У міста – стара забаганка:
чути свою присутність.
Безвість безперестанку
робить нас
самобутніми.
Підпишіться на закритий телеграм УЛГ! Посилання на канал
Випий із сонця золото.
Сіль твою рани з’їли.
Самість чиясь розколота
попід вікном квилить.
Вимити з себе радість.
Стерти із неба терпкість.
Де ми тоді купались –
більше не місце нересту.
Де ми тоді блукали –
вчора дуріли постріли.
Місто плює пелюстками
надто веселої
осені.
***
Затоплене місто
дерев і дощу.
Я йду по дзеркалах,
я вже не самотня.
Я − човен,
і очі мої –
повноводдя.
Плечей моїх
плачу
ніхто
не
почув…
Із чорного древа,
із реву смоли
молитва зривається
Богу в долоні.
І долі
злетілись
розкудлані коні
до тіла нагої
трави.
Я човгала
Лісом,
я стріла Своїх,
зі стрілами
й лірами,
не сагайдаками.
…А луки розпахлися,
луки заплакали…
Заплатимо землям
за кров і за сміх.
Сім хвиль накотило
і змило сім днів.
І милі не вдома,
усе їм блукається.
І хтось дістає
з-поза спини
палицю,
і пише «люблю» на
обличчі пісків.
А шрами – не мужні,
коли
свої.
Личини готуються
до позачасся.
Брехливо сичить
звідусіль
щастя
з
обличчям старої
змії.
***
Його долоні пахли кропивою,
яка знає більше
ніж просто
рости над собою.
Кропивою, що
пахне долонями,
яким боляче
чи
лячно
від того,
що дощ −
не до завтра,
травень −
не до зими,
а ми −
не довіку.
Кувікає
пам’ять,
і хочеться
вирвати їй
оберемок
щастя зеленого…
Тільки руки тепер
знають,
що не виростуть над собою,
не посіються руки
й не зійдуть…
А ми
сходимося
й розходимося,
і руки наші пахнуть
кропивою.
Лиш вона собі
пахне
чиїмись
не нашими
руками.
***
І навіть сон сьогодні проти нас…
Тебе за вуха тягне він додому…
І сурогат зі смаком рому
з’їдає простір мій і час…
Так темно стало травам у мені!..
І став поперек горла місяць білий,
і зорі сходять на черствому – цвіллю,
і падають у прірву вороні…
Я зажбурнула час за восьмий вал…
Потойбіч-бо дев’ятого – немає…
Ти вистоїш, останній білий майя
із міткою тривоги у бровах…
І стане день на вухо супокою…
І серед бруку розростеться ліс…
Я передам усе до слова Ною…
Дощі із якорів знялись…
***
Ніщо не вихід.
Ніхто не вихід.
За муром –
безвість…
І − повен сміху −
вечір тихий
за мною стежить…
…піду наліво,
на левів, тигрів,
на крики
розперезані…
Тарзан не вийшов…
Ми йшли до Крішни?
Кришу себе –
для Цезаря…
Чи хай тобі…
який ти Цезар?
Електроколо − ввімкнене.
Ніхто – не вихід…
Спи і дихай…
А я до ранку −
з вікнами…
Про п’ятий поверх,
про дощі…
Тебе люблю…
Кого ж іще?…
Вставай і мури розтрощи…
А чи –
назад −
на торжище…
***
Так падає запах
з твоєї руки.
Так падає в небо
повний місяць.
Так сон не знаходить
собі місця,
коли ти виходиш
з моєї ріки…
Коли ти виходиш
і йдеш − не зелений,
ідеш – невидимкою,
б’є тебе дим…
…І місяць − із ночі –
з очима лева…
І зліва – потойбіч –
усе ще ти…
…усе обростає
щетиною сміху…
І радість сповзає −
на сонці погрітися…
І небо солоними хвилями
міниться…
І міни розкладені
на склади…
…на сонному шельфі −
нічне купання…
Медузі − у морі
−
забракло води…
Ти був моїм першим і
останнім.
Але − коли вийшов −
іди.
***
Немає нічого глибшого
за криницю…
Немає нікого більшого
за слона…
Мрії – ниці,
без вина.
Завтра встане
з лівої ранок,
навісний.
Ми – тирани.
Виють рани,
будять сни.
…Ти наливаєш по вінця
квартиру,
я стала рибою,
стала сумирна,
ми напекли одне одному
спини…
Сонце носитиме
наше ім’я.
…Зім’яв
плаття і плач мій
і скинув із древа
нашого роду…
Блаженний лик…
Ти – не герой,
ти не вийшов із лева…
З тебе не вийшов
Чоловік…
Віко дверей
перелякано мружиться…
Не затуляй мої крики
мовчанням!
Завтра ти вип’єш мене −
з чаєм…
Завтра розтане
під нами
день…
Мляво викочує ранок
світло…
Тільки з тобою так любо вити…
…Випало око Землі з орбіти…
Роботи буднів заблудли
в імлі…
Морем у спину мені плесни!
Час задрімав на північній зміні…
…Немає нічого, щоб глибше, ніж
сни.
Немає нікого, щоб більше
від тіні.