“Українська літературна газета”, ч. 6 (350), червень 2023
ПРОБАЧТЕ, ДЕРЕВА
Поки ніхто не бачить, обіймаю дерева.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гладжу їхню шорстку кору, витираю пальцями їхні сльози.
Ковтаю свої сльози, поки ніхто не бачить.
Пробачте мені дерева, шепочу деревам. Пробачте дуби, шепочу, пробачте акації, а особливо сосни пробачте, шепочу. І ти пробач маленька тополько, ти ні в чому не винна, ти просто росла в нас на дорозі.
Заводжу бензопилку.
Пробачте нам усім дерева, шепочу. Нам треба будувати бліндажі.
Так ніби наші життя цінніші за ваші…
Шкода, що я не можу стати вашим бліндажем.
Прокидаюся серед ночі в бліндажі.
Сосни плачуть.
РОМАНТИКА
Як синичка у теплий квітневий день, кулі цінькають біля вуха.
Кубиками льоду в келиху дзенькають уламки.
Стодвадцяточка чуттєво стогне й лягає за спину.
Чарівним феєрверком падає з неба російський фосфор і запалює свічки будинків на столі з романтичною вечерею.
«Запам’ятайте, солдати: зброя – як жінка, її треба тримати лагідно, але міцно».
Тебе може вбити тюльпан, гвоздика, гіацинт, волошка…
Війна дуже романтична.
* * *
О сьомій нуль дві з літака десь над мозиром вилетіла російська ракета.
Російська ракета впала біля гостомельського аеродрому й влучила прямо в моє життя.
Я в цей час був у ванній і не встояв на ногах – упав, ударився лобом об стіну (потім ще два тижні ходив із синцем).
Моє життя щемить, болить, пече, розірване уламками російської ракети, яка вилетіла з літака десь над мозиром о сьомій нуль дві.
Поряд тріпотить, пульсує, б’ється життя моєї коханої.
Я збираю своє життя докупи й вискакую надвір покликати на допомогу.
А там Гостомель, Маріуполь, Харків, Буча.
А там тріпочуть, пульсують і б’ються сотні тисяч інших поранених життів.
Моє життя болить.
Наші життя болять.
Але вони наші.
І досі життя.
* * *
Гуркоче трактор – мені здається, що танк чи навіть кілька.
Десь хряснули двері, а чується вибух міни.
Війнуло звідкись димом – накрило спогадами про друзів, що полягли під артобстрілом.
Підлітки кидають петарди – я здригаюся, як від автоматних пострілів.
«Континентальний клімат» – не термін з підручника географії для 6 класу,
а спекотні дні й холодні ночі на полях Донбасу.
Свята з салютами – окрема тема для розмови з психотерапевтом,
а ліків од такого святкування не купиш ні за яким рецептом.
Для більшості запах глиці –
це настрій Різдва й Нового року, а мені –
це прошита кулями «таблетка», чиєсь тихе «хай святиться»,
залпи «градів» і свист уламків у Мощуні.
І так хвилина до хвилини година за годиною день при дні…
Питаю пошепки у всесвіту: «Це колись закінчиться?»
Мій двійник у камуфляжі рішуче відрубує: «Ні».
МИКОЛАЇВ, 13 ЖОВТНЯ
Мені всього одинадцять років.
Було.
Я вже загинув на війні.
Я просто спав у своєму ліжку, коли в наш будинок поцілила російська ракета.
Так я опинився під бетонними завалами. Було темно,
важко дихати, дуже боліли поламані руки, ноги, ребра.
Потім стало ще темніше і я вимкнувся.
Коли я почув голоси й стукіт, я не думав, що це ангели, або святий Петро, або ельфи. Це все фігня, казочки для маленьких.
То взагалі були рятувальники. Вони мене дістали з-під завалів.
Я не розумів, що вони кажуть, не міг поворухнутися, нічого не бачив.
І навіть ці слова замість мене написав хтось інший. Бо я
уже не можу. Я помер у лікарні від ран.
А мені всього одинадцять років.
Було.
* * *
прийшла й заходилася
писати рівним почерком дощу
на сірих аркушах багатоповерхівок
пахтіти дубовим листям і яблуками
червоніти сором’язливо айстрами
золотіти березами шелестіти під ногами
сипнути каштанів
жменю останню
в заплакані очі калюж
усього кілька тижнів
а вже майже й не згадаєш
який на смак був серпень
який на дотик був той липень
чи був узагалі колись якийсь червень
і думаєш іноді що вона й не відходила
а весь час була тут без початку й кінця
ти її просто не помічав
цю вічну осінь
забігавшись у клопотах щоденних
* * *
пам’ятаєш той фільм
про війну у в’єтнамі
де один солдат
поклав два десятки ворогів
і вдало дістався до своїх
я його часто згадую
довгими шаленими днями
у донбаських руїнах
в окопах і
на дорогах польових
як же він називався
та нехай неважливо
тут все не так
ДЯКУЮ
– Дякую за вашу службу!
«Дякую вам, що дякуєте. Але за що? Я нічого видатного не зробив. Та я і не хотів би носити цю форму, але хтось мусить».
– Бережіть себе й товаришів!
«Дякую. Але як? Як берегти себе, коли на голову падають міни й снаряди? Як берегти товариша, коли уламки свистять зусібіч?»
– Ми за вас молимося!
«Дякую. Але ви справді думаєте, що це допомагає? Мені всі казали, що в окопах немає атеїстів. А я точно знаю, що принаймні четверо є».
– Слава Україні!
– Героям слава! Дякую.
ТВІР НА ТЕМУ «ЯК Я ПРОВІВ ЛІТО»
У червні я бігав, пригинався, падав,
прикривав шию руками, копав, стріляв,
заряджав магазини, копав, стріляв.
У липні я переїхав до іншого села,
бігав, пригинався, падав,
прикривав шию руками, копав, стріляв,
заряджав магазини, копав, стріляв.
У серпні я не переїжджав до іншого села,
просто переніс свої речі до іншої посадки,
бігав, пригинався, падав,
прикривав шию руками, копав, стріляв,
заряджав магазини, копав, стріляв.
Літо було спекотне й дощове,
не можу сказати, що було нудно, радше одноманітно,
але я мав зовсім інші плани.
І це літо в нас украли.
НЕ ЗАБУТИ
Я хочу забути війну.
Хай до мене прийдуть men in black, щось попитають, надягнуть темні окуляри й блиснуть мені в очі своїм приладом.
Забути бої, вибухи мін і снарядів, свист куль, ревіння танкових двигунів і крики поранених. Забути червоні плями, могильні горбики й хрести на вулицях Бучі та Гостомеля, чорні скелети будинків і вирви на дорогах.
Забути безсонні ночі й виття сирен, холод підвалів, дитячі сльози й безсилий розпач батьків.
Забути сморід спаленої техніки й осудливі погляди покинутих котів і собак.
Аби лиш не забути війну.
Не забути бої, вибухи мін і снарядів, свист куль, ревіння танкових двигунів і крики поранених. Не забути червоні плями, могильні горбики й хрести на вулицях Бучі та Гостомеля, чорні скелети будинків і вирви на дорогах.
Пам’ятати, як шипить і говорить різними голосами рація, поки ти марно чекаєш відповіді найближчого друга з сусідньої позиції.
Не забути, скільки мирних жителів вбили росіяни в селах, містечках і містах. Пам’ятати, скільки гарячих українських сердець згасло в чорному диму.
І не дозволити, щоб інші забули.
СЕРЖАНТОВА МУДРІСТЬ
І.
Померти не страшно, казав мій сержант.
Якось у 19-му під Авдіївкою
по наших окопах прилетіло 36 мін за годину.
Кожні дві хвилини на голову міна, шариш?
І що ти?
Та що…
Я просто 36 разів подумки сказав: «Та й хрін з ним».
І про що ти тоді думав?
Про те, що треба роззявляти рота, аби не контузило.
Може, того й не було страшно,
бо я думав тільки про те,
як не забути роззявити рота.
Так що померти не страшно.
Страшно знати,
що дружина залишиться сама з дитиною,
і ти їй уже ніяк не допоможеш.
Страшно не бачити, як ростиме донечка,
як піде до школи й уперше закохається,
вступить до універу,
зустріне найкращого в світі хлопця і вийде заміж.
Страшно, що все життя ітиме далі – без тебе.
А померти не страшно, казав мій сержант.
Здається, слушно.
ІІ.
Вірші писати може кожен, казав мій сержант.
А ти спробуй витягти пораненого з-під вогню,
та ще й так, щоб ви обоє зосталися живі.
Спробуй в дощ на багатті нагріти три відра води,
щоб хлопці прийшли з завдання і помилися.
Спробуй наварити борщу на взвод
у перервах між артобстрілами й відбиттям атак.
І коли щось із цього в тебе вийде,
можеш писати про це вірші.
І всі тобі повірять. От де справжня поезія.
Так мій сержант проводив з нами
заняття з літературознавства.
Мій сержант рідко помиляється.
Довіряю йому навіть у питаннях поезії.
ІІІ.
Я не боюся загинути, казав мій сержант.
Кажу ж, коли помреш, тобі вже буде пофіг.
Боюся, що мене контузить, а ви не зможете забрати,
і заберуть вони.
Вимагатимуть з рідних викуп,
ширитимуть про мене брехні,
погрожуватимуть прислати дружині
вуха чи яйця.
Тому як побачите, що не витягуєте, –
краще добийте.
Боюся втратити руки чи ноги,
лишитися калікою і все так зване життя
висіти на шиї жінки й дітей.
Тож якщо побачите, що мене порвало, –
краще добийте.
Як знадобиться, і я доб’ю, не сумнівайтеся.
У раю побачимося – подякуєте.
Звідти видно буде, що вашим важко,
але не так, як могло б.
Мій сержант слів не марнує.
Знаю, що доб’є.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.