У міста – стара забаганка:
чути свою присутність.
Безвість безперестанку
робить нас
самобутніми.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Випий із сонця золото.
Сіль твою рани з’їли.
Самість чиясь розколота
попід вікном квилить.
Вимити з себе радість.
Стерти із неба терпкість.
Де ми тоді купались –
більше не місце нересту.
Де ми тоді блукали –
вчора дуріли постріли.
Місто плює пелюстками
надто веселої
осені.
***
Затоплене місто
дерев і дощу.
Я йду по дзеркалах,
я вже не самотня.
Я − човен,
і очі мої –
повноводдя.
Плечей моїх
плачу
ніхто
не
почув…
Із чорного древа,
із реву смоли
молитва зривається
Богу в долоні.
І долі
злетілись
розкудлані коні
до тіла нагої
трави.
Я човгала
Лісом,
я стріла Своїх,
зі стрілами
й лірами,
не сагайдаками.
…А луки розпахлися,
луки заплакали…
Заплатимо землям
за кров і за сміх.
Сім хвиль накотило
і змило сім днів.
І милі не вдома,
усе їм блукається.
І хтось дістає
з-поза спини
палицю,
і пише «люблю» на
обличчі пісків.
А шрами – не мужні,
коли
свої.
Личини готуються
до позачасся.
Брехливо сичить
звідусіль
щастя
з
обличчям старої
змії.
***
Його долоні пахли кропивою,
яка знає більше
ніж просто
рости над собою.
Кропивою, що
пахне долонями,
яким боляче
чи
лячно
від того,
що дощ −
не до завтра,
травень −
не до зими,
а ми −
не довіку.
Кувікає
пам’ять,
і хочеться
вирвати їй
оберемок
щастя зеленого…
Тільки руки тепер
знають,
що не виростуть над собою,
не посіються руки
й не зійдуть…
А ми
сходимося
й розходимося,
і руки наші пахнуть
кропивою.
Лиш вона собі
пахне
чиїмись
не нашими
руками.
***
І навіть сон сьогодні проти нас…
Тебе за вуха тягне він додому…
І сурогат зі смаком рому
з’їдає простір мій і час…
Так темно стало травам у мені!..
І став поперек горла місяць білий,
і зорі сходять на черствому – цвіллю,
і падають у прірву вороні…
Я зажбурнула час за восьмий вал…
Потойбіч-бо дев’ятого – немає…
Ти вистоїш, останній білий майя
із міткою тривоги у бровах…
І стане день на вухо супокою…
І серед бруку розростеться ліс…
Я передам усе до слова Ною…
Дощі із якорів знялись…
***
Ніщо не вихід.
Ніхто не вихід.
За муром –
безвість…
І − повен сміху −
вечір тихий
за мною стежить…
…піду наліво,
на левів, тигрів,
на крики
розперезані…
Тарзан не вийшов…
Ми йшли до Крішни?
Кришу себе –
для Цезаря…
Чи хай тобі…
який ти Цезар?
Електроколо − ввімкнене.
Ніхто – не вихід…
Спи і дихай…
А я до ранку −
з вікнами…
Про п’ятий поверх,
про дощі…
Тебе люблю…
Кого ж іще?…
Вставай і мури розтрощи…
А чи –
назад −
на торжище…
***
Так падає запах
з твоєї руки.
Так падає в небо
повний місяць.
Так сон не знаходить
собі місця,
коли ти виходиш
з моєї ріки…
Коли ти виходиш
і йдеш − не зелений,
ідеш – невидимкою,
б’є тебе дим…
…І місяць − із ночі –
з очима лева…
І зліва – потойбіч –
усе ще ти…
…усе обростає
щетиною сміху…
І радість сповзає −
на сонці погрітися…
І небо солоними хвилями
міниться…
І міни розкладені
на склади…
…на сонному шельфі −
нічне купання…
Медузі − у морі
−
забракло води…
Ти був моїм першим і
останнім.
Але − коли вийшов −
іди.
***
Немає нічого глибшого
за криницю…
Немає нікого більшого
за слона…
Мрії – ниці,
без вина.
Завтра встане
з лівої ранок,
навісний.
Ми – тирани.
Виють рани,
будять сни.
…Ти наливаєш по вінця
квартиру,
я стала рибою,
стала сумирна,
ми напекли одне одному
спини…
Сонце носитиме
наше ім’я.
…Зім’яв
плаття і плач мій
і скинув із древа
нашого роду…
Блаженний лик…
Ти – не герой,
ти не вийшов із лева…
З тебе не вийшов
Чоловік…
Віко дверей
перелякано мружиться…
Не затуляй мої крики
мовчанням!
Завтра ти вип’єш мене −
з чаєм…
Завтра розтане
під нами
день…
Мляво викочує ранок
світло…
Тільки з тобою так любо вити…
…Випало око Землі з орбіти…
Роботи буднів заблудли
в імлі…
Морем у спину мені плесни!
Час задрімав на північній зміні…
…Немає нічого, щоб глибше, ніж
сни.
Немає нікого, щоб більше
від тіні.