Володимир Рабенчук. Коронація ганьбою

899

ІЗ ГЛИНИ І-ЗЛІПЛЕНИМ

Й ТЛІТИ БЕЗ НІЧОГО… В ГЛИНІ

 

Цей мор не сьогодні

на волю чкурнув із обори:

він просто вдавав,

що із кимось навіки заснув

у час непросипний

на ложах Содому й Гоморри…

…Й сьогодні, оговтавшись,

чинить і право, і суд…

 

Бо він – інквізитор

(вистежувач та розшуковець):

розкопує так, що приціл

не відпустить мішень…

Цей мор не прикупиш,

не зробиш його кишеньковим –

приший хоч мішки

до найглибших хабарних кишень.

 

Йому, наче змію,

на відкуп закинуть культуру

у пащу з дивами

і справді слов‘янських письмен…

Та мор не заморить

змордовану літературу,

крім мертвих рядків

ненароджених в неї імен…

 

Народ, наче ликом,

пов‘язаний вихором лиха:

сльоза кам‘яніє

в могилах, розп‘ятих хрестом…

Німі дискотеки

пливуть цвинтарями так тихо,

як ніби сам Бог

кожну душу тримає перстом.

 

З останніх двох пенсій

тонкі домовини й легкі,

мов пух тополиний

в покинутих гніздах орлиних…

Обшукує пільговий вітер

ще й одяг, в якім

із глини і-зліпленим

й тліти без нічого… в глині.

 

Лиш вірші в граніті

залишаться на тет-а-тет, –

щоб пили росу з них

хоч птах чи вовчиця…

…І вже не в книгарень

чи заспаних бібліотек, –

а в цих ось надгробків

майбутнє й читати навчиться.

2020

КВІТКА

З ПЕКТОРАЛІ РУШНИКА

Тарасові МЕЛЬНИЧУКУ

Ніс рушник із віршами,

та грижа

через пах вчепилася в живіт,

ніби і не вірші –

динаміт! –

ніс Поет, загорнуті у світ, –

тай розсипав на епоху тижня…

 

Кримінальна справа

з Ка-Пе-Ка

виплелась в узори непов’язні,

ніби гафтування павука,

що й на вуха віршам

не налазять,

стертим з пекторалі рушника…

 

Вибухом, як сплеском крилець

пташих,

здуло ярі вірші й на столі,

й лиш одненька квітка на стеблі

з рушника вчепилась за віконце…

Лиш одненька та, якій не страшно,

й любо навіть свідчити ще й сонцю…

1987

 

У  ШКОЛІ  ВЕЛИКІЙ,

ІЩЕ НЕ БЕЗДІТНІЙ

 

У школі, великій такій,

що подібній чомусь на тюрмище,

живе галасій

і щоночі висвистує в пищик.

 

Він кличе чомусь, – саме дітьми

квітчати околиці пітьми…

 

У школі, наразі –

іще не бездітній,

вирують фантазії

коло й довкола освітні.

Й зникають роди із народу

в чужих городах і городах…

 

У школі без гамору,

в школі – без тижби,

цим ліченим діткам щорік

уже швидший за тиждень,

 

хоч млявий дзвіночок малечі

й бряжчить, як на шиї овечій…

 

І жодного наміру – сніг вколіїти

та ще й настромити

на палиці лижні

круг школи, круг саду,

та ще й попід церкву – донизу…

 

Стоїть, не мальована чистість,

воронами дряпана й хмизом…

 

Так тихо згасає

лиш те, що без цілі гасало.

Так швидко зцвітає все те,

що й для себе вже зрідка цвіте…

 

Весна, мов дитина сльозою,

ще вмиє шовки золоті над лозою…

 

Та школу, велику таку,

ще й подібну чомусь на тюрмище,

нарешті довірять замку:

взаперті галасій

те ж саме йому кожну ніч пере-свище.

                                            1994

КОРОНАЦІЯ

ГАНЬБОЮ

 

Українська всечасна література

із нещасних в сучасні застрибує творчо,

ніби коза – скік-та-скок:

геть сама ж бо своїх перетопче…

З прошаками зірвавшись в галоп,

вирве на випасі металевий кілок

заразом із нацприв‘яззю –

й тарабанить ним у бетонні лоби європ…

 

Їй травичка своя

вже й не хоче метафоритись:

уподібнитись мчить,

а не самоздійснитись.

Тарабанить кілком –

щоб звернули увагу, ефектно:

тільки тим, хто… дає,

мляво-вдячно хоч десь там пробекне.

 

Та скришивши на грандах кілок,

і нацприв‘язь стріпавши в поводдя, –

вже й не треба, щоб гнався за нею вовк,

а сама побіжить за сінцем із підводи…

Українська, не знаю вже, – чи надчасна,

ледь прочитана… при нагоді.

…Й подають їй, голодній і праведній,

ще на кіл не прив‘язаній, а лише на кілок, –

майже стільки ж,

як в древнім ганьбилищі – хвойді.

2020

ХОДИТЬ ВОРОН

ДОРОГОЮ ЗНИКЛОЮ

 

В школу влучила крона убитого ясена –

лиш тріски залишилися з меблів:

він лежить, як душа віддонбасяна,

у чужий парашут перевдягнена в небі.

Всі хмарини над ясеном – насипом,

а книжки-добровольці – в окопах…

Від портретів розтрощених класиків

залишилось хіба що по оку.

 

Ходить ворон дорогою зниклою:

з ока в око – іде далеченько…

А казали, – свій ворон не виклює…

А він дзьоба підняв й на Шевченка!

                                           2014

ЧИМ СХОЖІ Й РОЗХОЖІ

ШЕВЧЕНКО І ЛЕРМОНТОВ?

У Шевченка із Юрієм Лермонтовим

й справді надто багато спільного:

для Росії прожили життям фронтовим!

А от що там між ними

розбіжного й спірного,

то наука й на допитах

не зізнається суще живим.

 

Але все зрозуміло

й малому хлопчині,

який цих поетів хоч трішки читав.

Обом їм зурочену долю притовчено:

Шевченку – у славі найперших литавр;

а Лермонтову – на туманній вершині,

яку акварелями й сам розхитав…

 

Тільки те,

що вже усвідомив хлопчина,

потребує таки зауваг:

Шевченко голів не стинав ради чину,

шаблюку у кров не вганяв для розваг…

Й не провокував свого друга нічим,

щоб кулею лоба йому розтрощив

 

із відчаю лиш,

що звання не дали і медальки…

Шевченко ні віршами, а ні у лайках

пустелю казахів не славив «Отчізной»,

бо мав Батьківщину в собі й над собою…

І тим відрізнявся від зайд,

що так, як в Шекспіра, – отруєний лжою, –

вмирав і по імені звав…

2019

ВИЗНАННЯ

Петрові ЗАРИЦЬКОМУ

Немов поет, знайомий подоляк

чекав на визнання нового сорту,

але садочок, витрощений чортом,

за ніч одну зостався без гілляк.

 

Знайомий подоляк поміж гілляк

ходив, як між порубаних у війську:

на полі битви все, як в злодіяк,

і геть бруньки обсічені злодійськи…

 

Так розсікали вороги горшки,

коли були в нас гончарі достойні…

Так  «НАШІ» НАМ

прострілюють кишки,

книжками із двомовної обойми.

2015

ПРИТЧА ДЛЯ ПОЧАТКІВЦЯ –

КОПАЧА КРИНИЦЬ

 

Криницю копай і гукай:

якщо відгукнеться луною,

то жити тобі із живою водою!

Копай ту щасливу криницю, копай…

 

На поміч поклич

ще чистіших за скельце,

щоб міг

ще й напитись з одного відерця.

 

Криницю копай і чекай:

якщо вже й при дні – не озветься,

то це не криниця, а дівка без серця:

засип – і безславно тікай!

 

Бо ти не криницю згромадив,

а для графоманів – вулкан:

на рукопис світла,

копаче, хоча б не вмикай!

 

А то як рвоне –

не відчуєш ні болю, ні мук…

І я застеріг, щоб завчасно

не плакала мати…

…Ти, звісно, копач,

та чомусь з твоїх рук

як не запальничка

з вогнем утікає навскач,

то навпіл ламається,

навіть незламна, – лопата…

2008

 

ПТАХ

СТОРОЖУЄ КРИНИЦЮ

 

Ніні ГНАТЮК                                                                                                                       

Я скіфську криницю у прірві припас,

подряпавши груди об скелю й обличчя…

Я в скіфську криницю гукнув дише раз,

вона ж, промовчавши, озвалася тричі.

 

Скришилися сходи до неї

ледь видимим прахом,

та досі по них

ходить скіф, перевтілений в птаха.

 

Той птах не цвірчить, не сюрчить, не кує, –

дише з попелищ на гніздо підбирає галузки…

Той птах якось воду з криниці ще п‘є,

яку я й відром не дістану з мотузки.

 

Мозаїку птах

у гнізді викладає мохами…

І ніби впізнав –

полотняними крильми махає.

 

Вітрами й недолею шарпаний в крах,

цілований музами й з‘ядений гаддям,

одного з криницею каменю птах,

і тим же обсічений грубим знаряддям…

 

Відро на мотузці

в криниці шкребеться по дну:

невже ми з цим скіфом

і досі ще любим… одну?!

2012

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!