Вишні

 
Діана ДУБРОВА
Чомусь так вийшло – оцвілися вишні.
Опало біле марево в траву.
Не дивно людям, що усе те вийшло,
Бо так і має бути наяву.
 
А вишням сумно, вишням гірко, слізно,
Хоч так і повелося з року в рік,
Що, повінчавшись, розквітають пізно
І з квітом людям падають до ніг.
 
І вишні, розпустивши довгі коси,
Пісні клечальні вплівши у фату,
Загубленою вродою голосять
І пелюстки згасають на льоту.
 
Їм вітер зашепоче: «Гірко, гірко…»
І допоможе їм гілля сплести.
Та вишням сумно, бо немов до зірки,
Їм за життя до любих не дійти.
 
Міцне коріння землю обіймає
І життєдайна сила в нім тече,
Але для тих, хто любить і чекає,
Ця несвобода болісно пече.
 
Немає вишням втіхи у любові,
Глибоко в серці рани запеклись.
І замість цвіту гіркі краплі крові
На тонких гілках з часом налились.
 
Від білого убрання не лишилось
І краплі, що людей манила так.
Та десь дівча чорняве тут з’явилось,
За дівчиною слідом і юнак.
 
Був тихий вечір. Зорі в небі сяли…
І сонний хрущ тривожив шепіт трав.
А поряд в травах коники сюрчали.
Юнак узяв і стиглий плід зірвав.
 
І вишнями, неначе дукачами,
Прикрасив чорні коси і чоло.
І вишні добре знали, хоч словами
Нічого не проказано було.
 
А вишні мліли, тихі і щасливі.
Виблискував півмісяць десь вгорі,
Палали жаром очі чорнобриві,
десь вдалині співали піснярі…
 
І чорну вишню, стиглу і красиву
До губ піднесла білая рука.
Йому сказала: «Глянь, яка червона,
Неначе кров, та як сльоза гірка».
 
Не відповів нічого, лиш поглянув
У марево її палких очей.
А місяць в небі потихеньку танув…
Минала ніч, як тисячі ночей.
 
Туман розвіяв молодих додому,
Вони у різні боки розійшлись.
Лиш вишні залишилися по тому.
Стоять – і все зітхають, як колись…

м. Київ

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал