…Кави смак і опішнянська чашка дивна…
…Провесняне віття за моїм вікном…
Й раптом – димом затяглась погожа днина!
Кнопка ядерна… В корні царській – гном
збожеволілий… Невже цей вид – людина?!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що ж це я?! Про каву й опішнянську чашку!
Смерть від мене льоту ледь за п’ять хвилин!
…А когось вона уже й укрила тяжко…
Світе! Голову в жалобі похили!
Не дзвени на гілці, нерозумна пташко!
І твоя, й моя ой не на часі пісня!
Не на часі стала і сама весна.
Стрічка часу перервалась, трісла
під ножем, із іменем страшним – «війна».
Розколовся час на «до війни» і «після»…
***
На московськім хресті – Маріуполь стражден.
На хресті сатанинської люті.
Московите! Ти жінкою справді рожден?!
Що поясниш ти Небу і людям?!
Маріуполь на мові твоїй говорив.
Це за те до хреста він прибився?
Ти його вивільняв із нацистських вериг?!
Від життя вивільняв ти, убивце.
Маріуполь тримався московських церков.
А ти Бога свого – на розп’яття?
Від диявольських сам би звільнився оков!
Над тобою димами – прокляття.
Не відмитись довіку тобі від гріха
за безчинства усі й беззаконня.
Бо твоя споконвічна рашистська пиха –
то гординя – найглибша гріховність.
***
Ми – знов порубіжжя. І шабля. І щит.
Жертовно – супроти ординців,
котрим наша воля пече і гірчить.
Ми знову – ледь не наодинці.
Ми – знов між світами Сваволі й Добра.
І знову нам: бути – не бути.
Вже вкотре кривавиться підла пора
ординських набігів забутих.
Рашист, і ділами й думками нечист,
стріляє у Правду – і в мене.
Новітній нацист і кривавий фашист …
мене називає цим йменням!
Стоїть Україна знов між перехресть,
де Правда і Кривда у герці.
Такий, видно, випав на долю їй хрест:
Європи щитом бути. Й серцем.
***
Батуринська страта пече, не остигла.
А вже Маріуполь впливає у смерть…
Петрова ненависть у путінську мстивість
вросла – й проросла у нищительства смерч!
І це ж не уперше! Це ще від Андрія,
як нищила київську землю орда!
Звідкіль же постала облуда-замрія,
що ми з московитами – браття? Біда!
Біда в наших мізках, брати-українці!
Не чуєм Шевченка. Не чуємо Крут.
Брехнею вже сповнені чи й не по вінця,
не бачим, що тліє ненависть, мов трут.
Вона у Кремлі не погасне ніколи,
аж поки не згасне понищений Кремль!
Скидаймо із пам’яті й серця окови!
Вирівнюймо в мізках змосковщення крен!
***
…і услід реготався Схід. Роззявляв закривавлену пащу…
Євген Маланюк, «Ісход»
Знов – ісход. Від кривавого Сходу.
Це ж укотре уже!?
Одержимості злій на догоду
повторився сюжет.
Знов ті самі зловісні птиці,
нетверезий той Схід!
Знов смертей незліченно тисяч,
знов глумиться сусід!
“… Роззявляв закривавлену пащу…”
Спинить хто звірину?
… А Європа махає пальчиком:
“Ну-ну-ну!
***
Полеглим азовцям
Простіть мене, сини мої азовці,
що я живий, а вас уже нема.
Ви відцвіли і вигасли. Назовсім.
Для вас лиш вічність – чорна і німа.
Простіть мені гірке моє безсилля
до вас не допустити смерті тлін.
Не голова – душа у мене сива
і перед вами не встає з колін.
Простіть за те, що я лишився жити,
в смертельнім вирі вам не допоміг,
що в Маріуполі вас кулями прошито,
а я за вас там полягти не зміг.
У кожного своя в цім світі карма.
І кожен в нім веде свою війну.
Моє життя, напевно, – це покара:
за вашу смерть нести тяжку вину.
НАПИСАНО ДО ВІЙНИ
Пам‘яті Олександра Гуменюка, батька синів-трійнят.
Не повернувся з АТО, загинувши влітку 2014 року.
А літа його, мов коні, – легконогі і окрилені.
А його русяві скроні сивиною ледь запилені.
Ой летіли коні-коники, смертю вражені, спинилися.
Три синочки, три соколики та й над батьком похилилися.
Ой чи будемо ми прощені? Ми яким труй-зіллям приспані?
Вже на волі – а змосковщені! Смерть витає над колисками…
Тож коли народом станемо, – не хохлами-малоросами?
Як синочкам в очі глянемо? Чим за смерть цю перепросимо?
А літа його, мов коні, вже за обрієм сховалися…
Ой вставай, народе скований, проти хижого навалища!
Хай твій тризуб стане вилами, двоорла уб’є злодійника!
Над всіма орла провинами хай десниця Божа здійметься!
с. Вільхова на Кіровоградщині