Втеча

СПАСІННЯ

розсипається птаство ніби з руки насіння

і ряднина над ним розіпнута синя-синя

значить випаде сніг – дарма не чекай спасіння

переждемо і перебудемо – ти і я

 

і сніги забіліють пишні як 
горностаї

говори гомони моя найцінніша з таїн

обірвалася пісня бачиш – я відлітаю

після зникнення мусить бути пора появ

 

після холоду мусить бути пора відлиги,

затискаю долоні зимні кричу – оклигай

ми усі відіграли ігри своєї ліги

і закрито сезон допіру і до весни

 

і закриті до скрині давні перестороги

зачепились ми за гачки за свої пороги

і летять не сповиті місяцем круторогим

снігові пластівці – і наше спасіння в них 

 

ANGRY LITTLE GIRLS

ці маленькі жорстокі дівчатка в пісочниці слів

по периметру дротом колючим обтятий

майданчик

їх насуплені личка яскраві коробки для ланчів

і сліди від камінчиків їхніх синіші від слив

 

ці маленькі зухвалі дівчатка волосся в піску

заблукалих чужинців вистежують їхні радари

а зруйновані замки розбиті об землю гітари –

як затерті платівки що крутяться на язику

 

ці маленькі дотепні дівчатка ножі у зубах

закриваються шлюзи по венах мандрують піраньї

відмирають нервові закінчення спробуй порань їх

ти несхожий і буде тобі єрихонська труба

 

ці маленькі дівчатка цукерки що в роті гірчать

застигають під спалахом навчено наче моделі

крізь піщані будиночки лізуть на світ асфоделі

ефемерні неначе ефеби суворі як час

 

***

вона ховає до шухляд серця коханців

слонячі бивні

сувеніри з літніх мандрів

у жовтій майці баскетбольної команди

вона зійде як завше на останній станції

 

вона зійде як завше на останній стадії

своїх надій – повнометражних кінофільмів

і гострий дощ атакуватиме повільно

її – овечку що згубилася у стаді

 

не усвідомивши овечої природи

поміж накидок із блакитної церати

вона пливе додому плісняву стирати

з окрайця стелі у порепаному гроті – 

 

така подоба передчасного причастя

коли слова зависли десь на півдороги

коли думки ще не прочитані

як блоґи

а в холі запах розпакованого щастя

а в холі запах

дратівливий-до-безтями

вона дере шпалери нігтями даремно

а із шухляди проростає райське древо

і на гілках

набрунькувалися адами

 

 

***

 перестелені
простирадла стелями навпростець

а ти мій втомлений митарю 
ще той митець

майстер ловити ґав без угаву і без жалю,

містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю

 

і  щоранку виймаючи
пальці зі своїх ран

ти почуваєшся дуже добре немов James Brown

бо у тебе є я біла гурія фурія лише твоя

балагурить і вигинається наче яка змія

 

кожного ранку ще до появи інших усіх облич

б’є в тамтами без тями кидає переможний клич

ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік

що за жона навіжена Боже може хтось її врік

 

femina чи міна повільної дії лики та ярлики

годі сіячу потім досієш доторкнися її руки

а я поділена на всі липи цієї землі замала

зла загорілася і зосталися попіл а ще зола

 

знайди п’ять відмінностей розумнику ризикни

прошу віддай мені лише половину своєї вини

 

СПОГАД

він – сутулий, у сірім пальті-футлярі,

йде вклонитись у ноги зорі полярній,

мінус вісім та іній на окулярах,

порятуй мене, дівчинко, від зими…

 

світлоока, заплутана в чорний шалик,

рятувати нітрохи не поспішала:

білий вечір-пустун ароматом 
шалу

лоскотав її ніздрі, та не п’янив

 

він сутулився більше й ворон лякався:

тільки біль головний від отих вакацій,

монітор би під очі та чай на таці,

але мучить і вабить його вона

 

так дитинно: зі скарбу – квиток на потяг,

так далека від програшів і джек-потів,

залишає солодке завжди на потім,

з лабіринту виводить його у снах,

 

з білостінного, де снігопади-вої,

не залишать ні нитки на нім живої,

і загорнутий у крижанім сувої

він потріскає дрібно під чобітком

 

і почав затинаючись: «вір – не вір, я…»,

про вогонь у каміні й нові сузір’я,

тільки шалик – за нею, мов чорне пір’я

 

тільки спогад –

і зірка

на Nebo.com

 

HEY JUDE

розповзаються зморшки системою координат

виноградник усох

ні сатирів нема ні менад

нерозбавлений сон із суцільної в’язі сонат

нерозв’язаний вузол із жил і глевкої породи

 

обережно ступати себе в оберемку нести

і сміятись у безумі ти безумовно не з тих

навіть сволок не держить такої сволоти як ти

боягузе за синіми спинами перегородок

 

і ховаючи мозок між альфою й зетом газет

не дивитись як тіло охляле по лезу повзе

говорити собі – це почався сезон ГРЗ

неохоче до тями іти

наче хлопцем до війська

 

барабани боввани сокирою рубаний біль

розбиватиме губи на біс не тобі не тобі

а за сірістю сирість а далі – останній рубіж

ця розколота синь підійди сюди синку не бійся

 

в кольорових лабетах кайфує сумління слабе

і волає у вухо широка горлянка ТБ

а волосся і шкіра уже відторгають тебе

і вдаряються мухи у шибу як гелікоптери

 

і – hey Jude – залягають під шкіру із пісні слова

і тебе у безодню стічною трубою змива

ця країна багата на дати та антидива

де кути образи перехожі

глухі як тетері

 

ВТЕЧА

спека у Києві,

поряд – морозиво, квас,

“Прада”, неправда, поповнення гріхорахунку

панно моя, все життя я шукав саме вас –

відьму, принцесу чи просто смішливу пустунку

як відмовляти собі у такому частунку?

 

спека сильнішає,

тане і липне пломбір,

квас нагрівається в бочці до стану окропу,

цей світлофор, що моргає мені чи тобі,

шле таємниче послання, нагадує тобто:

відповіді продаються – уроздріб чи “оптом”

 

крок – і на Дарниці,

другий – по той бік Дніпра,

зирять у вікна шпилі несподіваних ґотик,

жовті таксівки сигналять у вухо – пора!

рухайся, білочко, ти не зупинишся доти,

 доки це тільце
маленьке ще тепле на дотик

 

квас обернувся на лаву,

пильнуйся, my love,

мухами люди на пальці солодкі насядуть,

хто б, як не я, їхні співи тобі переклав,

хто б, як не ти, всі вагання залишив позаду –

любий, тікаймо

із цього нерайського саду

 

ЗЕМНА

земна – і не тільки тому, що грішна,

в очах догоряє трава торішня

і місяць, як той синьорукий Крішна,

тебе обіймає, але дарма:

усі обереги його барвисті –

лише камінці у твоїм намисті,

і дотики-погляди ненавмисні

тебе не туманять, немов дурман

 

земного тяжіння спасенна сила

твоя же Харибда, твоя же Сцілла

уплав через небо довільним стилем –

нехай невисоко, але вперед

а місяць гримує свої гримаски,

гримучою сумішшю тіло мастить,

і ти, як об’яви, зриваєш маски,

ростиш гарбузи для своїх карет

 

а стомляться крила, то морок бурий

штовхатиме в ями, на кучугури,

і місяць, що зілля духмяне курить

на тебе й бровою не поведе –

мінятиме пристрасні аватари,

зганяючи зорі в тупі отари –

і тільки неспокій тобі до пари

на чорній дорозі в земний едем

 

ЧОТИРИ СТІНИ

чотири стіни і глухо

неначе в танку

і це фіолетове плаття старе як світ

воно пам’ятає перші наші світанки

де липи немов обурені пуританки

до нас простягали кістляві долоні віт

 

чотири стіни

і фото заплющить очі

бо парко бо тисне у скроні йому картон

і я забуваюся

просто забути хочу

неголені щоки  зовсім
дитячий почерк

на шиї родимку

погляд

зухвалий тон

 

чотири стіни – коробка з-під черевиків

з місцевої флори й фауни –

цвіль та міль

і пилом осядуть спогади на повіки

нечувана річ –

довіритись чоловіку

і Шляхом Чумацьким

пустити його по сіль

 

БІЛА КОЛИСКОВА

 люляй моя остання
солодка здобич

в небі на фабриці робиться перший сніг

місяць немовби кусень пахкої здоби

люляй мій спійманий звіре із білих снів

 

стіни побілені вікна розплющить вечір

дихання гнізда звиває межи стропил

фрази наївні неначе білі овечки

ходять убрід із долівки здіймають пил

 

люляй моє звіря білозубе люляй

напнута спина в готовності до стрибка

важелі каруселі – земної кулі

будуть завжди і ніколи в моїх руках

 

вимерзлі нори розорані коридори

всі твої шрами на шкірі моїй горять

люляй нарешті ми заплатили дорого

спи моє біло-пухнасте лихе звіря

 

***

незабуті слова обертаються тінями поночі

на пошерхлих вустах залишається присмак золи

так вмирають дерева уже не благаючи помочі

так ідуть від людей із якими життя прожили

 

ці слова проступають на шиї синявими жилами

у долоні неначе в колисці гойдаються і

за неписаним правом себе наречуть старожилами

і примусять увічнити кроки кульгаві свої

 

м. Львів