Ви бачите, там, де сонце сходить…

653

Пропонуємо неопубліковані вірші Михайла Клименка з поетичних
блокнотів, які поет вів упродовж кількох десятиліть. В архіві М. Клименка – 90
блокнотів (щороку до п’яти-шести грубих зшитків), кожен з яких засвідчує: поет
писав щодня, з-під його пера з’являлися численні хокку, рубаї, танка. У цій
добірці подаємо частину віршів із блокнотів 1955, 1964, 1970, 1972 рр.

 

ВИ ЧУЄТЕ?

Ви чуєте? Ви чуєте – всі хто живий

сьогодні в цю хвилину,

Чуєте? Десь там над річкою,

де полощеться полотно туману,

Де на вербі сидять зелені ластівки

перших листочків,

Ви чуєте? Співає соловей. Ні не співає!

Це слово немічне й безсиле,

Щоб передати багатий зміст того,

що діється. Соловей там таке виробляє

Такі несподівані коління викидає

на всіх ладах, такі трелі ллє,

Що просто чудо! Я слухаю

і тривожусь за цю ніч.

Вона буде такою довгою,

як дорога через Атлантичний океан.

Ніч безсоння, ніч шукання, ніч очікування

якогось неймовірно-великого щастя.

4.10.1955

 

ПРОЛІСОК

Що проліскові ждати тепла?

Хай конвалія жде і фіалка.

Він не боїться холоду –

чоловічого ж мужнього роду,

Пригріло сонце, побігли струмки

з підгірка кудись до низини

І він почув, що зітхає земля,

їй не хочеться бути самотньою,

Вона ж молодою мусить зустріти квітень:

прибратися у трави й цвіт

Багата вона, не сирітського роду –

вбереться, ще й не впізнаєш.

Пролісок листя розсунув, на землю пригріту ступив,

потягнувся, як хлопчик в постелі опісля сну

І задивився вгору, наче вперше побачив блакить.

4.10.1955

 

ВЕРЕСОВІ ГРИБИ

Втомлений сідаю на вересовий килим,

Дивлюсь на гриби, що лежать у коробі – їх мало!

Не вмію шукати, і заздрість хороша проймає серце

До тих, хто ще вдосвіта встиг обійти пів лісу

Гриби забрали, і лише коріння

Біліє то тут, то там, як загублені клапті паперу

Ллється крізь сосни сонце.

Цвінькає тихо синиця.

Верес вбирає очі скромним бузковим цвітом

І на душі розлилася тиша така ж привітна,

Як і навколо мене в цьому осінньому лісі.

6.10.1955

 

ПЕРША ТРАВИЧКА

Перша травичка на лисині гори.

Ви бачите, там, де сонце ходить,

Де обережно залиша воно сліди

В проталинах крихкого льоду? –

Перші несмілі шильця з’явились,

Вони до сонця тягнуть рученята,

Їм тісно й боязко сидіть самотнім,

Весна їх розбудила: ну вставайте!

Ви перші вісники моєї влади.

Проколюйте мерщій промерзлий лід,

Зима відступить – вірте у слова ці.

 Просурмить скоро
вітер перемогу нашу!

11.10.1955

 

***

Жінки поважні ходять по капусті,

Стинають голови – тихим хрустом.

Вони убік відкочуються, долі

Розгублюють хустки блідозелені,

Стоять безголові,

Стоять на грядці – ні в сих, ні в тих

Поговорили б – ніяк говорити!

Жаліється капуста, що так рано

На ешафот її ведуть. Собою

Не встигла й напишатися. Росла,

Ловила дощ у пригорщі широкі,

Пила із них. А нині хоч би що,

Ніхто й не думає за нею плакать,

Кладуть на віз, регочуться дівчата –

Вдоволені порою дозрівання.

11.10.1955

 

* * *

СТОРОЖ

У пасіці все літо прокуняв,

Дивись, тепер послали до кагатів.

Мовляв, наївся меду, то тепер

Померзни трохи в полі.

                                        Та
байдуже!

Він де завгодно вже сторожував

Звикать навчивсь до всякої роботи

І – вухом не веде!

                              “Ну що ж, піду” –

Сказав, як викликали на правління

(Спочатку опирався і казав

Він бригадирові: -“ніяк не вийде!”)

Накинув довгополого плаща

На плечі, палку взяв дубову

Набрав кишеню повну тютюну,

Щоб не скучати, і пішов із дому.

Осіння стежка тихо завела

Його через озимі до картоплі.

Землянка відчинилася сама

І сирістю й самотністю війнула –

Ще необжита.

                               Вийняв сірника,

Коптилку засвітив і вніс соломи,

У грубці темній трохи пропалив

І темряву густу прогнав за двері,

А сам на дошках-нарах зручно сів

І пісеньку протяжно замугикав.

Сьогодні першу ніч він на посту,

Та хай спокійні будуть: голова

І дехто із дбайливого правління,

Що службу справно сторож понесе

Очей не сплющить – буде сновигати

По всім “об’єкту”

                            
(Любить величать

Свою роботу терміном військовим).

Ніч зоряна стоятиме над ним

І метеори креслитимуть небо,

А він смалити буде вус рудий

Гарячим димом.

                          
Може й кашлем…

Відлуння в тьму покотиться і згине

І так аж доти, поки вдалині

Не заспівають півні,

Поки поїзд

Не збудить ніч – на станції гукне,

Колеса лунко на мосту заграють

Затим невдовзі і почне сіріть

І стане так надворі синьо-синьо,

Що як поглянеш після каганця,

То ультрамарином світ здається,

А там і зміна скоро надійде,

Підводами приїдуть бульби брати –

На трудодні одержують.

Іван

Ще словом перекинеться з їздовим

І почвалає знову до села…

А скільки раз ще доведеться йти

Туди й назад – знайому стежку мірять?!

18.10.1955

 

***

Ти вишнею вийшла у сад

І на траві зупинилась,

Роздумуєш: може, назад

Вернутися, бо не простилась;

Кленок молодий – може я

Розсерджусь на вдачу примхливу

Кохана! Як серце буя,

То все йому в світі можливе.

Услід тобі листям шумлю,

Махаю привітно гілками

Й здається, що тепле “люблю”

Мені ти шепочеш листками…

Заквітчана, як молода,

Така ти зваблива здалека,

Що все в цю хвилину б віддав…

Іти, щоб і пружно і легко!

Та сили тієї нема,

Щоб вирватись, рушити з місця,

І тільки усього пройма

Неспокій – шепочеться листя…

12.1955

 

***

Спорожніли поля і городи

Склали в копи високі жита…

Й так чогось неймовірно шкода,

А чого – якби хто знав. –

Сам не знаю…

                        
Дружив з колосками,

З добрим ранком завжди їх вітав,

Гладив ніжно їх вуса руками,

А тепер я над стерням став

І дивлюсь в синю далеч, дивлюся

Й сам не знаю, не знаю чого

Тихі сльози з очей моїх ллються:

Як порожньо, як сумно кругом…

12.1955

 

***

В зелено-юне вогнище березове

Я входжу навесні, мов на костер,

А деревце до себе те і те зове –

Зелені крила праліс розпростер.

Згоряю я прозоро і невидимо

Зеленим димом йду на небеса

І знаю, що довічно з ними житиму –

З деревами мій дух не погаса.

А вітер попіл на льоту підхоплює

Й розносить понад пралісом: «Живи!»

Цілий світ прозорістю затоплює

Як ніжно стрільним проростом трави.

04-05.1964

 

***

Сердито грім заговорив,

Упав за Топорище

І рвуться зграями вітри,

Кошлатять хмари, свищуть.

І лиш зозуля не змовка,

Кує в грозу на дубі,

А в небі вибуха вулкан –

І світ радіє згубі.

Сто блискавиць сковзнуло вниз,

Засторчилася в стовбур

З них кожна… А гривастий ліс

Збира в зелену торбу

І стріли зламані в борні,

І вибухи громові,

Що раптом тихо в вишині

Змовкають на півслові…

Все повне сили і снаги,

І свіжості… й веселка

Повисла плавністю дуги

Прекрасна і далека…

05.1970

 

***

Війне вітрець морозний

І вуха враз ошпарить.

Чи буде тепло – хто зна,

Зима – немов покара.

Сувора, зла, безсніжна

Лиш місяця краєчок

Продивлюється ніжно,

Як перемерзлий глечик.

18.01.1972

 

***

Усе весняніший, лункіший

Синиць веселий пересвист

І нижуться у строфи вірші,

Як пишеться щасливий лист.

Усе відчутніше у шумі

Весни вчувається хода

Й хоча дерева у задумі –

Буя в них сила молода!

– Озвуться скоро гострі брості,

Їх постріли озвучать ніч,

І спів синиць і бруньок постріл –

Як передмова нових стріч!

22.02.1972

 

***

Там, де була гуральня,

Дзюркоче джерело

І дні згадались давні –

Усе перебуло.

Сюди до водопою

Гонили ми лошат

І радістю скупою

Було це для хлоп’ят.

Зогнив старезний жолоб,

Копит уже не чуть.

І сковує не холод,

А смуток давню путь.

10-12.1972

 

***

Горить осінній барбарис

У лісі вересневому

І павутинням осінь скрізь

Там ловить його неводом…

Ще й горобина догора

Там пломінкими гронами

І цілу ніч стоїть зоря

Над хащами червоними.

10-12.1972

 

***

Там, де руду копали в лісі –

Лиш нори лисячі тепер.

І горобці ночують в стрісі

У лісника… Весь світ завмер.

Бреду із нетрів до галявин,

Тут розвидняється на мить

Грабняк на вроду нині славен –

Журливо на вітрах шумить.

10-12.1972

 

***

Дощипують ще лосі

Отаву між узлісь

А вже докучна осінь

Сліди лишила скрізь

Горять на вітрі клени

І граби – золоті,

І лиш сосняк зелений,

Як віра у житті.

10-12.1972

 

***

Вже забережні шепчуть

Вздовж пізніх берегів,

Немов уста старечі, –

Кленуть усіх богів.

Нема розради плесам,

Скує їх скоро лід,

Лиш глід довготелесий

Кривавий губить слід.

10-12.1972

 

***

У пралісі похмурім

Рябіє од беріз,

Неначе білим муром

Хтось дубняки обніс.

Не пролама їх вітер,

Метіль не замете.

Метляються в них віти,

Мов плетиво густе.

На тлі, на чорнокорім, –

Сліпуча білизна,

До неї дуже скоро

Прилине знов весна.

Пробудить синь прозору,

Покличе: золотіть.

То де ж ти, моя зоре,

Щоб разом пити цвіт?

10-12.1972

 

***

Виносять на галяву

З гущавини сушняк

І вогнища заграва

Тріщить, як переляк.

Сичать сирі поліна

В нім сотнями гадюк

І над лісами лине

Морозний перегук,

Де радісна прочистка

Пройшла – світліша ліс

І повисає хистко

На глиці низка сліз…

11-12.1972

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!