Воєнно-дитинні спомини

167

Іванові Дзюбі

ПОВІТРЯНА ТРИВОГА

Майже світлий спомин дитинства:

Серед ночі мене збудили,

Загорнули в ковдру, побігли

Подвір’ям. Далеко десь гуркотали

Вибухи, стрекотіли зенітки,

Гострі ножиці прожекторів

Небо різали.

Все було

Незвичайне і надзвичайно цікаве.

Мене занесли у вогкий льох,

І сплески сполохів застрибали

Запліснявілими стінами. Зверху

Пригорнулася мама, і стало

Затишно, тихо і тепло.

Під музику нестрашної війни

Я засинав і зовсім не тямив,

Чому так б’ється, чому калатає

Серце мамине…

 

ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ:
РІК 1941

Жив собі чоловік Сашка

Була в нього сіра
серм’янка

На голові шапочка,

А на серці латочка…

 

Ось якими байками розважав

Дітлахів сусідських, а заодно й дорослих,

Данило Іванович, любий дідусь,

Електрик за фахом, який, аби трохи

Підзаробити, почав крутити ґешефти

Удвох зі своїм квартирантом Чепурняком.

/Займався тобто, як нині сказали,

Малоприбутковим бізнесом/. Але завжди

Чомусь виходило так, що дід позичав,

У борг давав колезі Чепурнякові,

Проте копійки не заробив, навпаки –

Залишався нібито й винний. Чепурнякові ж

Немовби хтось шепотів на вухо,

Підказував зміни курсу: брав за старим,

Повертав за новим. І от що цікаво:

Дід ніскільки не дратувався!

«Що ж ти хочеш? Золота голова у хлопця –

Єврейська, ну, а я баран з баранів!

У мене й мізки не тудою стоять… А втім,

Яке то значення має

Після того, що сталося потім?»

А потому приперлись фашисти.

Знов таки

Серед найперших про це

Дізнався Чепурняк

Не приблизно, а точно він знав,

Що німці до міста вступлять,

Що треба тікати звідси найшвидше.

Лахи свої поскладав у торби,

Невідомо як роздобув вантажівку

Та й подався з усім сімейством на схід.

Зосталася тільки дочка

З найменням біблійним Єва,

Бо мала підлітка – сина Яшку,

Що звався по-вуличному Лазько.

Покручені, наче в комахи, руки і ноги

Не дозволяли йому нормально

Пересуватись. Катали його у візочку –

І то була неабияка втіха

Для вуличної малечі, отої дрібної босоти.

Урвителі, гасали ми з безпорадним Лазьком,

Бешкетували, дуріли. І він дурів і радів

З нами разом, і реготав безтурботно.

/Мабуть, з цього й варто було

Розпочинати сповідь, та вже так вийшло,

Так воно склалося/.

День був сонячний, вересневий, тепленький.

Кількоро нас, дітлахів, бавилось на подвір’ї:

Галасували, тягали візочка з Лазьком,

Коли нагодився німець – один як палець.

Молодий, симпатичний такий, білявий,

Під погоном пілотка, насвистував

Щось незнане. Та вмить мам?

Розхапали своїх безштаньків,

Немов курчат від шуліки

Поховали по закапелках. Але

Німець одним переймався: юди?

З’ясувавши, що юд у наявності двоє,

Подався геть. На коротку часинку

Запанувала тиша. Прогриміла підвода.

/Річ несекретна, брудну роботу арійці

Передоручали кадрам тутешнім/. «Де ваші юди?

Показуйте!», – запитався візник сердито,

Не зістрибуючи на землю. І вийшла Єва

З перепудженим сином викотила візочка.

Яшка-Лазько німував. Мовчало безлике подвір’я.

Несподівано сварка зчинилась. Лементував візник:

«Я не биндюжник вам, не вантажник!

Моє діло – завезти, куди накажуть,

А вантажити – не наймався!» Жіноцтво

Так само одгородилось. Знадвору

Хтось підказав: «Гукніть поліцая!» І то

Прискочив, гвинтівку приставив до клена,

І з Євою вдвох

Висадили вони візочка

З інвалідом Лазьком на підводу.

І найстрашніше настало – прощання

Єва спитала дозволу в поліцая,

Чи можна з сусідами попрощатись?

Нової влади прислужник

Знехотя буркнув: «Про мене…»

Прощалася Єва, не вступаючи в хату.

«Не поминайте лихом, сусідко, – Єва мовила

Крізь вікно моїй мамі. – Непогано жили ми,

Не гризлись, чим могли помагали.

Нехай, сусідко, щастить вам, а нам…» –

Проказала рукою в небо. І поки

Не обійшла усіх, поліцай понуро

Дивився кудись набік…

Прогриміла востаннє підвода

По старій, ще царських часів, бруківці,

Більше ніхто не бачив

Ані Єви, ані Яшки-Лазька.

Сторонні люди казали: євреїв

Постріляли за містом, у степу й закопали

У протитанковому рову, який

Фашистовців не зупинив.

Старий Чепурняк

Повернувся додому з евакуації. Надалі

Данило Іванович, дід мій любий,

Дружби з ним не водив, не зміг

Простити: «покинув доньку з онуком

Фактичеськи на погибель…»

На голові шапочка

А на сраці латочка…

Тож, чи гарна моя казочка?

 

ORDUNG

Він промишляв на міському ринку

Жебрував, співав, розважав,

Не без того, що іноді вкраде

Кільце ковбаси або сала шмат

І на закуску пір’я цибульки, –

Звався Жоркою цей каліка

/Ще хлопцем потрапив був під трамвай/.

Його сварили, за ним ганялись,

Щоб під гарячу руку побити.

Втім, наздогнати Жорку непросто:

Вмостившись наче в кабіну, в свій ящик,

Він, як Валерій Чкалов, літав

Ринком, вулицями: «Раздайся,

Море!…» Підшипнички цвіркотіли

Досить кумедно. Любили Жорку:

«Що не кажіть – хай злодій, а наш!

Спробуйте знайти десь такого!»

Німці до міста ввійшли вночі.

Вранці люди побачили Жорку,

Що висів на електричнім стовпі.

На грудях біліла табличка «ВОР»,

Нижче тулуба руки звисали.

Запам’яталося всім одразу

Немилосердне оте чужоземне

Слово Ordung: це чорні долоні

Продовжують тіло, неначе ласти.

 

ДЯДЬКО АНДРІЙ

Він був із дитинства дуже бойовий:

Отаман, одчайдух, заводіяка!

В селі водив ватагу за собою,

Обносив з хлопцями сади, баштани

І називавсь по-нашому отряха

/«Крутенький», по-сучасному казавши,

«Сміливий парень»/. Ліз у саме пекло,

Ні в кого не спитавшись.

Так було

І на гражданці, так було й на фронті.

Розвідником він виявився удатним:

Не раз, не двічі залюбки ходив

«До фріців у гостину». І ніколи

Не повертався без «язика». Ніколи

Не був поранений, хоча одного разу

Його вкусив за руку офіцер,

Якому в рот хустку запихали:

«А зуби, подивись як у собаки!»

Пореготали. Далі знову: «Треба!

Хто зважиться?»

А хто ж, як не Андрій!

Пішов, жартуючи, – і знову пощастило.

Подяк йому накидали. В газеті

Про нього друкували. Як по правді,

То він Героєм був, а тільки Зірки

Не удостоївся. Бо відступала,

Тікала наша армія. Нікого

Не нагороджували орденами…

Втім, перед строєм, як воно й годиться,

Його відзначено було, – й відтоді

Він старшим став сержантом. Командири

Дали йому відпустку на добу,

Додому з ним поїхали.

/А так!

Частина їхня підступила

До селища NN, де проживала

Андрієва рідня, в цей скрушний час

Евакуйована «в глибокий тил»/.

Всі разом посідали до вечері

В чужій хатині. Мати пригощала,

Чим Бог послав. І вихваляли гості

Андрія: «Ні, його мусим

В атаку піднімати пістолетом, –

Сам поривається!… Ну, щоб велося –

На росах, водах і на переходах

Важких!»

Андрій підносив чарку,

Відказував по-нашому: «Віка!»

І посміхався.

Але свого віку

Він не віджив.

А десь отак за місяць

Підводою ті самі командири

Над’їхали. Понуро привітались.

Заночували. А на ранок: «Тітко

Софіє! Чи нема охоти з сином

Побачитись? Поранено його».

Дорогою вони доповідають:

«Захрясла оборона – ні вперед,

Ані назад. До лінії окопів –

Як палицею кинути – німецьких.

А що надумав німець – невідомо.

Та щось же він планує! Тож Андрія

Покликано. Він одразу зголосився.

Йому на допомогу підібрали

Ще чотирьох досвідчених солдатів,

Ще трьох саперів додали. Завдання:

Добути двох – не менше – «язиків».

І бажано – не унтер-офіцерів!»

Як споночіло – вирушили. Мабуть,

Там наробили шороху, бо їх

Вже піджидали на передовій

Побили на «нейтралці», що її

Пристріляно було заздалегідь.

Накрили з міномета. Врятуватися

Нікому не вдалося. Ми вже потім

Домовились – і позбирали рештки».

Її в траншею братську опустили.

Вона пройшла по головах і спинах.

Ні, не зомліла. Мовчки нахилилась

Над тим ошматтям, над тією плоттю.

Поцілувала, вставши на коліна,

Криваве шмаття.

То мій дядько був,

Бабуся то була.

«Я не признала, –

Вона звірялась, – що це син Андрій.

Не признаю і досі. Я гадаю,

Що він живий, що вернеться до мене».

Їй вірилося. Тим, що зазирнула

Вона туди, куди нам не судилось.

 

МАРІО

Скільки затвором не клацай,

Музика буде литися!

Пригадую італійця

Маріо – ні, не Ланца.

Прізвище призабулось.

Був вихолоджений прибулець,

Щось джерготав безупинно,

Кликав мене «бамбіно».

Пошпортався у кишені –

Простягає суху скоринку.

В хмільному якомусь натхненні

Одну лиш крутив платівку.

Йому проти місяця грала

Неаполітанська затока,

І забувалась навала,

Зникала доба жорстока.

Та гуркотали гармати,

Зближалась нещадність бою.

Коли вибирався з хати,

Платівку забрав із собою.

Світу недоторканна цілість

I languendo, I lento!…

Десь на скалки розлетілась

Пісня «Вернися в Сорренто».

 

ВИЗВОЛИТЕЛІ

Таке навряд чи забудеш:

людська нескінченна валка

степом суне поволі –

це визволителі-німці

нас виганяють із міста

рятують від большевизму

«шнелер!» – кричать конвоїри –

сірі старі сердиті –

«шнелер швайне! бистрєй!»

дідусь мій штовхає возика

з якимсь барахлом і начинням

на возику я возсідаю

степове оглядаю довкілля

нітрохи не страшно мені

мені страшенно цікаво:

степ – он який неозорий!

небо – високе-високе!

а в небі маленький безгучний

літак об’явився й побільшав!

«наш!» – люди радіють але

він заторохтів розгнівано

попереду в когось поцілив

з грудей вистрибнув гарний

фонтанчик яскравої крові

на очах опадає крики

розпачливий лемент плач

«шнелер швайне!» – гарчать конвоїри –

старі метушливі й сірі –

на мить западає тиша

люди підхоплюють шмотки

далі бредуть покірно

і возика пре дідусь

і лисина кругла його

блищить на сонці від поту

валка та що це?

куди конвоїри поділись?

люди сунуть на гору

тягнуть нехитре манаття

возика тягне дідусь

і куряви стовп закрутився

ще на обрії наближається

зупинилися люди завмерли

немов приросли до землі:

«наші! солдати! нарешті!»

тож нарешті вони – солдати

всі як один молоденькі

обличчя в патьоках поту

похитуються гвинтівки

гримлять котелки порожні

солдати не йшли а бігли

в напрямку міста й Дніпра

відпихали простягнуті руки

відтручували обійми

лише говорили: «дайте

напитись – казали – води!»

 

ПОВОЄННЕ

Ще прозирався крізь білу фарбу

Написів сурик: «Голодомор

Починався тут, в Україні»

І «Пам’ятайте про Вінницю!»

Та не радянських, але німецьких

Бранців на працю гонив конвой, –

Тупотіли так само – як стадо,

Картоплю так само несли баби.

Співав молодий інвалід безрукий

«Врагу не сдается» – і слухав люд,

Бряжчали на грудях солдатські медалі,

Дзвеніли в пілотці його мідяки.

І краще загоювалися рани,

І ранки просвітлі, мов квіти, росли,

І смак Перемоги, і рік сорок п’ятий,

І йшов я до школи – у перший клас.

 

РОДОВІД

На запитання злого клерка,

Який у мене родовід, –

Горбатий міст, кажу, Озерка

І соціалістичний дід.

Всі недомовки, всі примовки,

Влітала за які стаття,

Тубдиспансерський суп, кутя

Мені у пам’ятку – і ловкий

Дух Коксохіма і Петровки

Проніс я крізь своє життя.

Перетасовано всі верстви,

Перед іконою свіча,

Свіженький Парк живих та мертвих,

Палац культури Ілліча,

Де під наївні теревені,

Заяви й заклики шалені

В оті, давно минулі, дні

Навчавсь наводити на сцені

Держави ніжні позивні.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!