Закінчення. Початок у
ч.20
За 40 років плідної
перекладацької діяльності Ваш доробок широко презентує розмаїту панораму
світової поезії – твори понад
200 авторів, перекладених з 12 мов, що представляють 36 національних
літератур. Географічно – це обшири шістьох континентів, а хронологічно –
тисячоліття світової поезії. А який головний твір Вашого життя?
Левову частину моїх інтерпретацій складають твори, написані
французькою мовою. Однак усі мої переклади мені дорогі, як рідні діти. Художній
поетичний переклад був і є моєю улюбленою справою, моїм давнім хобі. А коли ти
цій захопливій праці віддаєш свій вільний час, усі свої духовні, душевні й
інтелектуальні можливості – то це вже більше, ніж професія.
Тематичну двотомну
антологію «Сад божественних поезій. Тисячоліття французькомовної лірики» вважаю
своєю коронною працею. Лише до першого тому цієї антології ввійшло 116 поезій,
написаних 78 французькомовними поетами різного часу. Крім Франції, тут представлені
поети й інших країн, де офіційною або державною мовою є французька.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що спонукало стати
Вас на нелегкий перекладацький шлях?
Визначальною подією в моєму житті можна назвати рішення
високочолого журі, коли 1993 року я став лавреатом французько-української
літературної премії імені Миколи Зерова за добірку поезій Артюра Рембо,
опубліковану в журналі «Всесвіт». А вже наприкінці того ж року я відбував
місячне перекладацьке стажування в Парижі. Тоді під чуйною опікою Міністерства
закордонних справ Франції я мав змогу оглянути визначні пам’ятки культурної
столиці світу, познайомитися з літературним життям, побувати у Версалі, Луврі,
на Монмартрі, в музеях імпресіонізму, Віктора Гюґо, в Національному центрі
культури й мистецтв ім. Жоржа Помпіду. В головній оселі Наукового товариства
ім. Тараса Шевченка в Сарселі познайомився з багатьма представниками
української діаспори у Франції, зокрема зі славетним професором Аркадієм
Жуковським, радо зустрівся з моїми давніми знайомими й учителями – професорами
Віктором Коптіловим і Емілем Крюбою в Інституті східних мов і цивілізацій
Сорбонни.
Хто був той,
найперший, що сказав: Ви – талант, перекладайте й пишіть далі?
Це був мій улюблений викладач Київського держуніверситету
ім. Тараса Шевченка, добре знаний в інтелектуальних колах столиці французький
літературознавець і перекладач українського походження Еміль Крюба, що родом
із м. Ярославля Перемишльського воєводства в Польщі. Під доброзичливим впливом
Е. Крюби в мене й прокинувся хист до поетичного художнього перекладу впродовж
навчання на відділі перекладачів факультету іноземних мов Київського
університету. Людина європейської культури, професор української мови в
Національному інституті східних мов і цивілізацій Сорбонни, він у 1963-68 рр.
викладав у нашій Alma mater французьку мову й літературу та теорію й практику
перекладу і водночас досліджував творчість М. Коцюбинського і Лесі Українки. Я
захоплювався не лише глибинними знаннями французької історії, літератури й
цивілізації нашого професора, а й його українознавчими науковими інтересами.
А рекомендуючи мене до Спілки письменників України, Григорій
Кочур 20 березня 1994 року написав: «Талант Всеволода Ткаченка помітив ще в
1970 році Іван Світличний, залучивши його перекладати Беранже». Справді, ще
тоді, коли я був студентом 4-го курсу Шевченкового університету, відомий
український поет, перекладач, критик і дисидент Іван Світличний залучив мене
перекладати пісні Беранже. Перед своїм другим арештом Іван Олексійович ще встиг
надіслати мені до Алжиру книжку «Пісні» П’єра-Жана Беранже, що побачила світ
1970 року в популярній серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро», де
й були опубліковані мої переклади з французької мови сімох пісень Беранже. Я,
звичайно, дуже радів і пишався, побачивши своє прізвище поруч з пpізвищами
відомих українських перекладачів Павла Грабовського, Володимира Самійленка,
Миколи Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Григорія Кочура, Євгена
Дроб’язка, Миколи Терещенка та Івана Світличного.
Хто Вам особисто
ближчий духовно у цій книзі (Йдеться про перший том персональної антології В.І.
Ткаченка «Сад божественних поезій. Тисячоліття французькомовної любовної
лірики. Тематична антологія XI–ХХ віків», що нещодавно побачив світ – Ред.) –
поет чи поетеса? Хто Вас найбільше зачарував?
Найбільше мені подобаються поети Відродження. Але найближчі
жінки. Ніхто не перекладав, до прикладу, Пернетту дю Ґійє. Знана поетка-лірик,
вона відзначалася вродою, високою культурою, інтелігентністю, а це те, що я
хочу бачити у кожній українці. Померла П. дю Ґійє у віці 25 років, а її поетичний доробок був
дбайливо зібраний її чоловіком у збірці «Рими» (1545). Відкрив й іншу чарівну
поетесу – Рене Вів’єн.
Зараз українські
письменники поставлені в умови: сам і швець, і жнець і купець. Чи важко було видати
цю книгу?
Звичайно, важко. Але без підтримки великої Франції,
насамперед моральної, було б неможливо. Вони розуміли, що я працюю з шедеврами
світової лірики, постійно мене підбадьорювали.
Скажіть, будь ласка,
Ваш брат, Сергій Ткаченко, теж знаний поет, перекладач, фундатор і головний
редактор журналу «Ятр?нь», Вам якось радив, що перекладати?
Розумієте, ми, як колись влучно відзначив Леонід Кореневич,
працюємо синхронно. Він головно веде англо-германський напрямок в українському
перекладацтві, а я – французькомовний. А тому в нас немає жодних непорозумінь.
Ми не нав’язуємо один одному нічого. В нас справжні братерські стосунки. Але в
кожного з нас є свої літературні захоплення й уподобання.
Звичайно, ми багато чого радимо один одному. Так, наприклад,
брат Сергій порадив мені присвятити мою Антологію «Сад божественних поезій»
пам’яті нашого земляка, найвидатнішого українського неокласика Миколи Костевича
Зерова. А я нещодавно порадив йому вмістити в черговому числі «Ятрані» його
глибокопатріотичні статті про рідну мову та блискучі публіцистичні матеріали
про таких наших літературних побратимів і симпатиків-дописувачів до журналу, як
Володимир Бровченко, Віктор Полянецький, Володимир Караташ, Микола Ковальчук і
Микола Мірошниченко.
У нашій родині улюбленими українськими письменниками були
Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Павло Тичина, Олесь Гончар.
Батько-матір прищепили і мені, і моєму молодшому братові Сергію фанатичну любов
до літератури.
Яким тиражем вийшла
Ваша книга?
На превеликий жаль, поки що 500 примірників. Але мені
віриться, що Всеукраїнське товариство «Просвіта» в особі його голови, народного
депутата України Павла Мовчана, неодмінно подбає і про другий завод. Я
продовжую працювати над другим томом. Він буде ще цікавішим, адже це сучасна
поезія.
Чи є зміна у Вашої
генерації перекладачів?
Я вірю в молоде покоління письменників-перекладачів, вірю в
молодь, яка за гарної нагоди розкриється як обдарований і талановитий
інтерпретатор світової літератури.
Звісно, українському художньому перекладу зміна поколінь
анітрохи не зашкодить, вона лише направду забезпечить тяглість невмирущих
традицій української національної школи художнього перекладу. І ця зміна
поколінь уже відбувається на наших очах. Вірю, що наші науковці, освітяни, поважні
письменники й викладачі українських ВНЗ і молоді, які нещодавно прийшли в
художній переклад, ще скажуть свої нове, вагоме й ліричне слово.
Дякую за цікаву
розповідь. Чекаємо другого тому. Натхнення Вам і нових успіхів!