Слово не має кордонів.
Яскравим підтвердженням цього є нова білінгвістична збірка перекладів з румунської “Відлуння” Володимира Пояти (видавництво “Пульсари” 2015р.), яка переносить читача у прекрасний світ румунської і молдовської поетичної класики.
Це вибрані поезії кінця ХІХ – початку ХХ століть поетів М. Емінеску, В. Александрі, Д. Кошбук, Т. Аргезі, Ш. О. Йосиф, Д. Болінтіняну, Г. Александреску та Д. Топирчану, творчість яких вінчає вершини національних літератур.
Міхай Емінеску
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ДАЛЕКО Я ВІД ТЕБЕ…
Далеко я від тебе, біля вогню один,
Пригадую життя свого безрадісного плин.
Здається, що на світі багато я прожив,
Й тебе давно немає, а я вже постарів.
Мов краплі, в душу падають ті спогади сумні,
Про все, що промайнуло, нагадують мені.
Холодний вітер пальцем постукує в вікно,
Прядеться нитка думки з минулого давно.
Тебе я наче бачу у мороці часу,
Тонкі, холодні руки і на очах сльозу.
Мене ласкаво й ніжно за шию обняла
І наче щось сказала б, та тільки не змогла.
І я той скарб з любов’ю до серця пригорнув,
І в поцілунку світ наш нещасний потонув.
О, споминів тих голос бодай завжди мовчав,
Щоб я забув про щастя, якого дрібку мав.
Забув, як із обіймів тоді пішла ти враз…
Буду старим, самотнім і мертвим водночас…
ОЗЕРО
В кодрах озеро блакитне
В жовтих ліліях дрімає.
Віддзеркалюючи небо,
Тихо човника гойдає.
Я блукаю узбережжям,
Сподіваюсь, що так буде:
З очерету вона вийде
І мені впаде на груди.
І ми сядем у той човник,
Хвилі тихі понесуть,
Випущу із рук кормило
І весельця упадуть.
В сяйві місяця блідого
Попливем у чарах ночі,
В очереті вітру шелест,
Під човном вода шепоче.
Не приходить… Я самотній
Марно жду, зітхаю, мрію
Біля озера, в якому
Жовті лілії рясніють.
Васіле Александрі
У СЕВАСТОПОЛІ
У гуркоті гарматнім, що не стиха й на мить,
В Криму іду я берегом й душа моя болить —
Повсюди, де ступаю, кругом одні могили,
В яких лежать тих кості, що голови зложили.
В осіннім небі бомби зі свистом вниз летять
І падають в руїни, як блискавки гримлять.
Кругом траншеї довгі, земля усе змішала —
Рушниці рвані й кулі з осколками металу.
Затоплені у бухті великі кораблі,
І Севастополь мертвий курить в осінній млі,
Розкинувши величні руїни по курганах.
Як привид, він сховався під саваном туману.
Який спектакль великий великого безглуздя,
Увінчаний пихато ще й лавровим галуззям.
А скільки було крові, страждань тяжких і жахів
Через сліпу бундючність злих деспотів-монархів!
А може, землетрус отут понищив все навколо?
Чи кара то небесна вогненним впала колом?
Не землетрус страшний, не кара то святая,
То ненависть і лютість, зажерливість без краю.
Вони вогнем безжально усе тут спопелили,
Руїни страхітливі усюди залишили
Й нікому не відомі могили незчисленні,
Вітри хрести гойдають печальні, безіменні.
Коли ж настане, Боже, ота пора свята,
Щоб втілилося слово і заповіт Христа?
Щоб зникла ворожнеча між людством назавжди,
Щоб не була людина злим засобом біди!
Коли ж зійде на небі день ери золотої,
Що владарів розбудить від сліпоти страшної?
І почуття великі у світі він народить:
Свободу, справедливість і братство між народів?
Занурений в ті думи я в полі заблудився.
Тоді в яру глибокім печальний зупинився,
Побачивши могилу, що бомба зруйнувала,
Де мармуру лежали осколки з п’єдестала.
Розколоте надвоє, валяється ядро,
Росою чаша смерті наповнилась давно.
А крізь могильний мармур, крізь стелу,
що розбита, Росте і розквітає маленька маргаритка.
О тайна провидіння! Знаряддя смерті тут
Перетворилось в чашу, з якої птахи п’ють,
А смерть життя рождає, із тьми зійшло світило,
І квітка на могилі віночок розпустила!
О Боже, ріки крові, в боях пролиті тут,
Під стінами оцими хай плід колись дадуть.
Плід добрий — право ждане на розквіт і на волю
Вітчизні моїй любій, що томиться в неволі!
ЖНИВА
В небі весело співає, в’ється жайвір голосистий,
Він спускається з-під сонця по драбині променистій.
У повітрі спека й тиша, тріскіт в травах цвіркунів,
А в пшениці золотавій перепілок чути спів.
У той лан пшениць високих зайшли радо жниварі
По росі рясній, холодній до ранкової зорі.
І немовби поринають в море жовте без країв
В білих хусточках дівчата, парубки без поясів.
Серп-півмісяць жне проворно — колосок до колоска,
Перепілочка, злякавшись, геть з курчатками тіка.
Лан коротшає, позаду любо глянуть, як лежать
Золоті снопи, що в копи починають їх складать.
Там подалі юна пара — милі їм жнива обом.
Потай він її цілує з кожним зв’язаним снопом.
Пташки в небі понад ними і кружляли, і раділи:
«Зі снопів, немов казали, хліб солодкий буде й білий».
Джордже Кошбук
ПОЕТ І КРИТИК
«Тебе я знаю — не секрет,
Не муч, хай відпочине муза,
Бо ти найгірший тут поет
У Сіракузах.
Трохей кульга, поганий ямб
Й не здатен вкрасти їх хоча б!»
Та Діонісій не стерпів,
Мов Áякс, злющий до безмежжя,
Заперти критика велів
В підвалі вежі.
В Гомера стріли ти мечи,
Якщо я принц — тоді мовчи.
Якщо поет — король поганий,
Якщо король — немов поет,
Хоч геніальності немає,
Вже не секрет:
Нерон вмирав не як король,
А як артист, що грає роль.
Наслухавсь критик всіх образ,
Та що було йому найгірше —
Був змушений щодня не раз
Слухать вірші.
Всі ямби, про які казав,
Та й ті ще гірші, що не знав.
І зранку раб уже стояв,
І вдень, і в пору вечорову
Йому ті вірші все читав,
І завтра знову.
Й на стелі вірші красувались,
Що Діонісієм писались.
Та через рік в його тюрму
Прийшов слуга і сповіщає:
Тиран прощає все йому
Й прийти прохає.
Щоб сміло йшов і не вагавсь.
Поет на це лиш посміхавсь.
«Нові я вірші написав,
Творять хвалу мені Зоїли.
Поглянь! Я певен, що зібрав
Нові дактúли.
Тут гарний в мене кожен вірш,
Як ціниш їх? Скажи скоріш!»
Тоді з цікавістю сувій,
Де оди різні, розгортає
Й, напружуючи голос свій,
Поет читає.
Двірня захоплено гука:
«Які творіння, глиб яка!»
«Ну, що ти скажеш, Поліксене?»
Той зрозумів — погані жарти,
Тремтливим кроком пішов ген
Й звернувсь до варти:
— «Ключ від темниці взяв ти, брате?
Веди мене назад за ґрати».
Тудор Аргезі
ПСАЛОМ
Бажав багатства, благ усіх —
У цьому мій великий гріх.
Жадав усе добро собі забрати.
У місто прокрадавсь ночами грабувати
І обкрадав його вві сні,
І руки були навісні,
А ноги в ту хвилину
Ступали, наче в глину.
А прапор ночі в зоряній заграві
Був прихистком у моїй справі.
І спала варта, що стомилась
Та на списи схилилась,
Коли з трофеєм мчав я на коні.
Бувало жінку крав тоді
З брунатною косою,
З тугими персами, що сяють білизною.
А зваби узвичáєні земні —
Вони не до душі мені.
В єстві моїм, у помислах, у всьому
Отруйний смак зродивсь на зло самому.
В льодах купаюсь і на скелях спать лягаю,
А де провалля — іскри вивергаю.
Кайданів брязкіт лине над горами,
Ламаю двері ланцюгами.
На гору як виходжу,
Шукаю небезпеку і знаходжу
Вузеньку стежку, щоб пройти мені,
Іду з горою на спині.
Мій гріх воістину такий
І непростимий, і важкий.
Я пробував, як неук, може,
Тебе звалити з неба, Боже!
Як злодій підлий, продумав все до ладу,
Поклав собі украсти твою владу.
Однак, бажаючи маєток вкрасти твій,
Почув, як строго ти мені сказав: «Не смій!»
ЗАПОВІТ
Я статків після смерті не лишỳ,
Лише ім’я своє на книжці напишỳ.
У темряві, що плине без упину,
Від прадідів моїх до тебе, сину,
Через яри, через глибокі ями,
Що їх долали пращури віками,
Тобі іще долати ту ж дорогу,
Та книжка ця прийде на допомогу.
Ти їй повір, настільною зроби.
Наука це тобі, яку раби
Обідрані, мені передалѝ
З останками, які пережилѝ,
Аби скоріш письменними нам стати
Й мотику на перо щоб поміняти —
Трудились пращури разом з волами,
Солоним потом умивалися віками.
Спонук скотині є багато в їхній мові,
Та взяв я з неї всі слова чудові
І дарував нащадкам хазяїв,
Плекаючи слова ті сотні днів.
Створив із них я óбрази, байки,
Просіяв з мотлоху — корони і бруньки.
Отруту я на мед перетворив,
І силу їм солодку залишив.
Із ватри попіл мертвих я згорнув
Й на Бога кам’яного обернув.
Він, як кордон, стоїть між двох світів
Як свідчення несплачених боргів.
Штефан Оксавіан Йосиф
ЧИТАЮЧИ ЕМІНЕСКУ
Читаю… А з очей, буває, враз
Збіжить сльоза іскринкою гіркою.
І хоч давно зачитуюсь тобою,
Та знов читаю наче перший раз.
Нові ти горизонти осяваєш
Ясним промінням генія свого,
Світ ідеальний твориш, відкриваєш,
Печальним саваном вкриваючи його,
Який на вітрі темний майорить…
І струни, що пелюстками укриті,
Зітхають гірко, як у сні тихенько.
Бліді й холодні пальці їх торкають.
Холодні пальці ніжністю повиті…
Видобуваючи величний стогін…
Чоло своє ти лаврами вінчаєш,
Лататтям, що цвіте над глибиною,
Й трояндами, що у садах збираєш…
Розкрилений, ти до вершин пливеш
У чорних хмарах в сповитку, і там
Смертям наперекір, назло громам
Своє ім’я святе упишеш сам
Ти на скрижалях вічності без меж…
Та буде вірш у голосі людськім
Твоєю мовою завжди звучати
З низенької зневаженої хати
Румунським рідним говором сумним!
КОБЗАР
Вітає, граючи на кобзі,
Ногою відбиває такт,
Схиливши голову, співає
Кобзар, шанований жебрак.
Завжди за звичаєм прадавнім,
Коли йому наллють вина,
Окропить ним спочатку землю І,
зволивши, вже п’є до дна…
«Кобзаре любий, а чи знаєш,
Як причаровуєш ти нас?
І щем, і смуток в душі наші
Вливаєш піснею в цей час.
А доокола такі юні,
Як рідні внуки — ми тобі.
Як заспіваєш давню дойну,
Й ти молодієш враз тоді!»
*-Зволяти (діалект.) — присвячувати комусь тост.
Переклав Володимир ПОЯТА