Володимир Короткевич. «Кожний крок – це крик про небо, сонячне та високе…»

932

Від перекладача

Ім΄я білоруського письменника Володимира Короткевича (1930–1984) добре знане серед читачів, насамперед завдяки романам «Христос приземлився в Городні» та «Чорний замок Ольшанський», повістям «Дике полювання короля Стаха», «Човен Розпачу», «Каштанове листя» (один із найпотужніших літературних творів про Київ!).

Короткевича поєднувало з Україною чимало: юнацьке захоплення її столицею в підлітковому віці, подальше навчання в Київському університеті, викладання в школі на Київщині, робота над екранізацією свого твору в Криму й симпатія до півострова, а ще – численні друзі, непоодинокі виклики та зміцнення ідентичності всупереч усім випробуванням, включно з блокуванням наукової кар΄єри. Зрештою, класик вільно володів українською мовою та навіть писав нею вірші в студентські роки. Згідно із зізнанням автора саме певна дистанція від Батьківщини й особлива атмосфера Києва сприяли його становленню як літератора, що прагне мислити історично і є глибоко закоріненим у білоруський контекст.

Однак протягом більш ніж тридцяти років, після оприлюднення інтерпретацій Тамари Коломієць та інших майстрів, нових перекладів Короткевичевих творів в Україні майже не з΄являлося. На жаль, уже кілька поколінь в українській літературі (моє – не виняток) практично не знають Короткевича – поета з яскравим модерністичним письмом, схильністю до іронії й тяжінням до експериментів із тонікою.

Саме цю прогалину, черговий борг України перед білоруським письменником, мені й хотілося бодай трохи усунути.

 

 

ВУЛИЦЯ КОСМОНАВТІВ

 

У місті, де ані тролейбуса, де вирує ріки течія,

На вулиці Космонавтів мама живе моя,

На вулиці Космонавтів, де гримлять улітку джмелі,

На вулиці найулюбленішій з усіх, які є на землі…

Зросли будинки з пожарищ коралових горобин:

Шістнадцять одноповерхових і двоповерховий один.

Зірвуться зі стромовини палісадників золотих

Громадище пивзаводу й дім Товариства глухих.

Хто це хихоче в’їдливо? Краще нехай мовчить!

У теплій тутешній куряві я вудки ніс на плечі.

Тут у воротях мати, як випливе місяця ріг,

Чекає нестомного сина з далеких-далеких доріг…

Осіння журлива мжичка… Весняна черідка вздовж…

Єдина із тисяч вулиць, ти – світло моє та любов.

Не стрінеш ніде у світі стріх і квітів таких,

Тут гуси поважні, мовби завозили з Марсу їх,

Ніде не пестив на світі ніякий вишневий сад

Таких немовлят горластих і ласкавих таких дівчат.

Дівчат, які до світанку в купальську ніч мерехку

Співають пісні чарівно про верби на бережку.

Співайте, дівчата, співайте, хай буде спочин солов’ю,

Про сон і вологі вії, про останню втрату мою…

Незримий на світі цілому, я став і слухаю вас,

Щоб серце не сумувало в північний чорнющий час…

Вулиця Космонавтів у долину мчить із гори.

Витоки її – в місті, гирло її – в Дніпрі.

Праворуч – будинки, крани, із коминів сизий дим,

Зліва – Дніпро, і урвища, і хмари над тлумом тим.

А нині, глупої ночі, як вогники згасли всі,

Вгорі – білоруське небо в предвічній своїй красі;

На ньому грає Капела, Ведмедиця пестить маля,

Молочний Шлях закипає, димиться Батиїв Шлях.

Співайте, дівчата, співайте – і крилатим буде талан:

Із вулиці Космонавтів на сріблясту небесну гладь.

Дякую за відпочинок. Сад зацвів недарма,

Я йду звідсіля. Я кваплюся. Дорозі кінця нема.

І звіддалеки світитиме, як забутий теплий маяк,

Вулиця Космонавтів –

порожня колиска моя.

 

30.ХІІ.61, Орша

***

 

Суміш Буратіно й Аеліти,

Зірко незгасима у вікні,

Чарівна, забута, сумовита,

Ввечері ти явишся мені.

Дрімотлива ніби, сміховинна,

Попри мої пестощі мовчиш,

А потому мрійно й супокійно

В мене засинаєш на плечі.

І для тебе в сонця й небокраю

Вимолю огрійливий покров:

Хай мине твоя гірка образа –

Вічно сяють пестощі й любов.

Хай не будуть ні на мить суворі,

На ласкавих покладуть пісках,

В головах поставлять вічні гори,

Добре море спінять у ногах.

Почастують ласки хлібом теплим

І неспокій стримають, як риф.

Стану я тоді для тебе небом,

Синім вічним небом угорі.

 

19 берез. 1967 р. Ялта. Сонячні гори

 

 

ПІСНЯ МЕХМЕТА

Все навали, війни, пожежі.

Все вперед – це ханський наказ.

Ані клаптика у безмежжі,

Де б не бачили досі нас.

Хан велів! Інакше – могила.

Й ми невдах у полон вели,

І чужі аули палили

На вугілля, на попіл, на тлін.

Ми забули себе та Бога,

Розлили океани зла.

Я б не кривдив повік нікого,

Та в заручницях ти була.

І була єдина полегкість

На нещасній чужій стороні

Знати: ждеш мене віддалеки, –

Голос твій ловити в луні.

 

Вірив, відаючи щохвилини:

Примандрую до Кок-Тюбе.

Так, як меч зустріне спочинок,

Так і я зустріну тебе.

Мертво в саклі… Хочеш – послухай?

Тільки стогін мій, храп коня.

Ханський син – собача жовтовухе

Приїздив… Побачив… Відняв…

Як же я не відчув: ти в неволі?

Не почув: негода гряде?

І до чого були наші болі

Й болі наокольних людей?

Віра з правдою – у занедбанні!

Під вогненний окрилля дзвін –

Не на прóстих – на голови ханів

Хай осяде народів проклін!

 

Голі, бідні раби зголоднілі…

В΄язь волатиме з вістря сама:

«Не виймай, коли суєтне діло,

Не ховай, коли крові катма!»

Відтинаю минуле рвучко.

В жовтозіллі футляр – і знов

У руці, мов крива зміючка,

Сяє ртуттю старий мій клинок.

Стережись, палаце безбожний.

Я іду. І правда – мій щит.

Що, клинку, ти вільний. Вже можна.

Не ховайся – ревно січи!

 

Замислив у березні [1967] – 28 січня 68 р.

Бахчисарай – Мінськ

 

 

ЧУФУТ-КАЛЕ

Ніби тільки-но тут відбулася Голгофа.

Стихлий світ пурпуровий. Незлагоди сплеск,

І зриваються наші серця в катастрофу,

У безодню: моє і Чуфут-Кале.

І серця обірвуться, і схили, й тераси,

Супокою постане чавунна стіна.

Ніби тільки-но тут вона відбулася…

Ніби тільки-но… З ким? Ну, а хто його зна.

З усіляким, у кого украли свободу,

Хто, мов атом, утоптаний в попіл та глей,

Із моїм народом, із іншим народом

І твоїм народом, Чуфут-Кале.

Не земля, а Біблія: скелі, каміння

У щілинах, іржа по руїнах руда.

Бракує хіба що овечої тіні,

Бракує узгір΄я, зорі та хреста.

Але всюди самотності й горя стільки,

І, забутих у спокої, болів, скрух,

Наче в цих-от подвір΄ях, печерах, молільнях

Все конає та вмерти не може дух.

А за мурами – шлях у розпуку, в долину

І повозок, потрухлих віддавна, сліди…

Все іде та іде на плато Магдалина.

У нікуди.

В нікуди.

Не знати куди.

 

19 березня 1967 р. Ялта

 

 

ГЕНУЕЗЬКА ФОРТЕЦЯ

Вол. Домашевичеві

Скільки стерпіла ти перестрілок таких?!.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Позирк вечора синій в імлі.

Напливали хмарини, і сонце з них

Доторкалося списом землі.

Й синьо-білі древка летіли вниз,

І в пустелі кублився дим…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Був найближчим за всіх густо-синій мис,

А далі, за ним, був блакитний мис,

А за ним – туманно-перлистий мис,

А на ньому – легким силуетом – Ти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А на ньому – під стрілами – Ти.

 

 

 

ГУРЗУФ УНОЧІ

Миколі Аврамчику

 

Безтрепетна скрипка ночі. Дрімотлива музика ночі.

Духмяність моря та квітів. Приглухле буття нічне.

Пильнує рибальські човни Аюдаг. Якби ж не проочив,

Бо око – іскра кострища – у нього лише одне.

 

Що, як безумно скочить? Дарма: дрімото, в покорі

Тобі у лапи м΄які він мовчазно голову вклав.

Чайки, мов поплавці, засинають, і сріблять їх зорі.

Спить кохання в будинку. Спить безодні морської мла.

Ніздрясті східці в завулках від порухів дня спочивають.

Крок поета останнього завмер на шляху кривім.

Так магнолій солодкі бутони дурманять і сповивають –

Ні людям, ні скелям не підійняти дрімотної голови.

 

І на море спокійне сперлося стомлене ведмеди΄ще,

І в знемозі солодкій, забувши про гнів та грозу,

Коситься оком єдиним на зорі і знизу, і вище.

На сузір΄ячко поміж ними – сп΄янілий сонний Гурзуф.

 

Травень – 15 жовтня 1968 р. Гурзуф – Брест 

 

 

НІМОТНІ ДЕРЕВА

Над містом лютневим таке обважніле небо,

Що аж напирає на дим і гне його до землі.

На вулицях лютневих такі похмурі обличчя,

Похмурі, ніби хмари, ніби ніч у міліції,

Що не хочеться лізти в автобус, а хочеться взяти таксі.

На бульварах лютневих такі німотні дерева,

Що ворони, і ті неохоче сідають на них,

Не бажаючи даремну свою сварливість

Тяжко саджати на їхню світову скорботу.

Ох, німотні дерева, німотні, як мертві риби,

Німотні, як поети в лихоліття, у роки мерзенства,

Німотні, як я, що безцільно іду під ними,

Бо наклала Вона заборону на слова кохання.

А про що мені ще?

Я німію, німію, німію,

Але все ж безнадійні кроки, відлунюючи в завулках,

Лементують німотно та безнадійно проти німотного неба,

Проти облич похмурих і проти цих дерев мовчазних,

Мовчазних і голих, наче давній скелет динозавра.

 

З білоруської переклав В΄ячеслав Левицький

 

“Українська літературна газета”, ч. 11 (303), 4.06.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!