ДУХУ КРИЦЯ
Живих жахає смерті веремія.
Її замислив нелюд, крові спраглий.
Хіть зверхності, цинізм, шизофренія
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
руйнації Вітчизни нашої забагли.
Зашорені бліцкригами ідеї
вживили в мізки підданих апломб,
отож раби нікчемності своєї
благословляють смерть з ракет, з авіабомб.
Вночі та вдень щомиті, щохвилини
їм би спинять буття земного плин,
бо для свобод людських є домовини,
майбутнє, діти – ціль номер один.
Оселі, що гостинністю веселі,
тепер в рашистських заздрощів прицілі –
тож їх, як наших вотчин цитаделі,
руйнують ревно зайди озвірілі.
Театри та музеї, святії храми
безбожно плюндрувать посміли…
Дослідження, аналіз етнограми
підтверджують, що варвари вони, дебіли.
При прострації й на провокації
здатні жагучі заблудів паскуди:
мовляв, проміння радіації
їх клан у блоках атомних розбудить.
Рашисти це, фашисти-московити,
війна для них всякчас – немов забава.
Із тими, що у ямах забуття, ми квити,
героям – сущим в Україні – слава!
Той, що був недавно, як позірний брат,
однак якому мусив слугувати,
в реалій світлі – зверхник-супостат,
брехливістю, злостивістю протятий.
Зманивши челядь у бездумний стрій,
покрив покровом зради всіх одразу,
щоби погнати, мов худобу, на забій,
щоб неживих сприймали, як проказу.
Орди ментальність нищить чорнозем,
щоби злітало вороняччя скрути,
та грядуть настирно, як день за днем,
од нас вимоги їхньої спокути.
Підступністю хизуються іуди
синхронно із туманами війни.
Не схаменуть таких суди-осуди –
як і рашисти, вони від сатани.
У нас од предків народу булава,
гартує доля спротив, духу крицю.
Зазвучали оберегами й слова
«криниця», «паляниця», «молодиця».
Нехай прямує міль маршрутами ганьби,
так само, як чужинські кораблі,
хоча спонтанно долучилися й вони,
аби нас величали посполиті й королі.
А ниви, де у вирах досі смерті зло,
плекають зерна утверджень здобуття,
неначебто війни у нас і не було –
це, нелюде, навік-віків затям!
Небавом у протухлому кремлі –
якраз у нечисті рашистської кублі –
словам Пророка-Кобзаря витати:
«І на оновленій землі
врага не буде, супостата,
а буде син, і буде мати,
і будуть люде на землі.»!
І викарбовує історія для ворогів «амінь»,
собі бажаємо новітніх устремлінь.
ПОГЛЯД У ХVII СТОЛІТТЯ, АБО ГУРТУЙМОСЯ, БО МИ ТОГО ВАРТІ
Олександрові Дячуку, моєму похреснику, та
моїм онукам
Правлять Острогом не турки й татари –
правлять онуки преславних князів,
рідні – домашні таки – яничари,
з роду князів, але з норовом псів.
Анна з Остозьких – тепер Алоїза,
Бог є в неї, але панський уже.
Українська зі статками в неї валіза,
інше вкраїнське – для неї чуже.
В світлу неділю каретою коні
не до церков –
до костелу помчать,
бо на святому – від предків – амвоні
не всевельможно звучить Благодать.
Але в один православний Великдень
в свято відродження світу,
коли
паску святити несе навіть злидень,
через народ наш і їй заболить.
Коні її гарцюватимуть баско –
рве посторонки розвихрена лють.
А острожани освячують паску,
мовби навмисне – гуртами ідуть.
Скільки чекати?
Відпущено віжки –
коні
рвонули
вперед на хлопів.
Хай не повзуть,
розсипаючи смішки!
Хай би
сторчма
кожен з них
полетів!
Ой, полетіли покривджено люди.
Кошики також. Їх ждали в сім’ї.
Певне, в цій жінці і кров од Іуди –
розпач людський не спиняє її.
Люди зупинять!
Прозріють з наруги –
і крашанками поцілять в лице.
Щедрими» стануть розгнівані слуги:
градом
ударить
пасхальне яйце.
Вдарять і спільно, й прицільно, нівроку,
тяжко озветься пихатості роль –
пані вельможна позбудеться ока,
їй співчуватиме польський король.
Храми для люду зачинять.
Забудуть істину вічну: для всіх один Бог.
Виведе панство з пекельного блуду
тільки з народом своїм діалог.
Будуть старі і новітні магнати,
але й з хлопів дуже плем’я зросте.
Будуть за правду собором стояти –
хай не плюндрують іуди святе!
ТАРАС ШЕВЧЕНКО У ПОЧАЄВІ
Була від Бога у геніального Шевченка місія
художника (та ще й етнографа) Археографічної комісії.
Була натхненна мистецька праця і нагода із нагод
уздріти, який пригнічений, а все ж величний наш народ.
Подивував святинями Почаїв і Вишнівець відтак
(а чи не з тих місцин його нескорений варнак?).
У Вишнівці обстежив зором князівський замок Вишневецьких,
наснажували люди там духом волі молодецьким.
Із вишнівчан хтось наполегливо нараяв
через предків моїх село Залісці прямувати на Почаїв.
Зустрічні ниви, позбувшись урожаю, нітилися голо,
а жовтневий вітер про холоди заводив соло.
Оселями у вінках садів густих зацвіло теплом
захищене правічним лісом од напастей, од зла нашесть село.
Не відають тепер, чи гостя частували, як годиться,
та кажуть, що перепочивав Кобзар біля каплиці.
Переповів і Вальчук Микола, родич, не то бувалицю, не то легенду,
а може, й домисел такий для краєзнавства бренду.
А я повірив у реальності минулого давно й затято,
бо нагадував не раз і тато про пам’яті своєї свято.
До того ж у тата образ був художника Тараса,
коли той у Почаєві вже Лаври малював терасу,
бо у серпанок далини вдивлявся він:
де ж те село, в якому з Лаври, із Почаєва, чув дзвін?
Змальовував південну, західну частини і внутрішній вид Лаври,
не сподіваючись на вдячностей та слави лаври.
Увібрав душею те, як по смерті гетьмана Богдана
забагла плюндрувати Божий храм рать люта, бусурманна,
та з’ява Богородиці, як захист, була на небесах.
І хутко линула про поразку ворогів яса.
Тоді усі націлені на Божий храм ворожі стріли
зворотньо зі смертю на стрільців летіли.
Відтак почаївській іконі матері Божої Марії
молитвами виповідаємо тривоги, біль, надії.
Благав Тарас Шевченко, щоби народ кріпили
для прийдешнього надії, віри та любові сили.
Замислював таємно нову у творчості сторінку –
Утілити би Марію, Богоматір, як українку.
- Біля «Сікстинської Мадонни»
Опісля Дрездена пишатимусь особою своєю,
адже таки потрапити вдалося в картинну галерею.
За чотирнадцять євро шедеври світу
мене заманюють на роздумів орбіту.
Так, мистецькі твори – спогадальні та житейські міти,
тривоги й цінності людські задля прийдешнього завіту.
В уяві Божа матір не з імітацій різних варіантів,
а така, як «Сікстинська Мадонна» Рафаеля Санті:
возносять перед світом Сина з любов’ю материнські руки
задля любові всеземної, а не на муки.
І згодом в небо понесе хмарина
на землі народжених і матір, і сина.
Так, Ісус Христос – Божий Син , і він – її кровиночка, дитя,
любити рід людський – і Господнє, і материнське напуття.
Та люд часів Пілата був зі злом у змові
супроти Сина Божого, добра й любові.
Отож заблеяли отарно щодо страти:
щоб, як розбійника, ганебно розіп’яти.
Здогадно, що людиська ті – паскуди від Іуди,
Для любові, правди, добра на цій землі – ми, люди.
Не притлумимо всесвітню зраду забуттям,
до Богоматері молімося із каяттям…
ЛАБІРИНТИ ПРОЗРІННЯ
Немов успішний слаломіст метлявсь і поміж віхол,
щоби наскоком не обпік якийсь жалючий дотик,
майоріли на берегах мети уявні віхи,
і кермував свідомістю возвишення наркотик.
До верховенства ніс ним звихрених вітрів порив,
коли комедії творив замовникам на втіху.
Переконали лінзи успіхів та зверхності вітри,
що люди всі – моделі для спектаклів сміху.
Проте і сміх липкий змивають бід і горя сльози,
якби наважився спожити тверезості вина,
то вочевидь збагнув би, що є і повсякдення проза,
і що руйнує долі, душі, дзвін істини – війна.
Допомогли усе ж, хоч і поволі, не одразу –
зійти до істини із істин, яка не сурогат,
що війна од славолюбства, од себелюбства сказу,
що люду квіт винищує безбожно супостат.
«Завершимо війну!» – зронив, мов од народу, голос,
однак лише кривавий од ворога лунав одвіт.
«Будь схожим на Колос Родоський», – чув уяви голос –
забаг подивувати персоною своєю світ.
І знову розцвіли його уяв стожари,
що у морях фантазій він зі словами на плаву.
Відтак презентував загалові оманні окуляри
і випросив натомість правничу булаву.
Не підібрали для нього, мов для гетьмана, коня –
фінішем невдач завершились прислуг потуги,
однак прислужницький локатор водитиме і навмання
не раз маршрутом навіть відверто недолугим.
Благають і в космічну пору місто та село,
щоб існував правдивий досвіду і розуму тандем,
аби з пшеничного зерна пшеничне виросло зело,
нехай би родичався-спілкувався віл із волом,
нехай би знався вічно родинно також кінь з конем.
Якби загал таки прозрів і схаменувся гірко:
ми грішні перед предками, бо їх вчення нетлінні,
світи лише своїм, лише у небі сміху, зірко,
а всі невігластва для нас, мов тризна при руїні,
не прагнемо будучини в безвладній, бездарній тіні…
Та пітьма війни… Хоч від Святого Духа із небес
планетою витає подивування прецедент:
загал прозрів, прозрів і зверхник осмисленням себе,
бо ж нині він усемогутньої держави Президент.
Згадав нараз і про свій, про утопічний, сентимент,
коли світам і сам для себе настирно він торочив
про нелукавий, а взаємно дружній розмов момент,
хоч сусід – не друг, а ворог-потороча.
Отож тепер обачно-мудро вже повинен жити,
бо від розвідників та й от ворожбитів засторога,
що у наказах ворога і в напуттях несамовитих
нівелювання його, Президента, є вимога.
За тим сценарієм до президентського кварталу,
коли світанок наважився заглянути у днину,
і спрямували наволоч загарбницьку, зухвалу,
аби полоном жаху залякати його, дітей, дружину.
Зведено війною для перемовин перепони,
щоб убивати народну спрагу волі,
щоб і не тямили про злагоди земні закони,
хай людство омиває Божий світ сльозами долі,
аби вжахнулись дерево, трава, бджола, тварина,
що найжорстокіша на цій землі антилюдина…
Так, розтривожила підступністю, та не злякала
новітня хвиля безглуздої, ганебної для ворога війни,
котру розворохоблює орди нецивілізована навала,
яка сповідує лише нещадність дику сарани.
Нагрянули для них не біди, а щедрий сабантуй,
коли задовольняють ненаситностей потреби –
не озираючись убий, ріж, души, грабуй, ґвалтуй
і наївно не погребуй не своїм задля себе…
Машина пральна, телевізор, трусики жіночі,
небачено новітні для тебе речі, мерщій хапай,
бо ж у полуді заздрощів твої захланні очі,
бо ж на такі трофеї чекає твій туземний край.
Знічев’я довели аж до дебільного екстазу
оглядини в хатиночці селянській унітазу:
на ньому їсти чи на нього варто сісти? –
дивні модерністи націсти-націоналісти…
Окупанти так нажерлися пропутінської баланди,
що гахнули ракетою в музей Сковороди.
Затуманить окупант злочини свої війни афектом
і розмовлятиме хіба що зі штучним інтелектом.
Розбуджує війна тривоги рідні, а не чужого Гондурасу,
адже не згідні наші душі із антихристами в рясах.
Затаїлися у лісі між грибів гадярі-мутанти,
а в дні війни поміж людей – щури-колаборанти.
Замислює війну одвічно не тільки сатана –
війна від заздрощів нікчемних тепер не новина.
Світ сонячно надій промінням розбуджує весна,
щоби земля воскресала радісним цвітінням плоду,
та хижацьки розпростерла крила зла війна,
щоби навіки залякати небуттям природу.
Зависають над свідомістю планети зловісні хмаровища,
котрі зростають щодобово з ворожого посіву,
де геноцид, терор, грабунки і руїни-попелища,
аби народ закляк без мови рідної та співу.
Ворог, як антихрист, мародер, кат-вампір модерний,
а для туземної темноти ще й месія,
хоч він – сучасний виродок прапредківської скверни,
яка вже немовлям волала, щоб годувати їх, Московію-Росію.
Вони, видається, озирають заздалегідь, з утроби
прийдешність власну ментальністю худоби,
вони жадають, щоб довічно їхній цар-пастух
пантрував озлобленості дух і злодіяння рух.
Та й не тямлять, що він у бункері замислював рашистський марш,
аби трансформувати ницість їхніх тіл у гнилий, смердючий фарш.
Свідомість супроти варварства нещадністю пройнята,
наколи і в мови чужинецької лещатах.
Підтверджує історії літопис, а не домислів ескіз,
що антивоєнно налаштувалася країна,
бо є вже імена дітей, собак і навіть кіз
Чорнобаївка, Патрон, Нептун, Байрактар, Джавеліна…
Пророкує енергетика козацьких поколінь
лише кончину федеральних устремлінь.
А для Президента нашого самоаналізів час таки назрів,
плюси і мінуси мусить діловито-сановито
пересівати для Всесвіту через реалій сито,
отож для побажань, прохань-вимог потоки слів…
… Зріднив народ, Вітчизну нашу солов’їний спів,
сьогодні й слава України всесвітньо солов’їна,
свободи пісня, спротив молодецький, невгамовний гнів
переконають світ, що доля супостатська тлінна…
Повторює із народом Президент слова незмінні:
Героям слава, слава єдності духовній в Україні!
Загартовує, згуртовує самоутверджень атмосфера –
загал і зверхники в унісон забагли заспівати:
Батько наш Бандера, Україна – мати,
ми за Україну ідемо воювати.
Опісля темені урешті-решт гряде прозріння,
що знищити ворожу нечисть мусимо ущент!
Постав, як син Вітчизни,
бо ж голосом Вітчизни мовить Президент,
що воля наша загартує і наступні покоління:
нині ми творимо свободи монумент,
вивершує планета постамент.
Наснажився загал усенародним оптимізмом –
дай Боже, аби зверхність не забагла неослаломізму!…
ПРИНЦИП НЕПОРУШНИЙ
Сусід мій Федорюк Павло,
трудар успішний, благодушний,
після повернення з АТО,
де воював з чужинським злом,
окреслив принцип непорушний:
по-українськи мусимо гуртом
ворогів бити,
своїх – щадити,
свій стане ворогом – помре,
і буде падалі амбре.
Непорушні принципи нам диктувало
протистоянь із нечистю начало.
Коли ж і на землі, і в небі вогні війни,
так буде до перемоги нашої весни.
Із голосів українців
Ми, українці, вершителі зі Всесвітом угод,
ми – гордий, спраглий правди і чеснот народ,
найкращі наші – у Небесній сотні,
у мирі з Божим світом жити згодні.
Проте навали звироднілих орд
спиняти мусимо сьогодні.
Із предківських часів наш клопіт,
щоб сонце злагоди світило світові, Європі.
Також мусим чорнозем свій засівати,
для людства урожай плекати
і зводити на ньому каземати.
Тому і змовкнуть нелюдів гармати
у нашій з правіків Європі,
а ворог втопиться в пекельної смоли окропі.