…Все відкривається у тиші

210

ЦИКЛ «КОХАННЯ — НЕ
МИТЬ»

***

Від наших таємних зворушень,

Вітрець лоскотав наші душі…

Хай вітер у небо — летить.

Купайтеся в миті, бо сонця не вмить!

 

***

Чого брехав? Від мене взнати правду?

Спіткнулась. Впала. Правди не люблю!

Ти так, як я? І так не просто зрадить…

Скажи, як є! Бо — жінка. Бо — киплю!

 

***

Взяла тебе з відтінків слів,

Які тобі не притаманні.

Де — ніч, там — зойк косу заплів.

Щоб цілуватися в омані.

 

***

Я плачу, чи сміюсь? Душа бринить.

Болить душа, про що і не розкажеш…

Невже так сталось, що, кохання — мить?!

…А мить уже, немов, не важить…

 

***

Спіткнулась об твою любов. Сухий бур’ян.

А ночі в серпні аж сюрчать. Стійкий туман.

За серпнем вересень прямий: іду в обгін.

Летять качки. Стріляє він!

 

***

Моя ти правда. І неправда — теж.

Нема межі. Самі вітри не сила.

Де цілувались, там іще любила.

Не цілувались, там — бездоння меж.

 

***

Те, що одну мене кохав, я, вірю — правда.

Те, що від мене ти втікав… (Не ти, а барви!).

Люблю барвисті вечори. Від них і зрада.

Те, що сама до тебе йшла.

Неправда.

 

***

Де справжність, віддзеркалення дзеркал.

А дзеркала — з туманів, душі — щемом.

Таке в нас завтра,  з
точністю лекал.

Яка в нас суть, такі й проблеми.

 

***

Кипіла і мовчала. До останку.

Ти з іншою. Лаштунки. Сцена. Бій!

І в п’єсі не візьму я роль коханки.

Ти ж не актор?

Якщо актор?.. Не мій.

 

***

Чи люблю? Розлюбила? Неначе застуда.

Бути поруч. Удвох, не інакше. Та буду.

Звідки ж брати ті сили, як підрізані  крила!

Розлюбила тебе?! Чи себе розлюбила?

 

 

***

Сварилась не з тобою. Не з собою.

Сварилася з брехні, яку приніс.

Не вмерла. Хоч  не
дихала. Любов’ю

Тримала я за двох Печерський міст.

 

***

Душа без мір — ніяка, просто — чесна.

Складає ніжно кутики губів.

Душа — пречиста, ніби перші весни.

А сльози чисті — у тумани слів…

 

***

На намистинці я сльозою не хрестилась,

Як зубожіє пам’ять, то й — щаслива!

Чи пам’ять — травам? Там впаде росинка.

Не треба слів. Я, мабуть,— сильна жінка.

 

***

Яка тобі ворожка, такі й карти.

Іти на спалах: очі не діймуть.

Та я іду. Іду, немов на страту.

Міняти ролі — загубити суть.

 

***

Куди брела? Нові ворота — поруч!

І не брела. Де гори, там — не горе!

До тебе йшла? Намріяла собі!

Висить одна сережка на вербі…

 

ЦИКЛ «ПАСТКА-2»

(присвячую колишньому чоловіку Коробку В.В.)

 

Хіба ти чоловік? Дешевий млин.

Боротись знов? Щоб з калача — родзинка?

Твоїм я поглядом підперла б чужий тин.

Твоїм би поглядом стріляти! Та я — жінка.

 

Для тебе, що – одна ікона я?

Із порожнечі дим й вогонь нуртує!

Обділений коханням, заревнуєш,

Куди б не кинув оком: а не я!

 

Де постріл,— розстріл! Непокірним — суть.

Ще хтось чужий дотягнеться до правди,

І знов мене чіпаєш буйним градом…

Щоб силою до себе повернуть?!

 

Де ревнощі, мов коні у вогні!..

Стежки розмиті, а дороги — биті.

І нелюдські молитви — в тому світі.

Невже для тебе, світ лишень в мені…

 

Ніщо тебе вже більше не спиня.

І все тобі чомусь все мало й мало…

Там — жито скошене і колеться стерня,

Там  дзвониками
скручуються мальви.

 

І знов у спогади, чи треба, чи: було?

А, може, й не було! Очей облуда.

Сто років не виходили на люди.

(Чи гоїться обламане крило?)

 

Хай не болить! Не вимерзла вся кров!

Роки пройшли, навіщо нові страти?

Мабуть, у тебе мачуха, не мати,

Бо з молоком не донесла любов.

 

 

ІЗ ЦИКЛУ «НА СПАСА»

Я до тебе була нічийна.

Я до тебе була обережна.

Закохалась у тебе рвійно,

Забоялась: від себе щезну!

 

Закохалась в тебе, як вперше!

Віриш — ні? Святість нині і прісно!

Місяць мрію тремтливу довершив.

Дві душі, як дві зірки,— первісні.

 

***

Він прийшов, як приходять на Спаса.

Розперезаний мед — і край.

Я очей не відводжу: красень!

Красень — лячно… Невже — прощай?..

 

Я очей не відводжу, можу

Враз забути? І все на цім?

Та душа стугонить тривожно:

І на нього чекає мій дім…

 

Похитнувсь цілий світ: кохаю!

Рій гуде! Тільки він один…

Тільки він. Більш нічого не знаю…

Він. Єдиний, з усіх, лиш він!

 

***

Твоя  дорога привела
до мене.

І яблуко спокусливе – твоє!

А навкруги і лист іще зелений…

Старий Дніпро із хвилі воду п’є.

 

А ми удвох такі необережні!

Минає літо. Грім не прогримів!

За нами серпень дуже пильно стежить,

Бо з яблука спокуси ллється спів…

 

***

В один серпневий день і вересневу ніч

Я зрадила себе — одразу закохалась!

А янголи уже аж дихали до пліч…

Світає небокрай. Що сталося — те сталось…

 

Я дякувала дню, який в нас святкував,

Я дякувала дню, і роси впали перші…

Я дякувала дню, плела вінок із трав,

Де вересень — врожай. А на коні —

сам вершник!

 

 

ЗИМОВИЙ БЕРЕГ

Ніч, як узвар, загадкова.

Ліс, ближній берег, зима.

Кожне ловлю твоє слово,

Де навіть слова нема…

 

***

Шепіт. Гарячий шепіт. Шепіт такий, як коньяк.

Північ зривала стріху: на втіху, на втіху, отак!

Збурення лави і сили, що до небес піднесе!

Шепіт. Гарячий шепіт… Палахкотіло лице.

 

 

ПРАВДА

Із глибини вікна твоїх прощань і тиш.

Глибинна правда в світі лине!

Переч мені, ревнуй мене, облиш!..

В цілому, як у всіх. Мов на картині.

 

А світ він — справжній. Не живе без фарб.

Шукання істин там, де не закрито правду.

А правда, часом, мов заритий скарб.

Хоч і не знайдеш, та ніхто й не вкраде.

 

***

Я — не для спраги. Я, як — більшість.

Твоя душа — глуха, мов ніша.

Обабіч шляху вітер свище.

…Все відкривається у тиші.

 

м.Київ

 

 

Редакційний колектив УЛГ щиро вітає Лілію Золотоношу з ювілеєм! Світлих
радостей і вірних друзів, шановна Ліліє!

 

Прокоментуєте?