“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
* * *
Поетові боляче, він пише вірші.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли надто припікає,
він календулою, як факір,
шпагу ангіни витягає із горла.
Коли ще більше припікає –
він із серця витягає надії
і роздаровує світові.
* * *
Української пісні мотив
сидить, коліна обхопивши,
гойдається перед вогнищем,
виспівує:
«А ми тую червону калину піднімемо…»
* * *
Війна кров’ю-корінням
проростає в українське буття.
Війна тріщинами покриває
думки, почуття, обличчя,
небо і землю.
Війною пахнуть молодесенькі хлопці
у камуфляжних строях,
яблука, церкви
і навіть немовлята.
Навіть любов і ніжність
пахнуть війною.
Очима війни дивиться
контужений кіт,
який не хоче йти з рук.
* * *
Зграя птахів злітає в небо,
наче «Отче наш».
Якщо зникнуть птахи,
як «Отче наш» злітатиме в небо?
* * *
Суспільний гармидер усмоктує єство,
по серцю товчеться війна-росія.
Тече крізь мене світовий протяг,
незатишний холод, деструктивне повітря.
Тому маліє з кожним днем
життя моє, хилячись до смеркання.
Втім, жорстокий світ підлатує мене,
і поки що на живу нитку.
Досить, не бідкатимусь! Сил надають
укранська мова, українське небо,
українська річка, українські ліси і пісні,
українські діти…
* * *
Коли ти на краю і смерть до тебе тягне руку,
залишається негасиме світло в передпокої,
мама сидить на ліжку з Богом,
і тихо молиться, щоб Боже
тебе живого підвів до порога.
* * *
Ексгумація.
Братська могила.
У ній семеро цивільних.
Понівечені до цілковитого жаху.
Першою обережно витягли
молоду жінку з дівчинкою,
притиснутою до грудей.
Вони були обмотані скотчем.
У потилиці живих дихнуло прагнення
роз’єднати їх.
«Ша, – зупинив сапер. – Відійдіть».
Він обережно розрізав скоч,
яким дівчинка була прикручена
до матері.
Між тілами була міна.
Решта тіл також була замінована.
«Не шкодують щедрі рашики
мін для братського народу», –
похитав головою сапер.
* * *
Бомбосховище.
Точніше, підвал під будинком.
Молодій парі набридло сидіти
у темряві в холодризі вологій,
вони пішли «на розвідку»,
і летюча міна обох розпатрала
біля виходу із підвалу.
Нас залишилось п’ятеро.
Хтось вистогнав:
«Я божеволію від невідомості».
Сивий чоловік праворуч мене
сказав: «Я зможу тебе розрадити.
Для цього достатньо покласти
акумулятор смартфона на серце –
зігріти його і підживити серцебиттям.
Вистачить на два короткі дзвінки
і послухати трішки новин».
Страждалець промимрив:
«Що за дурня? Хіба таке може бути?»
Сивий чоловік впевнено простягнув
телефон страднику:
«Бери і припини свою невідомість».
Бронежилет
Коли роzzія розпочала
Велику війну проти України,
Заміжня донька на десятий день заблагала:
«Тату, виїжджаймо, тікаймо!»
Батько твердо відповів:
«Їдьте, вивозьте дітей,
А я зостанусь. Я не покину кота і собаку,
Не полишу на поталу бібліотеку».
Впродовж кількох днів виживання у холоднечі,
Чоловік зшив собі бронежилет:
По три томики Тараса Шевченка на спині,
І по три томики на грудях.
Так він ходив по воду на озерце,
Потім варив кашу у флігельку,
Підкидав собачо-котячий корм,
І так вони харчувалися –
Чоловік, собака і кіт.
Затим чоловік виймав із «бронежилета»
Томи Шевченка і закоцюблими пальцями
Дописував олівцем монографію про Тараса.
Після чергового походу за водою
Дослідник витяг із творів Шевченка
Три металевих осколки,
Похитав головою:
«Це ж треба, а я цих «поцілунків»
Смерті не відчув…».
* * *
То київські пагорби?
Ні, то Шевченко Тарас
Замислений сидить,
І шевченята стоять довкола.
* * *
Оце так щастить Московії на керманичів –
Ленін до майбутнього щастя
закликав на броньовику,
і посилав більшовиків убивати.
Сталін ховав посмішку у вуса,
стоячи на Ленінові, тобто на мавзолеї,
наказував убивати в гулагах
і на війні з Гітлером-другом.
Хрущов розмахував кукурудзиною
і лупасив черевиком по трибуні,
розгойдуючи термоядерну
Карибську кризу.
Брежнєв добудував гулагівський БАМ,
надихаючись війнами в Кореї,
В’єтнамі, Афганістані.
Андропов й Черненко,
не приходячи до тями,
підмахували підписи,
аби палали конфлікти по всій планеті.
Аномальний Горбачов,
був, можливо, ненароком
далекоглядним –
розвалив Радянський Союз.
Путін… о, Путін вкрав XXI століття,
у людства, у науки, у прогресу,
Путін усім Гітлерам – Сталін у кубі,
а решта тиранів довкола
ну просто якісь пацани,
що нервово курять у кулаки.
* * *
Раша-смерть не дає прокидатись і жити.
Чорні маки палають у зламанім житі.
* * *
Роzzія суміщає два типи будівель:
мавзолей і сортир, два в одному.
З-під слизьких, липучих стін
утікає холодна сморідна підлога,
хоча зі стелі крапає гаряча кров.
Усю будову засмоктує
пекельний цвинтарний морок.
* * *
Для декого досі є новиною,
що московія всуціль надувна і шахраювата.
Президент – надувний,
Челядь – надувна,
Генерали – надувні,
Церква і духовенство ну дуже надувні.
А народ обманутий і брехливий бавиться
надувними пропагандонними матрьошками,
що фіглюють на телеекранах.
* * *
Орда – це є катівня і руїна,
Їй не до тями істина кривава:
росія убиває Україну,
І тим себе росія убиває.
* * *
Українські діти –
Очі течуть по дитячих щоках…
А російські дяді і тьоті
Прораховують траекторії ракетних ударів.
* * *
Всі кольори нагадують війну. Дорога
Крізь долю – у димах.
Сади – всі гефсиманські.
Горять хати і танки довго, довго, довго…
Хати – ріднесенькі, а танки – окупантські.
* * *
Коли фасонистий чоловік у камуфляжі
без утриму хвалиться,
який він неймовірний герой війни,
що ледве несе тягар подвигів,
я чітко розумію, що цей хвалько –
брехун і боягуз.
Справжні герої – мовчазні.
МОВЧАЗНІ!
Вони дужають такі трагічні бойовища
що найправдивіші свідчення
клякнуть і попеліють
за замкненими вустами.
* * *
Війна ампутує ноги, руки
і видирає очі у героїв-захисників.
Тим часом збиваються у зграї
вгодовані ампутанти совісті,
що їздять на крутих тачках
і вирішують питання
у державницьких кабінетах
і в ресторанах.
Серед ампутантів совісті процвітають
ад’ютанти власних примх,
«гідранти» грошових потоків,
дилетанти на полях битв,
квартиранти у власній країні,
гіганти афер і нафтогазових схем,
диверсанти у банківських сферах,
усіх кольорів симулянти і спекулянти.
Ампутанти!
* * *
В добу трагічну в’януть словеса,
Проте цвітуть, мов квіти, небеса…
* * *
Коли гризе тривога, їсть халепа,
Немає кращої ікони, аніж небо.
* * *
Щоб не бачив щомиті я картини війни,
Озивається річка із тишини,
Два лелеки пасуться в туманній заплаві,
І назустріч берези ідуть кучеряві…
* * *
Поцяткована крижина дзеркала
відображує замерзлих нас.
Навіть чай замерзає в наших тілах.
Ми вмерзаємо у статус біженців.
Зневіра, безвір’я
хапають людей за барки,
більшість сприймає храми
туристично чи то екскурсійно.
Тим часом мужність без меж,
любов безгранична,
самовідданість уперта
на фронтах доводять, що
боже в людині – непереборне!
* * *
Коли у холоді задубілої ночі,
серед війни,
я знаходжу твою руку під ковдрою,
світ перестає падати в безодню.
* * *
Шевченка, петриківку, паляницю
Не осягнути мовою чужинця.
Про те, що Україна, наче мати,
Не треба мовою убивць казати.
* * *
Одні люди лякливо обманюють,
Другі – патологічно брешуть.
Щілину між ними заповнюють ті,
Що кажуть правду.
Так, вони вперто кажуть правду.
Тож сокира брехні іржавіє і трухлявіє.
Однак знову приходить черговий Путлер
І розмахує новою сокирою брехні,
І за топорище хапається безліч популизів.
* * *
Сидить у Кремлі
монголоїдний лискучий кнурець –
не відчуває ні стада свого,
ні цивілізації,
еквілібрує історією, життями, православ’ям.
Роздає кулі, гранати, ракети, брехні щедро.
Будує на мавзолеї
із каменів стіни плачу
кімнату сміху
і шкіриться,
підхихикує
посміхеньки пекельні сипле.
А його отара
жере і підрохкує,
о, як вона вірнопіданно хрокає.
* * *
Сирена рве безбожно.
Розклеїтись не можна.
Зламатись – боронь Боже.
Незламність переможе.
Бо рабство – гірше звіра,
Бо воля – наша віра.
* * *
Орки, наче кувалдами,
убивають Леніним, Сталіним, Путіним,
сересером.
Путлер убиває фаршем з рашиків,
убиває молотом
«великої російської культури» –
Пушкіним, Достоєвським, Шолоховим,
Прохановим, Прилєпіним,
Глінкою, Чайковським, Мусоргським,
Кіркоровим, Басковим,
Лєпсом, Газмановим, Шаманом…
Російську мову перетворено на пекельну
ракетно-снарядно-дронову суміш,
залиту демагогією пропаганди
і православ’я.
Всі ресурси кинуто на посилення,
убивчого окупантства.
Бо ж мета одна –
убивати-грабути, грабувати-убивати,
в екстазі божевільного ідіотизму.
* * *
Україна заповнена війною.
Росія наповнює світ війною.
Всі нині сущі покоління українців –
люди, травмовані війною,
ми – люди війни,
яку нам абсурдно нав’язала московія.
Україна б’ється за те,
щоб світ заповнився миром,
заповнився повоєнними людьми,
післявоєнним повітрям,
післявоєнними речами,
повоєнним щастям.
* * *
Московити абсурд вивергають,
Смертовбивство в брехню одягають.
Глас любові не радить дурниць,
Видиха: убивайте убивць.
* * *
Тихо, тихесенько падає сніг.
Стигнуть руїни – родинний нічліг.
Вирвою здибився щастя поріг.
В чорних провалинах схлипує сміх.
Котик і той уціліти не зміг.
Тихо, тихесенько падає сніг.