Від перекладача
Ім΄я білоруського письменника Володимира Короткевича (1930–1984) добре знане серед читачів, насамперед завдяки романам «Христос приземлився в Городні» та «Чорний замок Ольшанський», повістям «Дике полювання короля Стаха», «Човен Розпачу», «Каштанове листя» (один із найпотужніших літературних творів про Київ!).
Короткевича поєднувало з Україною чимало: юнацьке захоплення її столицею в підлітковому віці, подальше навчання в Київському університеті, викладання в школі на Київщині, робота над екранізацією свого твору в Криму й симпатія до півострова, а ще – численні друзі, непоодинокі виклики та зміцнення ідентичності всупереч усім випробуванням, включно з блокуванням наукової кар΄єри. Зрештою, класик вільно володів українською мовою та навіть писав нею вірші в студентські роки. Згідно із зізнанням автора саме певна дистанція від Батьківщини й особлива атмосфера Києва сприяли його становленню як літератора, що прагне мислити історично і є глибоко закоріненим у білоруський контекст.
Однак протягом більш ніж тридцяти років, після оприлюднення інтерпретацій Тамари Коломієць та інших майстрів, нових перекладів Короткевичевих творів в Україні майже не з΄являлося. На жаль, уже кілька поколінь в українській літературі (моє – не виняток) практично не знають Короткевича – поета з яскравим модерністичним письмом, схильністю до іронії й тяжінням до експериментів із тонікою.
Саме цю прогалину, черговий борг України перед білоруським письменником, мені й хотілося бодай трохи усунути.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ВУЛИЦЯ КОСМОНАВТІВ
У місті, де ані тролейбуса, де вирує ріки течія,
На вулиці Космонавтів мама живе моя,
На вулиці Космонавтів, де гримлять улітку джмелі,
На вулиці найулюбленішій з усіх, які є на землі…
Зросли будинки з пожарищ коралових горобин:
Шістнадцять одноповерхових і двоповерховий один.
Зірвуться зі стромовини палісадників золотих
Громадище пивзаводу й дім Товариства глухих.
Хто це хихоче в’їдливо? Краще нехай мовчить!
У теплій тутешній куряві я вудки ніс на плечі.
Тут у воротях мати, як випливе місяця ріг,
Чекає нестомного сина з далеких-далеких доріг…
Осіння журлива мжичка… Весняна черідка вздовж…
Єдина із тисяч вулиць, ти – світло моє та любов.
Не стрінеш ніде у світі стріх і квітів таких,
Тут гуси поважні, мовби завозили з Марсу їх,
Ніде не пестив на світі ніякий вишневий сад
Таких немовлят горластих і ласкавих таких дівчат.
Дівчат, які до світанку в купальську ніч мерехку
Співають пісні чарівно про верби на бережку.
Співайте, дівчата, співайте, хай буде спочин солов’ю,
Про сон і вологі вії, про останню втрату мою…
Незримий на світі цілому, я став і слухаю вас,
Щоб серце не сумувало в північний чорнющий час…
Вулиця Космонавтів у долину мчить із гори.
Витоки її – в місті, гирло її – в Дніпрі.
Праворуч – будинки, крани, із коминів сизий дим,
Зліва – Дніпро, і урвища, і хмари над тлумом тим.
А нині, глупої ночі, як вогники згасли всі,
Вгорі – білоруське небо в предвічній своїй красі;
На ньому грає Капела, Ведмедиця пестить маля,
Молочний Шлях закипає, димиться Батиїв Шлях.
Співайте, дівчата, співайте – і крилатим буде талан:
Із вулиці Космонавтів на сріблясту небесну гладь.
Дякую за відпочинок. Сад зацвів недарма,
Я йду звідсіля. Я кваплюся. Дорозі кінця нема.
І звіддалеки світитиме, як забутий теплий маяк,
Вулиця Космонавтів –
порожня колиска моя.
30.ХІІ.61, Орша
***
Суміш Буратіно й Аеліти,
Зірко незгасима у вікні,
Чарівна, забута, сумовита,
Ввечері ти явишся мені.
Дрімотлива ніби, сміховинна,
Попри мої пестощі мовчиш,
А потому мрійно й супокійно
В мене засинаєш на плечі.
І для тебе в сонця й небокраю
Вимолю огрійливий покров:
Хай мине твоя гірка образа –
Вічно сяють пестощі й любов.
Хай не будуть ні на мить суворі,
На ласкавих покладуть пісках,
В головах поставлять вічні гори,
Добре море спінять у ногах.
Почастують ласки хлібом теплим
І неспокій стримають, як риф.
Стану я тоді для тебе небом,
Синім вічним небом угорі.
19 берез. 1967 р. Ялта. Сонячні гори
ПІСНЯ МЕХМЕТА
Все навали, війни, пожежі.
Все вперед – це ханський наказ.
Ані клаптика у безмежжі,
Де б не бачили досі нас.
Хан велів! Інакше – могила.
Й ми невдах у полон вели,
І чужі аули палили
На вугілля, на попіл, на тлін.
Ми забули себе та Бога,
Розлили океани зла.
Я б не кривдив повік нікого,
Та в заручницях ти була.
І була єдина полегкість
На нещасній чужій стороні
Знати: ждеш мене віддалеки, –
Голос твій ловити в луні.
Вірив, відаючи щохвилини:
Примандрую до Кок-Тюбе.
Так, як меч зустріне спочинок,
Так і я зустріну тебе.
Мертво в саклі… Хочеш – послухай?
Тільки стогін мій, храп коня.
Ханський син – собача жовтовухе
Приїздив… Побачив… Відняв…
Як же я не відчув: ти в неволі?
Не почув: негода гряде?
І до чого були наші болі
Й болі наокольних людей?
Віра з правдою – у занедбанні!
Під вогненний окрилля дзвін –
Не на прóстих – на голови ханів
Хай осяде народів проклін!
Голі, бідні раби зголоднілі…
В΄язь волатиме з вістря сама:
«Не виймай, коли суєтне діло,
Не ховай, коли крові катма!»
Відтинаю минуле рвучко.
В жовтозіллі футляр – і знов
У руці, мов крива зміючка,
Сяє ртуттю старий мій клинок.
Стережись, палаце безбожний.
Я іду. І правда – мій щит.
Що, клинку, ти вільний. Вже можна.
Не ховайся – ревно січи!
Замислив у березні [1967] – 28 січня 68 р.
Бахчисарай – Мінськ
ЧУФУТ-КАЛЕ
Ніби тільки-но тут відбулася Голгофа.
Стихлий світ пурпуровий. Незлагоди сплеск,
І зриваються наші серця в катастрофу,
У безодню: моє і Чуфут-Кале.
І серця обірвуться, і схили, й тераси,
Супокою постане чавунна стіна.
Ніби тільки-но тут вона відбулася…
Ніби тільки-но… З ким? Ну, а хто його зна.
З усіляким, у кого украли свободу,
Хто, мов атом, утоптаний в попіл та глей,
Із моїм народом, із іншим народом
І твоїм народом, Чуфут-Кале.
Не земля, а Біблія: скелі, каміння
У щілинах, іржа по руїнах руда.
Бракує хіба що овечої тіні,
Бракує узгір΄я, зорі та хреста.
Але всюди самотності й горя стільки,
І, забутих у спокої, болів, скрух,
Наче в цих-от подвір΄ях, печерах, молільнях
Все конає та вмерти не може дух.
А за мурами – шлях у розпуку, в долину
І повозок, потрухлих віддавна, сліди…
Все іде та іде на плато Магдалина.
У нікуди.
В нікуди.
Не знати куди.
19 березня 1967 р. Ялта
ГЕНУЕЗЬКА ФОРТЕЦЯ
Вол. Домашевичеві
Скільки стерпіла ти перестрілок таких?!.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Позирк вечора синій в імлі.
Напливали хмарини, і сонце з них
Доторкалося списом землі.
Й синьо-білі древка летіли вниз,
І в пустелі кублився дим…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Був найближчим за всіх густо-синій мис,
А далі, за ним, був блакитний мис,
А за ним – туманно-перлистий мис,
А на ньому – легким силуетом – Ти.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А на ньому – під стрілами – Ти.
ГУРЗУФ УНОЧІ
Миколі Аврамчику
Безтрепетна скрипка ночі. Дрімотлива музика ночі.
Духмяність моря та квітів. Приглухле буття нічне.
Пильнує рибальські човни Аюдаг. Якби ж не проочив,
Бо око – іскра кострища – у нього лише одне.
Що, як безумно скочить? Дарма: дрімото, в покорі
Тобі у лапи м΄які він мовчазно голову вклав.
Чайки, мов поплавці, засинають, і сріблять їх зорі.
Спить кохання в будинку. Спить безодні морської мла.
Ніздрясті східці в завулках від порухів дня спочивають.
Крок поета останнього завмер на шляху кривім.
Так магнолій солодкі бутони дурманять і сповивають –
Ні людям, ні скелям не підійняти дрімотної голови.
І на море спокійне сперлося стомлене ведмеди΄ще,
І в знемозі солодкій, забувши про гнів та грозу,
Коситься оком єдиним на зорі і знизу, і вище.
На сузір΄ячко поміж ними – сп΄янілий сонний Гурзуф.
Травень – 15 жовтня 1968 р. Гурзуф – Брест
НІМОТНІ ДЕРЕВА
Над містом лютневим таке обважніле небо,
Що аж напирає на дим і гне його до землі.
На вулицях лютневих такі похмурі обличчя,
Похмурі, ніби хмари, ніби ніч у міліції,
Що не хочеться лізти в автобус, а хочеться взяти таксі.
На бульварах лютневих такі німотні дерева,
Що ворони, і ті неохоче сідають на них,
Не бажаючи даремну свою сварливість
Тяжко саджати на їхню світову скорботу.
Ох, німотні дерева, німотні, як мертві риби,
Німотні, як поети в лихоліття, у роки мерзенства,
Німотні, як я, що безцільно іду під ними,
Бо наклала Вона заборону на слова кохання.
А про що мені ще?
Я німію, німію, німію,
Але все ж безнадійні кроки, відлунюючи в завулках,
Лементують німотно та безнадійно проти німотного неба,
Проти облич похмурих і проти цих дерев мовчазних,
Мовчазних і голих, наче давній скелет динозавра.
З білоруської переклав В΄ячеслав Левицький
“Українська літературна газета”, ч. 11 (303), 4.06.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.