(Фрагмент із поеми «На розп’ятті віків»)
…Майдан біля
церкви. І ми босоніж
З батьками прийшли на всеношну.
Ступає нога на холодний спориш.
На серці врочисто й тривожно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Бо я чи не вперше в чужому селі.
Тут люди кругом — незнайомі.
Стоять усі разом, старі і малі,
Як рідні, у Божому домі.
І повно дітей із навколишніх сіл,
Мов янголи, виснуть на хорах.
А дехто сидить, бо вже вибився з сил,
То, мабуть, голодні чи хворі.
І ось огласили, що з мертвих воскрес
Христос і здійнявся на небо.
І в думці майнуло: це ж — чудо з чудес.
Ожив той, хто вмер задля тебе.
І ніби в Ісуса, що он на хресті,
Обличчя всміхнулося жовте:
«А що найцінніше в твоєму житті?
Чи Бога в собі вже знайшов ти?».
І тут мимоволі я брата згадав,
Листа принесли нам учора.
Помилуй його, матір Божа, свята,
У шахтах глибоких Печори.
Він також за правду на муки пішов.
Голгофу обрав, а не зраду.
І вгору піднявся хоругвії шовк,
Неначе во здравіє брату.
І хор гармонійно з небес заспівав
Во славу Спасителя люду:
Хто смертію смерть за народ свій поправ,
Той вічно шанований буде!
А мати тим часом пробилась вперед,
Щоб свічку поставить по батьку.
Аж гульк — поруч мене з’явився завпед,
Його ми дражними Засядьком.
Бо де не сховаються хлопці: курить,
На ґудзики грати у карти —
Він виросте раптом і саме в ту мить,
А це вже було — не до жартів.
І зараз за лікоть мене тільки — хап,
Стояв він десь поруч на чатах.
«Попався в городині дядьковій цап?!
Набридло у школі навчатись?
Ти ж був поведінкою всім за взірець.
Ганьбу цю не змиєш ніколи.
Хіба що… Спиши ось на цей папірець
Усіх — хто тут з нашої школи».
На мить від образи я ніби закляк.
«Нічого писати не буду.
Ви хтіли, щоб я за паршивий срібляк
Своїх вам продав, як Іуда?»
Завпед мені в очі, як змій, засичав:
«Я — викину всіх вас із школи…
Тому, хто зганьбив заповіт Ілліча,
Не бачити вже комсомолу!
Крутитимеш вічно коровам хвости.
З села ти не вирвешся, звісно.
Ти, дурню, руйнуєш в майбутнє мости,
Бо Партія й Бог — несумісні!».
І зник несподівано в гущі людей,
Мов той Мефістофель, Засядько.
Носій смертоносних для людства ідей.
Сам чорт йому брат або дядько.
І ось на світанку хрещений весь мир
Надвір випливає із церкви.
Мене підхопило і кинуло в вир,
Як бистрий потік свою жертву.
Та дужий, високий на зріст чоловік
Підняв мене стрімко до неба.
Я погляд його не забуду повік,
Що ніжністю вабив до себе.
Здалося мені, що неначе колись
Я бачив цього чоловіка.
А, може, це той, що недавно наснивсь
Й мене до своїх усе кликав?
І вдруге співають: «Воскресє Христос!»,
І пахне надворі безсмертям.
Здається — півсвіту на ноги звелось.
«Воскресє!» — співають утретє.
На мене той дядько так пильно дививсь,
Неначе Христос із ікони.
Ми з ним піднімаємось разом увись…
І вдарили радісно дзвони.
Дивлюсь — недалечко і мати стоїть,
У кошику паски розкрила.
На вічній дорозі подій і століть
Розкинув рушник свої крила.
м. Житомир
Редакція УЛГ долучається до привітань, які надходять на адресу
Володимира Савченка з нагоди його 75-річчя. Хай здоровиться і пишеться,
шановний Володимире Захаровичу.