба розлом.

 

На немодну прозріння обнову

Промінялись життя бариші.

…Тільки й був я, щоб вигукать
слово

Не з чиєї — з своєї душі…

 

***

По балках заплакали зозулі

І в плачах тих чути крізь туман

Плач жінок за тим, що вже й
забули,

Плач дівчат за тим, що ще нема…

 

У людей і в літечка — неділя…

День — а наче сипляться зірки.

Душі тихі й чисті, мов наділи

Почуттів святкові сорочки.

 

Мить іще — і матимеш нагоду

Перейти убрід зозулин плач.

Там верба стоїть, мов не по воду —

За водою дівчина пішла…

 

Там по кладці кізка вередлива

Пробіга, як усміх по устах.

Там, неначе яблука наливом,

Наливає серце висота.

 

… Загадаю подумки на вірність,

Нічию, а так, узагалі…

Тонко-тонко порветься наївність,

Мов благенький ситчик на гіллі…

 

***                                                                                            

В.Т.

Я так не любив і матір

Дітей своїх, як тебе,

Дівчатко не винувате,

Вигнане із небес.

 

Я думав, усе я знаю

Про світ цей… про цей і той.

Наївну тепер питаю:

Відкрий мені свій листок.

 

Дай зазирнуть за обрій

Платтячка і проклять.

Я — хлопчик. Я ще хоробрий

Заново світ прийнять.

 

Прийшла ти і все змарніло,

Чорнобиль услав до тла.

Це юне сліпуче тіло,

Мов білий графіт, пала.

 

Спиваю цю смерть устами,

Втискаю життя у мить.

Виходжу за часу браму,

Чую, як кров димить.

 

Застують зір мій лиця

Мрій, вояжів, столиць.

Ти — всіх світів столиця,

Кинута горілиць!

 

Ну де ти, скажи, взялася?

Я їв у той час чи спав?

Ти якась не така вся,

В слід твій душа ступа.

 

Дівчинко, дівчинонько,

Доленько, доленя, —

Так заспівали тонко

Приструнки навмання!

 

Так пригорнувся світ весь —

Сили нема піти.

Лишилось спитати тільки,

Лишилось спитать: а ти?..

 

***

Заграй мені, зоре, ти вмієш, я
знаю.

Дістань свою скрипку з душі.

Таке безгоміння — немов помираю,

А ми ще з тобою чужі.

 

Так боляче бути, кохана, з тобою —

З тобою так хочеться жить.

А вже покривають тумани габою

Усе, чим я так дорожив.

 

Щоб тільки поглянуть на тебе, о
зоре,

Напитись твоєї краси,

Пливу я, пливу стільки сили у море

Назад — не лишаючи сил…

 

Приречена жити — нічим не загоїш

Відкритого болю мотив.

Ти будеш, висока, світить наді
мною.

Ти будеш собою світить

 

Поплавляться трави і скелі, і очі,

І ці небеса запашні.

Лишаться слова, що любов
прошепоче,

Слова, що судились мені.

 

Не знала Касандра, Лаура і Клея,

Яка є взаємна любов.

Ти вся народилася з пісні моєї,

А я — із твоєї прийшов.

 

Спасибі, що звідав це щастя без
міри,

Пізнав цю космічну журу.

Я думав, не зможу нікому повірить,

Я думав отак і помру.

 

… Заграй мені, зоре, ти вмієш, я
знаю,

Дістань свою скрипку з душі.

Таке безгоміння, немов помираю,

А ми ще з тобою чужі…

м. Запоріжжя

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!