Просвітлень душ, теренів прагну, Боже;
набудусь тим – і вигоюся, може.
Спротив вандалам ХХІ сторіччя. Живих чи мертвих, українці спровадять криваво-нищівних заброд агресора зі своєї землі. Жахливий тисячами жертв і срамний розгромним провалом кремлівський бліцкріг уже ввійшов в історію як ганьба конаючої імперії; потворна пляма брудного честолюбства великоросів, які пихато звали себе старшими братами тих, кого прийшли по-бандитському вбивати, геноцидно нищити;; фіаско божевільних, нелюдських прагнень і міжнародних злочинів їхнього куцого убогого розумом фюрера. Світове позорище самозвеличеної в імперських скрепах раші показує справжнє місце в сучасному світі цієї країни з народом-зомбі – місце новітнього варвара й вандала. Скверна, від якої Земля очиститься прозрінням і жахом усіх людяних і цивілізовано мислячих.
Іде весна, і людина мимоволі відволікається від найстрашнішого. Українська весна вже настала: незламністю в душах наших патріотичних людей, які стоять і стоятимуть до Перемоги. Це бачать в усьому світі, захоплюються українцями і сприяють нам, як можуть. Близькі й далекі заокеанські європейці, навіть зовсім далекі азіати збагнули: українці рятують не тільки себе, свою незалежність, а й благополучних їх від сучасних варварів-вандалів, – і всіляко нам допомагають. Їх полонила сувора і трагічна краса мужності й героїки непереможних.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Стрімголовно-прірвенна війна рашистських недоумків-нездар проти вільної незалежної України має стати російській імперії жирною фінальною крапкою.
Імперські шнурівки, бікфорди
зриваєм з одінням, до врод.
Спровадивши збройних заброд,
вкраїнці здійсняться акордом:
утвердиться нація горда, –
утвердиться й титул, народ.
Із поеми «Козачка»
Вступ
У пам’яті є тиха даль,
колись трагічна, тим яскрава;
притлумлена її печаль,
а відсвіти – густа заграва,
а блискавки – черлена сталь.
Прийшов сусідисько й побив,
спалив містечко* і покинув.
Тріщали ще і ще лоби,
плоти розп’яту Україну
несли у вічність… Без ганьби.
—————-
- Батурин, 1708 рік.
Бо не покинули сини
Вкраїну славну й недоріку;
бо матерям, жінкам вони
були опорою довіку;
бо гідним снились вільні сни.
Але й здешевлених ковбас
наснили наші пребагато;
чужинством марять Крим, Донбас;
знайдеться всюди скраю хата
і ще таке, що ганить нас.
Чи самоїдство й похвальба,
чи майбуттю достойне віно?
А чи розпачлива мольба? –
Молитва. Слава Україні!
Не меншоварта нам судьба!
Чи росіян і москалів
усі уміють розрізняти?
Третина вміє на Землі:
москалики – імперський натовп,
коли Вкраїні добре, злі.
(За путлера їх – ніби тлі.)
А добре в Україні як!
Яка м’яка ласкава мова,
який води чудесний смак,
яка трава росте шовкова,
на чесних людях – добрий знак.
Вкраїна гойна ще людьми
хоча в біді була, в руїні;
вона з лелечими крильми,
але піснями – солов’їна;
вона, яка не є, – то ми.
ІХ. 1997 – Х. 2008 – V. 2022,
Київ – Мала Дівиця – Горня Бирца
* * *
Як нас із вами не було,
а прадіди в колисках спали,
чумацтво з Криму з сіллю йшло,
та ідучи, порозсипало.
З тих пір блищить Чумацький Шлях;
дощі його не розмивають;
стемніє у степах-полях –
і манить блиск, і зазиває:
із космосу чумацьких снів,
із космосу земних любовей,
де поцілунок пломенів
ласкавим котиком вербовим,
де млосним лоскотом сія
дурман Волосся Вероніки…
Шкода, розсипав сіль не я
і дорозсипати вже ніким.
Та спіднє в дьогті від чуми,
імперської, – цінуєм ми!
VІІ. 1990, Київ –
ХІІ. 2016, Маджарі
* * *
Розумний хлопець, в КПІ сам поступив,
та в’їлась математичка – і з’їла.
Покинув. Не гуляв, не скис, не пив.
Але не взрів: імперськістю споїли
між «загадковості», котра «велика» русь.
І вже з-під Петербурга – Україні,
сестрі, братам: «Бандери! Не вернусь!
Фашисти, нацики сліпі в кублі зміїнім!»
Калік зізнання та облуди їх – нетлінні?
- IV. 2022, Горня Бирца
Хрестики
Вкраїну, вишиту хрестом, –
червоним сонячним туманом
і чорним стриманим постом –
у красну байку знову манять.
У недалекій далині,
в дідівській молодості-юні,
роки – то згарища стерні,
а долі – нагло рвані струни.
Там кольору прийшлось нести
трагічну чорність і кривавість;
на рушниках дрібні хрести –
для тих, що й сліду не зосталось:
для забраних у вічну ніч,
для висипаних в яр зимовий,
для вивезених безвість, пріч,
для всіх, що згинули в обмові.
Світ білий ще й від полотна,
яке простелено білити.
Зарання люд про жертви знав,
зарання хрестики став шити.
Нашито наших рушників –
роками перепродавати;
очей не вистачить, років
хрести мільйонно рахувати.
За кожним – страчена душа,
і кожний хрестик – біль Вкраїни
із чорних і червоних шат,
із доль, заклятих на руїни.
Але в народу в глибині –
мережки, лиштви – гладь по льону,
блават – і біле в білизні…
То, може, виринем з прокльону?
…А путлер вдавсь до трагіфарсу,
нам – геноциду: горлоріз,
убогий змилок бога Марса,
руйнацій,крові нам приніс…
- V. 1996, Київ –
ІV. 2022, Горня Бирца
Сусід
І не провалиться земля,
і магма не сполум’яніє
під тим, хто вкрав у нас ім’я,
літопис, – правда і не дніє.
Навоював чужих земель;
пишається: нагріб чужого;
ісконность – куца: пустомель;
пихи, гріхів-гординь – премного.
Великий, бач, як бомбовоз;
імперський – і своїм є зброя;
живе в натхненні від погроз,
від жертв і крові; чтить героїв,
бездумних на срамній війні –
нема в імперій інших воєн;
вождям – одчаєць каже ні,
а всі – в поклоні гнуться вдвоє.
Удавом тисне всіх «братів»,
а надра їх, багатства – доїть;
війна, – як хтось би не схотів;
розлить – дейтерієм-водою:
столиці власної не жаль,
чи пожаліє інородців?
Та час біжить, і ця печаль
імперська тріскає на кроці.
Хоч нагло сутність виявля,
мордує вкотре Україну, –
хай чує: глум, гуде земля!
Народ пізнав єство зміїне.
Задурених сумлінь багато,
та лопнула вже булька «брата».
Є правди шмат, де не було,
вже й дипломат сказав: пуйло!
VII. 2014 – ІV. 2022,
Горня Бирца
* * *
Таки переступив межу
із нами недо«старшобратець».
Імперську скислу вже діжу
знов місить, прагне виробляти,
пекти – аж ґльоци перекислі.
Бо п’яні памороки мислі!
Той виріб – там і споживати
і, проклятими, виживати? –
До штучних квітів призволятиІ
Нелюдські, розтерзáнно злі,
на гріб собі лишіть землі,
з-під ніг як стане випливати!
Літо 2021 – весна 2022, Горня Бирца
Боголюбці
Богобоязкі та боголюбні –
із боліт мещерських «велелюдних».
З Андрія Боголюбського пішла
несита злість до Києва-предтечі,
бажання вкрасти найсвятіші речі,
а в залишку – руїни, тлін, зола.
Від батька Долгорукого не взяв
жаготи стіл у Києві посісти.
Горби, де Київ, ладен був би з’їсти!
Ростов і Суздаль стверджував з уяв.
Князь вишгородський, – «гідно» завершив
нелюбе відбуття понаддніпровське:
ікону Вишгородську вкрав, розор лишив.
Церков назвів, а вбитий негеройськи –
пахолками своїми в болотах,
в палатах, між боліт котрі й пропали.
Модель та – у століттях, не в літах:
на Київ лють; побожності приспали, –
великорос! Лукаве все цвіло;
від Боголюбського – хижацьке люте зло
святому Києву, мов хрещень не було.
Чи не за те перед Ордою ниць упали?
Пуйло успадкувало все те зло:
єдина правда на кремлівському табло.
Вспадкуйте ще, пуйлівські яничари,
розправу з Боголюбським від боярів!
Літо 2021 – весна 2022, Горня Бирца
Курильські острови
Вершитель доль,
могутній, як пан Коцький,
чи сам Єрмак на давній із парсун,
догнав народ
на березі охотськім,
забрав намисто
у гірських красунь.
Було воно
з камінчиків вогненних,
пекло у руки – крадене, авжеж;
у море кинули:
Охотське – зі студених;
а з нього встав
архіпелаг пожеж.
Вогнями надр
вулкани світять небу,
стікає лава, спалює ліси;
не знав той кадр:
чуже – то не для тебе;
горять підошви;
тут не до краси.
І треба ж, як назло, –
вони красиві,
ці острови з вулканами вогню!
Димляться-кýряться
в густих туманах сивих,
мангали надр,
у кожного – меню.
Є – припекти,
є – зовсім обсмалити,
є – на печеню смажиться вар’ят…
Віддай чуже! –
Японські текто-плити!
Бо з капцями –
й кінцівки погорять!
VII. 2014, Маджарі
Яничари
Найлихіші злонамірні чари
перевершить каліка-манкурт.
Із лютовань росли яничари,
легіон смертоносців, не гурт.
Прірви власних трагедій не знали
і не знали гризоти сумлінь.
До всесвітніх історій в аннали
вклякли жахом кривавих стремлінь.
Над синами слов’янських народів
оттоманці наругу вели.
Є імперська індустрія пройдів.
Найстрашніших із них найняли.
Є між нами перекотиполя;
до снаги їм імперська узда.
Їх, убогих, зубожила доля:
яничар потенційна орда.
І в пуйла: розсоюзитись марить,
дич азійську тримає, отари;
теж двоногі, з бісівської хмари,
хворі вбивці, звірня, яничари.
І. 2010, Київ – IV. 2022, Горня Бирца
«Старший» «брат»
Народженому після, кимсь і десь –
навприсядки з болота, бо сволота! –
забаглося себе помнити старшим:
суцільні благодійності на марші,
до сплющених обіймами сердець.
Подібне добродійство вже було,
рясна вітрина вигід первородства
із юшкою за всеньке благородство,
бо шлунок саме голодом стягло:
«Буття»; Ісав і Яків, давнє тло.
Рахуба перебрехонь – вселюдська;
кого людина бачить меншим братом? –
від ящірки і птаха – до примата:
сама собі, розумна, потака.
Великоросу-дітовбивці – ґрати!
Хто вишкрябок, – найстарший;
найкращий, – в кого парші;
тупак – найрозумніший;
бордо – найзеленіше!
- 2000, Київ –
- V. 2022, Горня Бирца
Інфекція
Поширювався б так якийсь талант:
заразно, фейерверково і творчо!
Крадійства: ймень-історій; провіант,
краї, ресурси, – а месію корчать.
Крисячать, як приречені щурі:
пора з імперії тікати, бо вже тоне.
Вдають із найманцями: ще богатирі,
а з фунтів захвату – фонтанять горя тонни.
Проникний вірус: розум – не заслон,
а людяністю – ніби й не щепили.
Обезсердечнює імперськості полон.
Інтелігентність зачали – й самі пропѝли.
Натомість карлик викохав мєчту
й посунув геноцидом в Україну.
Дніпра їм! – Мають «вєтер-с» на посту.
А з кров’ю пустять, – кров їх і затліне.
Х. 2021, Мала Дівиця –
ІV. 2022, Горня Бирца