Петро ОСАДЧУК
Це все було. І вечір, і ріка
Причаєна у місячнім сіянні,
І наче пломінь губи невблаганні,
І на плечі розслаблена рука.
Це все було. Піднесеність п’янка.
І зорі сліз, пролитих на світанні,
В яких печаль, немов крило, легка.
Це все було в далекому столітті,
Коли цвіли дерева молоді
І солов’ї гриміли в буйновітті.
Це все було. І тихо по воді
Спливло, як листя, навздогін за днями,
Що проминули, та погаснуть – з нами!
***
Здавалося б, немає змін –
Життя пливе так само наше…
Але балкон зацвів інакше:
Там сальвія і бальзамін.
Бере душа новий розгін,
А ми, немов і все спізнавши,
Чатуєм трепетно, як завше,
Простої квітки передзвін.
Тож недарма думки цвітуть,
Хоч літня днина чи осіння,
І в серці радість, наче ртуть,
Росте у пелюстках проміння.
Й зникає буднів каламуть,
Бо є причетність до цвітіння.
***
Нам бракує серця, а не хисту,
Щоб кохання вберегти від сліз.
Золоті кайдани падолисту
Вітер зняв з обласканих беріз.
Затремтіли голі плечі лісу
Перед першим подихом зими.
Ніч спливла і голубу завісу
Підняла між нами і людьми.
Що ж, пора моя найкраща в світі,
Мить і вічність нам не повінчать.
Ти стоїш. Твоє обличччя світить
Світлом всіх беріз і всіх дівчат.
Ти стоїш печальна і врочиста,
Як весна, що в осінь забрела.
Золоті кайдани падолисту
Нам ця ніч на душу одягла.
Ти ще поряд, ти вже за роками,
В дальню даленієш далину.
І на пам’ять, як на серце камінь,
Ти кладеш мені сльозу одну.
Ту сльозу, мов квіточку губами
Я голублю на щоці твоїй –
Тільки те, що не сказать словами,
Мовчки на прощання зрозумій!
Народнопісенна
варіація
Залетіла горлиця
До моєї горниці
І сказала, як дівчина, тужно:
– Я в пісні давно одружена,
Та мій милий пішов на війноньку
І забув про свою дівчиноньку.
Чуєте, я не горлиця,
Я дивлюся крізь сльози на світ –
До мене ніхто не горнеться.
Сотні сирітських літ.
– Кохана моя, єдина,
В твоїм горі – моя провина,
Але як тебе маю любити,
Коли сам я давно убитий?!
Не вірить в слова мої горлиця –
Витирає сльози і горнеться.
***
Все прожите не може минути,
Щось навіки лишається в нас.
Не під силу нікому вернути
Лиш вогонь молодий, що погас.
Поцілунки, як листя осіннє,
Вітер осінній за обрій відніс.
Та лишився в призахіднім мерехтінні
Роззолочений пам’яттю ліс.
Залишились зелені ялини,
Що зелені були й тоді,
Як у горах дикі малини
Ми збирали удвох молоді.
Чи закоханий лось, чи вітер
Розметав на поляні сіна стіжки.
Що ж лишилося?.. Наші діти
Знаходять у травах наші стежки.
БІЛА КАРАВЕЛА
У морі синьому, не знаючи причалів,
На всіх вітрилах – у незвідані моря
Пливе за межами скорботи і печалі,
Як біла каравела, молодість моя.
– Агов! – гукаю. – Озовися, капітане!
Які надумав відкривать моря? –
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.
У морі синьому, далеко від Одеси,
Мене не взявши у незвідані моря,
Без мене входить в таємничі плеса,
Як біла каравела, молодість моя.
– Агов! – гукаю. – Озовися, капітане!
Коли ж це сталося, що ти давно – не я? –
Пливе беззвучно, за крайнебом тане,
Як біла каравела, молодість моя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Там, де море шумить,
Днів шматуючи тіло,
Наша трепетна мить,
Як струна, продзвеніла.
Миті синє крило,
Наче хвиля у морі,
Небокраю сягло
Й потривожило зорі.
Море з небом злились,
Щоб довічно синіти, –
Там, де ми обнялись,
Наші граються діти,
День за днем пролетить,
Відпливе рік за роком,
І не спиниться мить
За рокованим строком.
Мить життя осяйна,
Ніби промінь між віттям,
Й наших днів дивина
Вже належить століттям.
***
Блажен, чия душа цвіла,
Коли в цвіту земля чманіла,
Хай молодість, немов стріла,
Весняним садом просвистіла.
Але блажен той во стократ,
Кого взяло в обійми літо,
Щоб у душі весняний сад
Усе ще цвів несамовито.
Любов, що навесні цвіла,
Цвістиме, поки ми з тобою…
Хто влітку не спізнав тепла,
Той не знайде його зимою.
***
Отой мотив напівзабутий
Коли розтав? Куди відплив?
Якщо він був, десь мусить бути
За плеском хвиль і шумом злив,
Отой мотив напівзабутий,
Немов зітхання, той мотив.
Ота розмова на прощання,
Невже була? Таки була!
І жест останній, як благання,
Як змах підбитого крила.
Ота розмова на прощання,
Що в шерхіт моря перейшла.
Забулось те, що міг забути,
З припливом сплутався відплив.
В минуле перейшло майбутнє,
І шторм сліди в піску розмив…
А той мотив напівзабутий,
Як хвилі сплеск, отой мотив.
***
Згасає тіло. Тане, як свіча,
Приречена сама себе спалити.
І небо хилиться все ближче до плеча,
Щоб до землі людину прихилити.
Згасає тіло. Тихо. Рік у рік.
Повзе згори донизу пломінь свічки.
Минаючи людський недовгий вік
Життя підносить на орбіти вічні.
Згасає тіло. Тане день і ніч.
Свіча згорає – і зникає світло.
Життя людське згорає споконвіч,
Щоб не погас вогонь життя на світі.
Згасає тіло. Тихо. Кожну мить.
Та що за диво твориться з душею?
Душа не старіє. І все дзвінкіш бринить,
Немов струна між небом і землею.
***
Живеш в мені, зникаючи щомиті,
Як в небі птаха, що простує в даль.
Душа моя пережила печаль,
Лиш дивиться, як небо мерехтить.
Сідає сонце. Лагідна блакить
Нагадує все більше сіру сталь.
І ти, як птаха, що простує в даль,
Живеш в мені, зникаючи щомить.
Вже дивишся неначе крізь вуаль,
Далеко так, що аж душа щемить.
Я ладен знову пережить печаль,
Але живи, зникаючи щомить,
Як в небі птаха, що простує вдаль.
***
В осіннім небі розіп’ятий птах.
Самітній птах над обширом заснулим.
О, то не птах, то на семи вітрах
Мій сум піднявся над моїм минулим.
Там, вдалині, в бездонній глибині,
Куди ні долетіть, ні докричати,
Горять незгасно золоті вогні –
Сумні стоять і дивляться дівчата.
– Це я, Ассоль! – до мене промовляє
І руки простягає найясніша,
Слова – луною над правічним гаєм,
Літа летять – луна все голосніша.
– Це я, Ассоль! Не вірю, що скорила
Стихія чорнокрила навіжена
Твої червоні молоді вітрила,
Що стрітися не доведеться вже нам…
– Це я, Ассоль!.. – І треба так мені
Відповісти їй, слово хоч сказати,
Але вона – в безкраїй далині,
Куди ні долетіть, ні докричати.
ТВОРЧІСТЬ
Білі птахи ячали
На дубовім столі,
Неба зоряна чара
Колихалась в імлі.
Крізь віків круговерті
Голос предка лунав:
Бачиш чару безсмертя!
Можеш випить до дна.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка,
Стіл мій був то труною,
То крилом літака.
Стіл хитався, мов палуба,
І мов крига – німів,
Бігли букви і падали,
Як солдати в огні.
Але пахла травою
Ніч, як терен, терпка.
Всесвіт над головою
Протікав,
як ріка.
***
Розбудили мене солов’ї на світанку.
Перші промені очі мої освітили.
Троє слів я виспівую безперестанку:
“Мене
солов’ї
розбудили”.
Я до моря прибіг. На піску золотому
Хвилі тіло гаряче моє остудили.
А думки витанцьовують на одному:
“Мене
солов’ї
розбудили”.
Ясний світе і земле моя пречудова,
Як ви гарно зі мною сьогодні вчинили,
Що для щастя достатньо
простеньких три слова:
“Мене
солов’ї
розбудили”.
***
Птахи літають,
Тому що співають.
Птахи співають,
Тому що літають.
Крилам не треба
Нічого, крім неба.
Пісні, крім неба,
Нічого не треба.
***
Не кажи ані слова –
посміхайся, кохана!
Не питай ні про що –
посміхайся кохана!
Посміхнешся –
і в світі світліше.
Посміхнешся –
і жити миліше.
Не мордуйся вчорашнім –
пригорнися до мене!
Пригорнися –
і посміхнися.
Хай тікають
од нас назавше
Хижі тіні
і поторочі.
Твої губи –
сонячний зайчик
На крилі горобиної ночі.
***
Ти знов мовчиш по телефону,
Та я впізнав тебе за мить,
Бо, крім трамвайних передзвонів,
У слухавці душа щемить.
Твій подих завжди, ніби подив,
Твоє мовчання – мова мов.
Хто слів жаданих не знаходить,
Диханням скаже про любов.
Мовчи, будь-ласка, довше, довше, –
Я так люблю мовчання спів!
Якби ж то міг, я також, може,
Давно б відмовився від слів.
Стихають дальні передзвони,
Надходить вечір з-за ріки.
Ти знов мовчиш по телефону,
А слухавка, як жар щоки.
***
Посміхнулася – ніби торкнулася
Мого серця устами-крильми.
Ти навіщо мені посміхнулася
Несподівано серед зими?
Ти навіщо мені посміхнулася,
Щоб я знову втішався дарма, –
Наче молодість повернулася,
Наче смерті на світі нема?!
***
Вони кричать
чи кличуть,
чайки?
Кричать від болю
чи від захвату?..
А якщо кличуть,
то кого?
Чи нас?..
Чи тих,
яких уже немає?
Чи тих,
що будуть?..
ВІРНІСТЬ
Гніздо на дереві самотнє,
а гілка тихо поколисує.
Гніздо на дереві порожнє,
а гілка тихо поколисує.
Проходять люди –
не вертають.
Пташки за обрієм –
зникають.
А гілка тихо поколисує.