Ви мене питали, нащо Бог

188

***

Даниїл був у прірві. А тут,
за вікном,

Відкривається урвище світом
пізнанним.

У брутальних зірках, що
яскравляться злом,

Світ ламається воском – і
потім розтане.

Даниїл був із левами.
Снилося зло,

Хоч це слово для нас ще
було незнайомим.

Свистопляска вікна…
повело-помело.

Щ? я бачу – для вас пахне
свіжою кров’ю.

Розкладаємо кров на
мільярди часток,

На рубіни, на дуги, на
сфери рухливі…

Даниїл був у прірві – між
білих кісток.

Я спущуся до нього в цю
лев’ячу прірву.

Камениться мій світ, і хто
я – треба знать.

Даниїл гладить левам
заплутані гриви.

Я спустилась у прірву – та
буду мовчать.

Досить, що я з пророком у
лев’ячій прірві.

25.01.2010

 

 

ПОЧУТИ СЕРЦЕ

Я винна тільки в тому…

що моє серце чує

 биття серця фарб і
запахів…

Міну Друе,

французька восьмирічна
поетеса

(1950-ті рр.) 1

 

Кровоточивість вечора – в
долоні.

Вібрації природи хто почує?

Напівсліпі, – складаємо
канцони,

Заплетені у міфи – алілуя!

Нащадками Петрарки та
Расіна

Вважаємось, але тьмяніють
зорі,

Не ловляться в пастку птиці
сині

Та б’ються серцевинами у
горі.

Я винна в тому, що втрачаю
силу,

Віддавши фарбам пульс і
плоть елегій.

Моє – в чужому. Пізно
зрозуміла,

Що наспівав мені мінливий
легіт.

Чужі серця – на лапах
сфінкси ночі.

Говорить запах – день
відповідає.

В піску барвистім подих
загуркоче,

І фарба серця рівчаком
зникає.

Сліпим котом лягала я в
пустелю,

Ввібравши в себе запах
серцеслова.

З обрізаними вусами – у
хмелю,

З обрізаними кігтиками –
мова.

А там, у морі, – золото
екстазу,

Яке хтось кинув на споживу
рибам.

Антена світу рвала
птротоплазму,

Довірившись і успіхам, і
хибам.

Всесильний світе, що ж ти
заподіяв

Мені, яка шукала Бога в
небі

Та повернулась вінчиками
лілій,

Всміхнувшись і зірницям, і
амебі?

Світ – це хрусткий,
хирлявий стрижень льоду,

Це скло, що кров викачує в
лікарні.

Та хтось зламав це скло –
як Бог погоду.

Ми летимо – униз – щасливі
й п’яні…

А на землі чиєсь чутливе
серце

Калейдоскопом стиха
вигорає.

Це гільза, це зоря, це нам
здається.

В останній раз я сили
витрачаю…

20.03.2010

 

________________________

 1Міну (Марі-Ноель) Друе – напівсліпа
французька дівчина, яка була надзвичайно знаменитою в 1950-ті рр. У вісім років
вона була автором двох поетичних збірок, проте сьогодні її віршів у перекладах
неможливо знайти, та й саме ім’я Міну Друе вже нічого не говорить. Ролан Барт
присвятив їй статтю «Література та Міну Друе» (1956), одну з думок якої можна
передати так: люди бачать те, що хочуть бачити, натовпу потрібен міф. (Автор)

 

ДО СЕБЕ САМОЇ

Піст для сердець вимучує
наш світ

Напливами вночі
незрозумілих,

Таємних слів, – апокрифами
літ

Про давнє чудо янголів
безкрилих.

Ти – серед них. Літаєш у
пітьмі,

Втрачаючи планету під
ногами.

І крутиться земля в шаленім
дні,

І ти не скажеш, що світ
вдіє з нами.

І втома розгризатиме серця

Горіхами в рубінових
суцвіттях

Тих творчих мук, яким нема
кінця.

І втрачений вже шанс на
довголіття.

Нема прощення нам за
самоту,

Тобі – за те, що рани
пахнуть кров’ю,

Бо переліт-травою на льоту

Ми зогнили – так буде і з
тобою.

І може, ти ніколи не
знайдеш

Тих слів, якими гоїтимеш
вроки.

Хай буде так. А там, де ти
впадеш,

Три янголи співатимуть три
роки.

23.02 – 24.02.2010

***

Небо палить сигарети, і
сніг

Білим попелом падає на
лазур.

Світ спіраллю – нагору.

Сірий день танцює на
оленячій шкурі.

Дайте мені з’ясувати все
самій,

Бо я повинна вихопити чиюсь
душу

З чужих пазурів.

Мати-смертонько, виплюнь
шкуру душі

(Зовсім почорнілу) –

Нехай глиняним вальком

Вливається в новий світ.

А небо припалює від чужих
душ

І скидає попіл.

17.03.2010

 

ХЕРУВИМСЬКА (ФОЛЬКЛОРНЕ)

Не ходи на херувимську –
тобі стає зле.

А кому тоді слава?

Ох диво дивне ти моє,

Мружишся від ладану,

Даєш замість крину гіркі
трави.

Піду на херувимську – тобі
стане зле,

Наче влізла я в рану.

… Очі під снігом не тануть,

Очі в залізі ополонки –
ярданички,

Дивляться на мене
благально.

Цар-дівице, молодице,

Ким би ти не була,

Зірка падуча,

Опирська коханка,

Дивка, дивія баба –

Пройду на херувимську,

Щоб завив біс,

Щоб його било об землю.

А люди стоятимуть – страх.

Чорну зорю відмиє сонце,

Складе тобі руки хрестом на
грудях,

Неспокійна ти душа.

А кому тоді слава?

Туманному льоду,

Де спить і ворожить Час.

З херувимської принесу тобі
квітку,

Голодний мій душе.

А ти плачеш: «Не ходи на
херувимську,

У мене підземний палац – із
золот-птахом,

Моя ковка земля дзвенить
Лукомор’єм,

Вбиратимешся в перли зими».

… Твій птах вмивається кров’ю
– сонця.

Не дійду до твого палацу.

Даси мені не золото –
залізне кільце морозу.

Піду на херувимську –

нехай затанцює світ, що в
мені.

І Богородиця з ікони

Дасть мені крин.

31.01.2010

 

***

Статуя плаче. У
середньовіччі

Міста, прогірклого дьогтем
і лоєм,

Стогнуть калюжі. Спізнюсь
на сторіччя.

Древо – не древо. І Моем –
не Моем.

Слабкість душі. А над
церквою – очі.

Я захворіла. Сухотна береза

Все розуміє. Я більше не
хочу

Йти та дивитись у
дзеркало-лезо.

Я заблукала, спізнилась у
часі.

Дерево білою тане свічею.

Статуя плаче. Алхімія в
масі

Створює золото в темній
пустелі.

20.03.2010

 

ВОНИ ПИТАЮТЬ МЕНЕ, НАВІЩО МЕНІ БОГ…

Ти прости: я більше не
прийду.

Чорна гива знову зогрішила.

Плаче сон, вчуваючи біду

У словах, мені не
зрозумілих.

Я – не я? Диктує хто мені

В темній ночі вогнища
причастя?

Я думки вичерпую весні,

У ковші принаджуючи щастя.       

Ти прости. Я двері зачиню.

Повернутись пізно, надто
пізно.

Краще оживити маячню –

Й заспіває дерево
дитинства.

Ви мене питали, нащо Бог.

Нащо Бог мені – спитали
раптом.

… Позабута тінь сіда на
мох.

Повернувся Бог до нас на
карту.

20.03.2010

 

***

Присмерковий день розлігся
повією,

Яка манить усіх на землю.

Дотлівають капища.

Багряна смуга зміїться на
землі –

Продажно.

Яка нудна країна минулих
снів.

21.03.2010

***

Снігу боляче. Він під
ногами

Захлинається й кашляє
болем,

І народжує воду-цунамі,

Бо для снігу наш світ –
новий Голем.

Світ – нездара, що топче
сніжинки

(А земля залишилась
Адамом).

І червоної глини крижинки –

Свистуни для малят
осіянних.

Снігу боляче. Криком
озветься

Чорна гілка – це явір
забутий.

Приблудився він з пісні – а
серце

Захололо, щоб слово
відчути.

Снігу боляче. Жменю стискаю

(Розпливається біль у
долоні).

Сніг мовчить. Тільки я
відчуваю,

Що він втратить терпець і
застогне.

23.02.2010

 

ХРИСТОС

Усміхаєшся мені з
розп’яття.

Кров Твоя вливається в
життя.

А для мене досі день –
багаття,

Місяць – повна золотом
ладдя.

Я змиваю кров з чола – та
марно:

Розлетілись краплі в
небеса,

Між вогнями зір – мов Желя
й Карна –

Запалали… Це також краса.

І від мене, Христе мій,
залежить,

Чи цю кров байдужо омину,

Чи помічу, що за мною
стежать, –

Вихопити хочуть таїну…

А яку – не знаю… Голос
лине.

Чути крики – мій навік
талан.

Чи це той, хто для хреста
загине?

Може, то Відступник Юліан?

Вислухаю крики – усміхнуся.

Усміхом мені відповіси.

На минуле я своє дивлюся.

Ти мене у гості запросив.

Знімеш душу Ти мою з
долоні.

Обтрушусь, змокріла у воді,

Бо плила до Тебе на поклони

У своїй останній я ладді.

10.02.2010

 

ДУХ МИНУЛОГО (РУСЬ МАТІРНЯ)

Я – ілюстрація. Я позабула,

Як повернутись до казки
старої.

Хтось – підкажіть!..

Та мовчить світ широкий.

Череп небес яро шкіриться
сміхом.

Чорна вода… І береза
зітхає.

Мовчки сідаю. Холоне
світило.

Духам сьогодні я крові не
виллю,

І не пожертвую сьомого
сина:

Сина – нема, і багатства
немає.

Тільки співанка цвірінькає
в серці.

Я – ілюстрація до вас,
прийдешніх,

Я – тільки чари, водиці
дзюрчання.

І не приходь на мої
осінини.

… Діва-осінниця п’є запах
листя.

Чорна вода промовчить і
сьогодні.

Жертвую серце траві та
родині.

В сніг учепилась – і пальці
проходять

В шерсті засніженій, наче в
чесалі.

Я – ілюстрація. Я – не
людина.

Листя чорніє у серці
озернім.

Зараз пірну… Та береза
вчепилась

І не пускає – бо ще нема
жертви.

Що ж я пожертвую? Яре
світило,

Дай на секунду повірити в
Бога.

 

30.01.2010

м.Сімферополь

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!