Все збудилось, все з’єдналось словом – говори!

 
 
Цього року виповнилося б 75 років дисидентові, правозахиснику, багаторічному політв’язню совєтських таборів та в’язниць, визначному поетові з Дніпропетровська–Січеслава Іванові Сокульському (1940–1992).
Словами «Україно – за тобою небо!» сьогодні він поруч з «Небесною сотнею» та тими, хто боронить нашу свободу на війні, з усіма молодими й живими силами нашої країни – яка, проходячи сакральне очищення, йде у своє майбутнє…
В люмпенізованому суспільстві, де слово «інтеліґент» є майже лайкою, він був інтеліґентом у всьому й до кінця.
За часів, коли все продається й купується, вперто, стоїчно нічим не торгував. Його м’які, делікатні манери й гордий консерватизм нагадували давню Україну.
Мав на обличчі езотеричну просвітленість, що дасться роботою Духу.
Власні думки та вчинки забезпечував вартістю життя та стражданнями – і дехто бачив у цьому гординю.
Дон Кіхот і Син Божий в одній особі. Носив у своїх рисах метафізичний відблиск, що дається шляхетним обранцям причетністю до Світів Інших та трагічним знанням своєї долі наперед.
Переважав у Іванові Сокульському, кажучи євангельськими словами, «внутрішній чоловік» та спрямовував його вчинки й життя мірою Вічного. У кожного поета є своя таємниця. Іванова була в тім, що в його творчості, світобаченні та навіть способі переживання світу зрусифіковане козацьке Придніпров’я (як раніше в творчості В. Підмогильного) знайшло своє усвідомлення, свого речника й захисника.
У світі, де бракує лицарства й благородства, значно поповнював дефіцит того й іншого. Невиправний бунтівник, він випив не одну чашу болотяного гніву обивательської цикути.
В політику приносив моральність та релігійне підґрунтя, чим не раз дратував деяких сучасних демократів, вихованих швидше за приписами Макіявеллі.
Любив – до самозабуття – Дніпрові пороги, які були для нього символом незнищенности та волі України. «Порогами» назвав свій журнал, який випускав у 1988-1991 роках, що мав широкий резонанс в Україні та літературних колах діяспори.
Поета покликав Бог. Але Іванові пороги є! І тих, хто до кінця ніс свого Хреста, народ не забуває.

Юрій ВІВТАШ

(З передмови до книги вибраних поезій «Означення волі», Дніпропетровськ, «Січ», 1997.)
 
Іван СОКУЛЬСЬКИЙ

ГОРА

Дніпро – мов розкритий «Кобзар»,
і піднятим прапором – небо.
Дозріває блакить, виростає гроза –
невблаганно, нестримно, вишнево!
 
Тиша гучна – понад прірву століть.
Шлях далекий Дніпра –
ніби доля незгасла…
 
На сторожі Вкраїни стоїть
незбориме чоло Тараса!
 
Бездоріж. Безкаміння… Ночами
простували на гору прочани.
 
їм світало в очах. Підіймалися – вглиб –
серед віть-чорноліть відшукати
дорогу…
Підвівся пророк, щоб з’єднать береги
і волю піднять, як Голготу.

1969

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

***

Злетіло небо. Зблідли зорі.
Благословилося на день.
І в тишині – такій прозорій! –
високий голос йде.
 
Заворушилось світу клоччя…
Торкнулась каменю рука.
Розмивається світло ночі…
Печально даль стіка.

1977

ДО КАМЕНЮ

У цьому камені – мої усі віки.
У цьому камені – моя спинилась тиша.
–  Прийти – і камінь цей відкрить,
прийти – і тут себе залишить!
 
У цьому камені – моя скипіла кров,
У цьому камені – гранітний порух
болю…
–  Зійти з козацьких корогов!
Зійти і дати волю – волі!
 
Коли 6 забув Твою біду,
коли б не тут схилив коліна…
Якщо до тебе не прийду –
нехай поб’ють Твоїм камінням!

1977

***

Все далі, все вище – до Бога
Дніпро віднаходить путь…
Мов потоплені дзвони – пороги! –
під водою тривожно гудуть.

1982

м. Чистопіпь

 

***

Таємниця вічна – Україна…
Тихий сплеск – найперше джерело.
Перший спів збудив зі сну полину,
перший птах схилив своє крило.
 
Таємниця вічна – Україна…
Крізь віки – нев’януча Любов.
«Там! – вона свята мета й причина»,–
знає тиша, пам’ятає кров.
 
Тасмниця вічна – Україна…
Безконечне світло і блакить.
На степи – Дніпро високо рине…
Пам’ятає тайну – крізь віки.

1978

***

Степ навсібіч безберегий,
Простір – на тисячі літ!
Всі в цей чорнозем полеглі –
мій неперерваний рід.
 
Степ доростає до моря,
хвилі так важко ідуть…
В правді як стій суворій –
предків-нащадків путь.
 
Відкрито усе – до основи…
Крізь віки прозирає Дніпро-сивочуб.
Простору й далечі мова! –
на всю Україну чуть.

1985

м. Чистопіль

 

***

Коли умру, нехай триває тиша.
Коли умру, Дніпро нехай все плине,
степи за обрій хай біжать…
Вкраїни слово ллється…
Коли умру, нехай не буде впину…
Мій прах змішайте з рідною землею!

1973

Володимирська централь

 

***

До схід сонця – світ без краю!
Біло світиться ковил.
Тиша й сонце – серед маю…
Слухай! Будь отут. Дивись.
 
Ранок. Росяно і чисто.
Дніпр, упавши горілиць,
перед нас – на років триста!
далеч горне…
 
Синьо, аж болить.

1978

***

Дерева – пророки неба,
дерева – слова землі –
 
покладуть побіля тебе
свої болі і жалі.
 
Мить спочивши, підуть далі –
перед ними світ і світ! –
всіх, у світі позосталих,
вчити жити і боліть.
 
Досконалі в Божім хисті,
у великості малі –
як Христос, сумні і чисті,–
діти неба і землі.
1980 Дніпропетровське СІЗО

МЕСА СІ МІНОР Й. БАХА

Квіти, квіти – всього світу…
Мов на прощу ходаки.
Навзаході давнє літо –
всі сюди зійшлись віки!
 
Далечінь! – за небокраї…
На хвилину світ пригас!
Хтось собою нас єднає,
світить день крізь нас.
 
Далеч слова, далеч слави…
– Пронеси, мов рану, кров!
То не  квіт – Вінець Кровавий
пізнім полем перейшов.
 
Через всю протяжність болю –
зблисло, сталось, відбулось!..
То не квіт, то пізнім полем
перейшов Ісус Христос.
 
Перейшов і нам полишив
біль пробитої руки.
Запахущі соти тиші,
щиросвіту щільники.

21.03.1980

СОЛОВЕЙ

Славити! – його свята відзнака.
Славити! – його високий труд.
Піснею шукати першу суть:
оглашать, сміятися і плакать!
 
Славити! – цвітуть сади вишневі.
Славити! – така прозора тиш.
Слухай пісню – все дрібне облиш!
Рай забутий цвіт являє дневі.
 
Се ж і праця – двигать пісні коло.
Чуть високе – важко на землі.
Голос рине, голос не змілів!
 
Аж сади заслухались довкола…
Се ж його – високо-чисте соло
означає світу переліт!

1975

***

Дерево прийшло до світла ночі,
дерево зросло до вітру,
дерево зорю ловило…
Дерево ставало небом.

1982

м. Чистопіль

 

***

Печальний світ, а літ без ліку…
– Господи, помилуй і прости!
Пахуча пам’ять – спервовіку –
обличчя зліпок золотий!

1981

***

Світоволя! Світоголос!
Тиша. Ранок. Небо.
Опадає цвіт додолу –
тут, поперед тебе.
 
Дороста висока меса
органіста Баха…
Рай дерев – аждонебесних!
Квіту рай і птахів!

1981

***

Ніч творилась, діялась, була,
крилами незримо тріпотіла.
Через серце річкою текла…
Ніч мене лишити не хотіла.
 
Ніч тривала, далі йшла в глибини,
де найбільша тайна світу спить,
душі наші – всесвіту рибини,
зупинившись, слухають блакить.
 
Ніч питала: «Хто у тайні – перший?»
слово чув я: «Перший над усіх
понадсвітній сонцесяйний Звершник,
що на троні царственому сів».
 
Ніч творилась, діялась, була,
мовою вершини говорила.
Дарувала два мені крила…
Та летіть… летіть було мені несила.

1977

Кучино, карцер

 

МОЛИТВА

Усе, усе належить Богу!
у Його ласці кожна мить.
Мій біль-зажур, мою тривогу
прийми, о Господи, прийми.
 
Не допусти мого загину,
покрий мене небес крильми!
Прийми, о Господи, Вкраїну,
нехай ми будемо людьми.

1987

Кучино

 

***

Як висловитись небу і траві?
Як висловитись виповненій тиші?
Слова мовчання, хмару назовіть –
спиніте хмару в небі вишнім!
 
Як перейти мені до чистих вод?
Як досягти стрімкого дня наймення?..
Далекий край той, де живе Народ!
Там дім збудовано й для мене.

1987

Кучино

 

***

Тиша віща, далеч нездоланна.
Світ увесь трима душа жива!
Проти ночі бійся запитання,
знай, бездоння – мовлені слова.
 
Начувайся, коли місяць вповні.
Обережно – з відгуком ночей!
Знай, що світ нас ловить,
знай – усе тече.
 
Скрізь глибини, і далеко – берег.
І шляху туди ніхто не зна.
Глибина! – очей твоїх озера…
Не спинити хвилі з-під човна!

1985

м. Чистопіпь

 

***

Світе мій, моя висока мово!
Від якої вишньої пори
все збудилось, все з’єдналось
словом – говори!
 
І куди ведеш нас, мово?..
Хай ми будем сестри і брати!
Протікає, як вода Дніпрова,
світу далеч – щоб напився ти.

1987

Кучино

 

***

Намивається час, прибуває блакиті й тиші.
З позаобрійних днів тече-протікає світ…
Називається: Степ. Озивається долі
узвишшя –
простір і далеч зупинених Богом літ.
 
Піднімається птах Сонця довкола!
Все вища і вища літа гора.
Називається: Січ.
Чути пращурів голос,
чути поклик глибокий
Славути-Дніпра.
 
Всеєднаюча даль прибуває,
мов повінь.
Мов на скелях вода, розбиваються дні.
Воля і вічність – у кожному слові!..
Хвилини були – впали скалки дрібні.
 
Тільки й часу, що тут залишається
з нами, –
утікає – як води в пісок!
Зостається печаль, перемита
мов камінь.
Залишається – крок.

1983 Дніпропетровське СИЗО