Втаємничений, йду до Римара…

269

…І я пішов по пиво.

Ю.Покальчук

 

Втаємничені
йшли до Римара,

а
просунуті – ті по пиво.

Я б
життя не римами виміряв,

й
не жінками – з якого б дива?

Не
роками й не роковинами,

Не
руками – не завше миті.

Не
оргазмами, не провинами,

не
сумнівним ловінням миті.

Не
пляшками –

їй-бо.
Для виміру –

перемоги
чи клоунади.

Щось
та вимарив.

Як
там в Римара –

під
ногами хрустять цикади?

Що
не викреслив – я би викресав,

марнотратний,
усе й одразу.

Подивіться:
оце краса –

доля,
викремсана зі сказу.

Пахне
травами, наче трунками,

літня
ніч чи пак ностальгія.

Залишаються
за лаштунками

Мессаліна,
меса, месія.

Кругляші
рахівниці клацають –

замарудився
відкидати:

недобахур

і
недокласик,

досхочу
не пив «Арарата».

Недовіршник
і недовершник,

недогрішник
( і те лиш гірше):

не
докаявсь бо.

Був
не першим.

Є й
плюси – не друкую віршів.

Еталон
ностальгічних вимірів –

химородництво
та химери.

Поміж
вірними та невірними,

втаємничений,
йду до Римара.

А
просунуті,  ті  – до Гери.

 

* *
*

Ірині

 

Забудь.

Будь
– за

чи
поза,

просто
будь.

То
не сльоза,

то
– подарунок Бога.

Не
перебрешуть, то переберуть

закляті
друзі –

заздрісно
й убого

чи
славу,

чи
слова –

не
в тому суть.

Не
поговір, то наклеп.

Накип,
осад.

Поглянь
– нікчемні, як вони несуть,

як
посаг,

свій,

на
друзки битий,

осуд.

«Стилет
і стилос» –

кожному
своє.

Хто
на хресті –

тому
вже не до ренти.

А
місто над рікою постає

марою
стародавньої леґенди.

Тут
кожен другий – Каїн, а не Кий.

І
четверо з п’яти –

недавні
зайди.

Тут
під ногами – давні черепки й

дідівські
черепи.

Та
хто їх знайде?

Примір
на себе шати тих примар:

волхвів,
ченців, героїв, отаманів,

князів.

За данину

у
давнину аж в Дар-

ниці
у них купляли хани

хисткий
і нетривкий недовгий мир.

…Націлені
на Бога храмів бані.

Тут
лиходій, лихвар, крадій, упир,

пророк
і янгол –

бажані
й жадані.

Отож
– забудь.

Будь
поза.

Просто
будь.

У
всіх свої пророки

та
проріхи.

 

Крізь
долі та міста вони течуть –

чи
то роки, чи наші древні ріки.

 

 

***

Пливуть холодні дні байдужими рядами…

Ю.Покальчук

 

Спливають
сірі дні — холодні та байдужі,

І
через океан не наведеш мости…

А
туга — чорний кат, що розтинає душу,

Бо
в серці тільки ти, бо в серці — тільки ти.

 

Кохання
небеса лиш обраним дарують,

Любов’ю
небеса карають без жалю…

А
серце і душа і вірують й вирують,

Бо
я одну тебе, як небеса, люблю.

 

 Між нами і літа, і океанські хвилі:

 Безжальні і гірки — убрід не перейти.

 Спливають сірі дні — бездарні та безкрилі.

 А в серці — тільки ти. І — тільки в серці ти.

***

М. Матіос

 

Я
п’ю любовних снів солодкий трунок.

 Я не встидаюсь провінційних слів,

 Мої пісні — чарівний візерунок:

 В них квіти, ноти, плями кольорів.

 Душа — не дримба, ніжна то челеста,

 І їй небесні звуки до снаги…

 Пісні душі лунають з перехрестя

 Шляхів любові, туги та жаги.

 

***

Іванові Андрусяку

 

Весна
отямиться та – упаде дощем

вночі
на лід столичних тротуарів.

безсонням
прийде запізнілий щем,

що
ти, як світ, безжалісно постарів.

 

І
що проходять дружби та дощі,

а
перехрестя вже – не роздоріжжя.

Що
більше не хмілієш від дещиць

вина.
Що не живеш в Парижі.

 

Та
і на біса він уже тобі:

там
шастають чорняві й франкофонні.

Вже
не пече: ту бі чи не ту бі,

Й
плювати на балкони в тій Вероні.

 

Весна
отямиться, та що тобі – сезон,

Як
не кортить кохати та бухати?

Сезам
закрився: вічність – не резон,

бо
і її розтягнуть на цитати.

 

Весна
– отямиться?

 

***

Анні Малигон

 

У
знесилених храмах

постарілі
святці

протирають
жертовники,

миють
скрижалі.

Хоругви
потьмяніли,

постаріли
бійці:

їм
давно вже дзвенять

не
мечі, а медалі.

Тут
Славутич й Данапріс

впадуть
в Борисфен,

тут
потужна давно

лиш
Десна – не десниця,

ще
гуляють відлуння

великих
імен –

чи
то в гирлі Почайни,

чи
на Щекавиці.

Та
програли, поставивши

долю
на кон,

і
каліфи на мить,

і
прикинуті таті.

Скорбні
лики вглядаються

 з вікон, з ікон

та
колишніх палаців

пройдешньої
знаті.

Тільки
небо нічого

не
знає про те,

що
споборники йдуть,

подались
побратими.

Пиятика
поетів

колись

проросте

крізь
похмілля –

у
сонячні ритми та рими.

 

 

***

Петрові

«Істинно кажу вам, що митарі

та блудниці  поперед вас підуть

в Царство Боже» (Мф. 21, 31).

 

Ми
йдемо до Голготи,

та
тільки — з хрестом чи зі списом?

Нетвереза
голота

Комусь
закричить — «Розіпни!».

Хтось
як митар до раю

пройде
— бо фігурує у списках.


Хто записки читає,

що
ховаються в древній стіні?

 

Чи
з Валдаю тече

Всеблагая
волога

                        Йордану?

Не
вмивали ми ще

рук
водою тієї ріки.

Тридцяти
тетрадрахм

нам
і пропонувати не стане

той,
у білім плащі,

що
нізащо не дасть нам руки.

 

Ми
— заручники всі

у
Голгот, у голоти й Кальварій:

хтось
призначив — неси

як
не криж і не спис, то суму;

в
ній залізні цвяхи —

так
для чого ми їх назбирали?

Йдуть
на гору шляхи,

а  повз неї – катма.

А
чому?

 

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!