***
Даниїл був у прірві. А тут,
за вікном,
Відкривається урвище світом
пізнанним.
У брутальних зірках, що
яскравляться злом,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світ ламається воском – і
потім розтане.
Даниїл був із левами.
Снилося зло,
Хоч це слово для нас ще
було незнайомим.
Свистопляска вікна…
повело-помело.
Щ? я бачу – для вас пахне
свіжою кров’ю.
Розкладаємо кров на
мільярди часток,
На рубіни, на дуги, на
сфери рухливі…
Даниїл був у прірві – між
білих кісток.
Я спущуся до нього в цю
лев’ячу прірву.
Камениться мій світ, і хто
я – треба знать.
Даниїл гладить левам
заплутані гриви.
Я спустилась у прірву – та
буду мовчать.
Досить, що я з пророком у
лев’ячій прірві.
25.01.2010
ПОЧУТИ СЕРЦЕ
Я винна тільки в тому…
що моє серце чує
биття серця фарб і
запахів…
Міну Друе,
французька восьмирічна
поетеса
(1950-ті рр.) 1
Кровоточивість вечора – в
долоні.
Вібрації природи хто почує?
Напівсліпі, – складаємо
канцони,
Заплетені у міфи – алілуя!
Нащадками Петрарки та
Расіна
Вважаємось, але тьмяніють
зорі,
Не ловляться в пастку птиці
сині
Та б’ються серцевинами у
горі.
Я винна в тому, що втрачаю
силу,
Віддавши фарбам пульс і
плоть елегій.
Моє – в чужому. Пізно
зрозуміла,
Що наспівав мені мінливий
легіт.
Чужі серця – на лапах
сфінкси ночі.
Говорить запах – день
відповідає.
В піску барвистім подих
загуркоче,
І фарба серця рівчаком
зникає.
Сліпим котом лягала я в
пустелю,
Ввібравши в себе запах
серцеслова.
З обрізаними вусами – у
хмелю,
З обрізаними кігтиками –
мова.
А там, у морі, – золото
екстазу,
Яке хтось кинув на споживу
рибам.
Антена світу рвала
птротоплазму,
Довірившись і успіхам, і
хибам.
Всесильний світе, що ж ти
заподіяв
Мені, яка шукала Бога в
небі
Та повернулась вінчиками
лілій,
Всміхнувшись і зірницям, і
амебі?
Світ – це хрусткий,
хирлявий стрижень льоду,
Це скло, що кров викачує в
лікарні.
Та хтось зламав це скло –
як Бог погоду.
Ми летимо – униз – щасливі
й п’яні…
А на землі чиєсь чутливе
серце
Калейдоскопом стиха
вигорає.
Це гільза, це зоря, це нам
здається.
В останній раз я сили
витрачаю…
20.03.2010
________________________
1Міну (Марі-Ноель) Друе – напівсліпа
французька дівчина, яка була надзвичайно знаменитою в 1950-ті рр. У вісім років
вона була автором двох поетичних збірок, проте сьогодні її віршів у перекладах
неможливо знайти, та й саме ім’я Міну Друе вже нічого не говорить. Ролан Барт
присвятив їй статтю «Література та Міну Друе» (1956), одну з думок якої можна
передати так: люди бачать те, що хочуть бачити, натовпу потрібен міф. (Автор)
ДО СЕБЕ САМОЇ
Піст для сердець вимучує
наш світ
Напливами вночі
незрозумілих,
Таємних слів, – апокрифами
літ
Про давнє чудо янголів
безкрилих.
Ти – серед них. Літаєш у
пітьмі,
Втрачаючи планету під
ногами.
І крутиться земля в шаленім
дні,
І ти не скажеш, що світ
вдіє з нами.
І втома розгризатиме серця
Горіхами в рубінових
суцвіттях
Тих творчих мук, яким нема
кінця.
І втрачений вже шанс на
довголіття.
Нема прощення нам за
самоту,
Тобі – за те, що рани
пахнуть кров’ю,
Бо переліт-травою на льоту
Ми зогнили – так буде і з
тобою.
І може, ти ніколи не
знайдеш
Тих слів, якими гоїтимеш
вроки.
Хай буде так. А там, де ти
впадеш,
Три янголи співатимуть три
роки.
23.02 – 24.02.2010
***
Небо палить сигарети, і
сніг
Білим попелом падає на
лазур.
Світ спіраллю – нагору.
Сірий день танцює на
оленячій шкурі.
Дайте мені з’ясувати все
самій,
Бо я повинна вихопити чиюсь
душу
З чужих пазурів.
Мати-смертонько, виплюнь
шкуру душі
(Зовсім почорнілу) –
Нехай глиняним вальком
Вливається в новий світ.
А небо припалює від чужих
душ
І скидає попіл.
17.03.2010
ХЕРУВИМСЬКА (ФОЛЬКЛОРНЕ)
Не ходи на херувимську –
тобі стає зле.
А кому тоді слава?
Ох диво дивне ти моє,
Мружишся від ладану,
Даєш замість крину гіркі
трави.
Піду на херувимську – тобі
стане зле,
Наче влізла я в рану.
… Очі під снігом не тануть,
Очі в залізі ополонки –
ярданички,
Дивляться на мене
благально.
Цар-дівице, молодице,
Ким би ти не була,
Зірка падуча,
Опирська коханка,
Дивка, дивія баба –
Пройду на херувимську,
Щоб завив біс,
Щоб його било об землю.
А люди стоятимуть – страх.
Чорну зорю відмиє сонце,
Складе тобі руки хрестом на
грудях,
Неспокійна ти душа.
А кому тоді слава?
Туманному льоду,
Де спить і ворожить Час.
З херувимської принесу тобі
квітку,
Голодний мій душе.
А ти плачеш: «Не ходи на
херувимську,
У мене підземний палац – із
золот-птахом,
Моя ковка земля дзвенить
Лукомор’єм,
Вбиратимешся в перли зими».
… Твій птах вмивається кров’ю
– сонця.
Не дійду до твого палацу.
Даси мені не золото –
залізне кільце морозу.
Піду на херувимську –
нехай затанцює світ, що в
мені.
І Богородиця з ікони
Дасть мені крин.
31.01.2010
***
Статуя плаче. У
середньовіччі
Міста, прогірклого дьогтем
і лоєм,
Стогнуть калюжі. Спізнюсь
на сторіччя.
Древо – не древо. І Моем –
не Моем.
Слабкість душі. А над
церквою – очі.
Я захворіла. Сухотна береза
Все розуміє. Я більше не
хочу
Йти та дивитись у
дзеркало-лезо.
Я заблукала, спізнилась у
часі.
Дерево білою тане свічею.
Статуя плаче. Алхімія в
масі
Створює золото в темній
пустелі.
20.03.2010
ВОНИ ПИТАЮТЬ МЕНЕ, НАВІЩО МЕНІ БОГ…
Ти прости: я більше не
прийду.
Чорна гива знову зогрішила.
Плаче сон, вчуваючи біду
У словах, мені не
зрозумілих.
Я – не я? Диктує хто мені
В темній ночі вогнища
причастя?
Я думки вичерпую весні,
У ковші принаджуючи щастя.
Ти прости. Я двері зачиню.
Повернутись пізно, надто
пізно.
Краще оживити маячню –
Й заспіває дерево
дитинства.
Ви мене питали, нащо Бог.
Нащо Бог мені – спитали
раптом.
… Позабута тінь сіда на
мох.
Повернувся Бог до нас на
карту.
20.03.2010
***
Присмерковий день розлігся
повією,
Яка манить усіх на землю.
Дотлівають капища.
Багряна смуга зміїться на
землі –
Продажно.
Яка нудна країна минулих
снів.
21.03.2010
***
Снігу боляче. Він під
ногами
Захлинається й кашляє
болем,
І народжує воду-цунамі,
Бо для снігу наш світ –
новий Голем.
Світ – нездара, що топче
сніжинки
(А земля залишилась
Адамом).
І червоної глини крижинки –
Свистуни для малят
осіянних.
Снігу боляче. Криком
озветься
Чорна гілка – це явір
забутий.
Приблудився він з пісні – а
серце
Захололо, щоб слово
відчути.
Снігу боляче. Жменю стискаю
(Розпливається біль у
долоні).
Сніг мовчить. Тільки я
відчуваю,
Що він втратить терпець і
застогне.
23.02.2010
ХРИСТОС
Усміхаєшся мені з
розп’яття.
Кров Твоя вливається в
життя.
А для мене досі день –
багаття,
Місяць – повна золотом
ладдя.
Я змиваю кров з чола – та
марно:
Розлетілись краплі в
небеса,
Між вогнями зір – мов Желя
й Карна –
Запалали… Це також краса.
І від мене, Христе мій,
залежить,
Чи цю кров байдужо омину,
Чи помічу, що за мною
стежать, –
Вихопити хочуть таїну…
А яку – не знаю… Голос
лине.
Чути крики – мій навік
талан.
Чи це той, хто для хреста
загине?
Може, то Відступник Юліан?
Вислухаю крики – усміхнуся.
Усміхом мені відповіси.
На минуле я своє дивлюся.
Ти мене у гості запросив.
Знімеш душу Ти мою з
долоні.
Обтрушусь, змокріла у воді,
–
Бо плила до Тебе на поклони
У своїй останній я ладді.
10.02.2010
ДУХ МИНУЛОГО (РУСЬ МАТІРНЯ)
Я – ілюстрація. Я позабула,
Як повернутись до казки
старої.
Хтось – підкажіть!..
Та мовчить світ широкий.
Череп небес яро шкіриться
сміхом.
Чорна вода… І береза
зітхає.
Мовчки сідаю. Холоне
світило.
Духам сьогодні я крові не
виллю,
І не пожертвую сьомого
сина:
Сина – нема, і багатства
немає.
Тільки співанка цвірінькає
в серці.
Я – ілюстрація до вас,
прийдешніх,
Я – тільки чари, водиці
дзюрчання.
І не приходь на мої
осінини.
… Діва-осінниця п’є запах
листя.
Чорна вода промовчить і
сьогодні.
Жертвую серце траві та
родині.
В сніг учепилась – і пальці
проходять
В шерсті засніженій, наче в
чесалі.
Я – ілюстрація. Я – не
людина.
Листя чорніє у серці
озернім.
Зараз пірну… Та береза
вчепилась
І не пускає – бо ще нема
жертви.
Що ж я пожертвую? Яре
світило,
Дай на секунду повірити в
Бога.
30.01.2010
м.Сімферополь